Бушувала війна. Із Заходу насувалися фашисти. Всіх дорослих чоловіків мобілізували до війська. В заплаканих
очах людей, навіть ясне небо здавалося задимленим і сірим. Душі дорослих не лишав неспокій. Блюмович Наум Романович в перші дні війни пішов служить до війська, залишив дружину з маленькою донькою. Соня Веніамінівна не могла виплакатися після розлучення з чоловіком, та ще по місту поширились чутки, які наводили жах. Нібито, німецькі окупанти все руйнують, грабують, а комуністів, активістів і євреїв розстрілюють. Через місто рухались біженці: рідко автомашинами, а більше кіньми і пішки. Соня притискала до грудей доньку Ревеку, плакала і незнала що робити. Майже не відходила від гучномовця, старалась не пропустити жодного повідомлення, а вони були невтішні. А біженці, що рухались із заходу повідомляли більше ніж говорилось по радіо, називали міста, які захопили німці і розповідали про звірства, які вони чинять на окупованих територіях. Малювали картини, які здавалися жорстокішими ніж при навалі монголів в тринадцятому сторіччі, про що кожна людина знає із шкільних років.
При наближені фронту, все більше надходило інформації, про розстріл німцями євреїв, їх оскверняли в листівках, які викидали фашисти з літаків. Соня з малою дитиною, без підтримки, не могла евакуюватися, хоч і думала про це, вона усвідомлювала, що пішки далеко не дійде. Нарешті окупанти захопили місто. Всі принишкли, пішли чутки, що арештовують комуністів і саджають у в’язницю. А коли на головному майдані декількох чоловік повісили, а потім Соня і сама бачила ті шибениці, які довго стояли, як атрибут залякування людей, то вона вирішила зійти з дому хоч куди. А куди не знала, відчувала, що після комуністів дійде черга до євреїв і сподівалась, що може спастися в селі. Та по селах в неї знайомих не було, лише у Пшеничному вона знала жінку, яка в мирні дні, постійно приносила їй додому і продавала молоко. Село це було поряд з містом. Йти недалеко, але в неї не було відомостей, де ця жінка живе, її було тільки відомо, що звати її Марія. Соня не роздумувала, зібрала найнеобхідніші речі, скільки могла понести, враці, коли тільки люди стали появлятися на вулицях, взяла за ручку чотирирічну Ревеку і попрямувала в село Пшеничне. Коли вона там стала запитувати про Марію, то люди, до яких зверталася, перебирали в памяті Марій, розповідали які вони собою, а Соні здавалося, що серед них немає тієї, яку вона шукала. І коли, нарешті, сказала, що ця Марія жеве без чоловіка і в неї два хлопчаки, то її без проблем, направили туди, куди їй потрібно.
Соня не виключала, що Марія її може не прийняти, побоюючись бути покараною за переховування єврейки. Тому прямо з поргу, вибачаючись, попросила тимчасового притулку і пояснила, що це вона робить лише ради доньки,
а сама буде тут не постійно, житиме в місті, наглядаючи за квартирою. Марія жила без чоловіка, який рано помер,
боролася з труднощами, гартувалася в чоловічому середовищі і мала волю, якій могли позаздрить, навіть, деякі представники сильної статі. Вона з розумінням і прихильністю прийняла Соню і її чорнявиньку, круглолицю, красивеньку доньку Ревеку. Люди, які відвідували місто, приносили все тривожнішу інформацію про звірства окупантів. Соня теж навідувалася декілька разів до своєї квартири, але як вона говорила, ні з ким не спілкувалась і особливих новин не знає.
Розгорнула крила туману і дощів пізня осінь, дороги покрились грязюкою напоєною надлишками води. Соня збиралась черговий раз йти до міста. Марія її стримувала, нагадувала, що ходити стає все небезпечніше. Вже в селі
появились два поліцаї, які браво прогулюються по вулицях, невідомо до чого придивляються, почувають себе владою. Але Соня пішла і не повернулася. Марія губилася в догдках, що з нею могло трапитись. Але була впевнена, що
без вагомої причини, вона б немогла затриматися. А через декілька днів стало прояснятися, одного дняприйшли односельці з міста і розповідали, що там ідуть масові арешти євреїв на квартирах і на вулицях, їх зганяють в ясусь казарму. Сумнівів в Марії не було – туди попала і Соня. Згодом поширились чутки, що велику масу євреїв розстрілляли за містом в кар’єрі, де раніше брали глину, хто жив ближче до нього, навіть, чув крики і постріли. Марії надзвичайно стало жалко Ревеку, в неї зараз боліла душа за нею не менше ніж за своїми дітьми. І це тільки тому, що над дівчам нависла загроза пройти шлях матері і загинути. Ревека цього не розуміла, лише неодноразово, коли Соня не
повернулась, кликала її і в сльозах повторяла: мамо, мамо. Якщо забувала про маму, весело бавилася із синами Марії,
які від неї були дещо старші. Вані виповнилось десять років, а Колі – сім. Марію охоплював жах коли вона думала,
що можуть прийти і забрать дівча, ось цю квітку природи. І вона думає над тим, як спасти Ревеку. Хоч ій і самій не
легко жилося з двома синами, особливо докучала нестача харчів. Був єдиний шлях зберегти дівчинку – це залишити у
себе і вважати за свою дитину. Щоб пояснити стороннім де взялося дитя, навіть, придумала легенду, нібито малу залишили біженці. По дорозі в дівчинки померла мати, а люди, що їхали з нею, попросили Марію взяти і доглянути
малу доки вони не повідомлять родичам померлої про подію, що трапилась і ті заберуть дівчинку. Легенда була не
дуже переконлива, але Марія іншої не придумала. Її особливо хвилювало ім’я Соніної доньки – Ревека. При згадуванні його, навіть не спокусливому на імена стане зрозуміло, що це єврейське дитя. Тому Марія зразу
вирішила Ревеку потрібно називати по іншому. І придумала їй саме просте і широко розповсюджене ім’я на Україні –
Галя. Стала переучувать своїх хлопців, щоб вони Ревеку називали Галею. Через деякий час окупанти відкрили в селі
церкву. Марія вирішила закріпити ім’я Галі хрестиянським обрядом. В церкві пояснила, що за радянських часів неможливо було охрестити дівчинку. Так це ім’я і попало в церковну книгу реєстрації охрещених новонароджених..Марії стало спокійніше. Хоч одного разу коли поліцаї глибше ознайомились із обстановкою в селі, один з них запитував де Марія взяла дівчину, вона розповіла придуману легенду і до неї більше ніхто не чіплявся.
Минав час, панування окупантів добігало кінця. Як віщає народна поговірка: ,,І найлютіша зима кінчається літом”. Наближалося визволення села Пшенишне від німецьких загарбників. Марії непросто і нелегко жилося з трьома дітьми, але вона була не одна в такому становищі. Війна понівичила життя багатьом і Марія трималася. До Галі звикли хлопці та і для неї всі діти були однакові. Галя була слухняною, допитливою, розумною дівчинкою. Коли звільнили село від німців, почала працювати школа і Галя пішла в перший клас. Вчилась добре. Марія і хлопці були задоволені, що вона є в родині.
І ось невідомо звідки появилася, і як дізналася про Галю, нібито її тітка, і виявила бажання, навіть наполягала, забрати Галю. Марії дуже не хотілося розлучатися з дівчинкою, але співчуваючи єврейському народу в тих поневіряннях, які випали на його долю, не могла заперечувати проти намірів тітки, та і офіційного права не мала утримувати Галю. Такої ж думки дотримувалася і місцева влада, куди звернулася родичка, коли дізналася, де живе її племінниця. В Марії наверталися сльози, коли вона готувала до відїзду Галю, яка ще зовсім не усвідомлювала хто її забрав і куди її везуть. Єдине що вона зрозуміла: її забирає рідна тітка, а родина де вона живе зараз чужа. Але як виявилося, важливо не рідним називатися, а про людину, як слід піклуватися.
Через деякий час Марія дізнається, що ця тітка віддала свою племінницю в інтернат в сусідньому районі, а сама не відомо куди зникла. Коли вона розповіла це синам, то вони дружно висловилися за те, щоб Галю забрать назад, додому. Такі побажання в той час підтримувала і заохочувала влада, в умовах повоєнних нестатків, були економічні проблеми по утриманню інтернатів. Марія не вагалась, але спробувала вияснити, де ж та тітка поділася. Подумала, щоб вона ще раз не приїхала забирать Галю. Але її не знайшла. Тому забрала своїх хлопців Ваню і Колю на попутних машинах дісталась інтернату. І коли вона керівникам і працівникам цього дитячого закладу розповіла історію пов’язану з Галею, всі пройнялися співчуттям до неї і до Галі. А як же були раді діти, сини Марії, при зустрічі із своєю, майже, сестричкою. Галя обнімала Марію і хлопців. Без вагань і з задоволенням поверталася Галя в село Пшеничне, де і провела свої дитячі і юнацькі роки.
Закінчила сім класів, що дало їй змогу поступити на навчання до медичного училища, яке успішно закінчила і була направлена на роботу в один із районних центрів столичної області. Галя досягла повноліття і її хотілося знати все про своє минуле. Від неї нічого не приховували. Так вона дізналась про долю єврейского народу, своєї родини і свою. І гірко її було це відчувати. Коли вона відїжджала на роботу, то розуміла, що становиться на самостійний шлях життя. І було жаль своєї другої мами-Марії і хлопців Миколи та Івана з якими прожила дитячі і юнацькі роки, і вчителів, які до неї відносились з особливою повагою враховуючи її сирітську долю. Розлучалась з тим лісом, який багато років шумів за хатою, під горою і квітами, які з мамою Марією щовесни саджали перед порогом, а літом втішалися їх красою і запахом. Вона любила невеличку тиху річку, яка плуталась в очереті і осоці серед лугу, поряд із селом. Дорогі їй були люди, в спілкуванні з якими прожила, і вони доброзичливо до неї відносились, і дітей, які з нею вчились в школі і її поважали.
Галя розуміла, що вона не на вічно залишає ці місця, які її виростили, виховали, і спрямували на дорогу самостійного життя, хоч тоді ще не знала, яка ця дорога буде, хвилювало те, що зараз залишає, і не виключала, що, напевно, вже жити в цьому середовищі не доведеться. І коли доля її носила по світу, вона, бувало, чула антисемітські висловлювання, проявлялися подібні настрої в певної категорії людей, в окремих місцях, при цьому вона завжди згадувала село Пшеничне і те населення, яке в ньому проживає, де ніколи не чула неповажного ставлення до єврейського народу і, навіть там не чула такого слова, як ,,атисеміт”.
Галя працювала медсестрою, невдовзі вийшла заміж за єврея, лікаря-стоматолога. Жили дружно виростили двох дітей: доньну і сина. Але життєвий шлях Галі спрямовувала не тільки її доля, а і членів її родини. Донька закінчила педагогічний інститут і була направлена на роботу в Казахстан, який заселявся ,,цілинниками”, які пертворювали дикі землі в орні, що приносили достаток державі і людям, там вийшла заміж за німця, родина якого в період війни була депортована із Саратовської області. Син працював конструктором на заводі..
Через деякий час розпався Радянський Союз, відкрились кордони, і люди з України, почали розбігатись, як мігрують птахи, які не знаходять поживи в місцях проживання. Одні з чесними намірами в пошуках кращої долі, а окремі з авантюрними планами швидко розбагатіти. І чоловік Галі вирішив виїхати в Ізраїль. Галя спочатку противилася. Але життя в Україні, яка стала тільки що незалежною, було занадто скрутним і це її підштовхнуло до виїзду. Але коли почали оформляти документи, то в Галі не було таких, які б засвідчували її єврейське походження, а без них в Ізраїль не пускали. Коли її в дитинстві, під час німецької окупації, охрестили в правосланій церкві, так вона і була православної віри і записали її українкою. Це Галі додало мороки, довелося їхати в Пшеничне, шукати свідків і доводит в суді, що вона єврейка. Пройшла вона і цю сходинку в житті. А коли приїхали на землю предків, її тут зразу ж не сподобалось, хоч прийняли їх привітно, з матеріальним забезпеченням не було проблем. Після тієї скрути, яку переживали в перші роки незалежності України, здалося попали ніби в Рай. Продуктів було вдосталь, яких тільки хочеться, по доступним цінам, виходячи з доходів, які отримувала Галя з чоловіком. Але її зовсім несподобались природні умови: спекота, пісок, мало зелені і повна відсутність лісів. В неї щеміло серце, коли вона згадувала буйну природну розмаїтність Пшеничного, де ліс був за городом її помешкання. Та і район в якому працювала на Україні потопав в зелені. Не всигла Галя з чоловіком оговтатись на новому місці проживання в Ізраїлі, як донька повідомила, що вона переїхала з родиною на постійне проживання в Німеччину. Це була вразлива несподіванка. Як пояснила донька в листі, чоловік її не міг витримати спокуси викликаної масовим виїздом німців до Німеччини, які потяглися на землю своїх предків. Хоч донька дещо вагалась, навіть пропонувала виїхати на Україну, але перед наполяганням чоловіка не могла утриматись. Райське життя в західноєвропейських державах, в тому числі і Німеччині, про що вже давно велись розмови серед людей, неймовірно вабило.
Прожила Галя в Ізраїлі два роки, за цей час її донька пристосувалась до умов життя в Німеччині. Вони їй сподобались, і вона ніскільки не жаліла, що сюди приїхала. А Галя в листах і по телефону часто виражала невдоволення. Крім нелюбих їй природніх умов, турбувала ще постійна війна з арабами, обстріли єврейських земель,
вже доходило до терористичних актів. Ось в розмовах і при листуванні донька почала Галю агітувати переїхати до
Німеччини. До цього Галі подібні ідеї в голову не приходили, а після пропозицій доньки задумалась, багато на
цю тему говорила з чоловіком і нарешті вирішили їхати. Переконливим аргументом на користь виїзду була не
визначеність в старості. З ким доведеться доживати, зрозуміло, що донька тепер до них не приїде, син також
вагається рушати з місця, його задовольняє життя на Україні, де він зайнявся бізнесом. Під впливом ось таких
міркувань, Галя з чоловіком і повернулися в Європу, до доньки.
Минув, певний, час, влаштувались, знайшли з чоловіком роботу, донька поряд, онук надихав і радував.
Життя попливло тихо і спокійно, як колискова пісня. Так вона прожила в Німеччині кілька років. Та думки часто
повертали її в дитинство, в невтішне минуле, що породжувало неспокій. Роки рухалися до старості і її так
хотілося, ще хоч раз в житті доторкнутися до рідної землі, пройтися стежками дитинства, вдихнути повітря села
Пшеничного. І ось вона заявила родині, що хоче поїхати на Україну, ніхто не заперечував, навпаки, донька, навіть,
активно заохочувала.
Прибула Галя в Пшеничне, та вже не застала в живих свою виховательку маму-Марію, виїхали із села і хлопці Ваня та Коля. В селі ще жило багато знайомих, але найближчою людиною, яку вона зустріла була її вчителька Надія Пилипівна. Вона в неї і зупинилася. Спільних тем для розмов було багато. Згадали минуле: школу, вчителів, пройшлися в спогадах по дворах села, які лишилися і які зникли, перебрали в розмовах знайомих, не минули і того страхіття, що пережили під час війни, яке викликало сльози. Торкнулися теми, яка в минулому була не актуальною, навіть принизливою для тих хто нею цікавився, а тепер всиляла в душі людей натхнення і надію. Мова велась про релігію. Надію Пилипівну здивувало, що Галя була не іудейського віросповідання, а щиро поклонялась християнському вченню. Ти ж памятаєш, Галю, я ж іще виступала свідком в суді, щоб підтвердити твоє єврейське походження коли ти їхала до Ізраїлю, – нагадала Надія Пилипівна. – І як же це трапилось, що ти християнка? Мене зробила християнкою, ще в несвідомому віці, під натиском обставин, моя вихователька Марія, про що ви певно знаєти, – відповіла Галя, – і я прожила більшу частину життя християнкою. Так чому ж я буду відмовлятись від цієї релігії. Я ось і вам дарую біблію, щоб вона завжди нагадувала нашого господа Ісуса Христа, від якого ми чекаєм всіляких земних благ.
Галя побула кілька днів і поїхала до Німеччини. Надія Пилипівна жила одиноко, чоловік помер, діти жили окремо, вечорами почувалася самотньо, тому, інколи, перегортала сторінки цієї мудрої книжки, дещо перечитувала, дорожила
нею і вважала її цінним подарунком людини доля якої була складною і суворою.
