Рано ми вмієм любити,
Пізно – любов шанувати.
М. Луків
Різні долі бувають,
а дісталась нещасна:
в юнака закохалась
щиро дівчина красна.
Закохалася ніжно,
так ще річенька любить
берег той, що не зрадить,
що край хвилі голубить.
Закохалась навіки,
бо все інше – дрібниці.
А чому? Запитайте
у роси-росяниці.
Запитайте в зірниці,
що ранесенько сяє.
У Творця запитайте,
бо ніхто більш не знає.
Цілував аж до рання,
марив інколи нею.
Попрохав на прощання:
“Будь назавжди моєю!
Тож віддай із любов’ю
ти і серце гаряче!”
А вона примовляє:
“Забирай, о юначе!
І красу, і надії…”
Та не взяв повну плату,
бо невдовзі юнак той
стрінув іншу, багату.
Закохавсь до нестями.
А чому? Хто ж бо знає,
що на серце жагуче
вже позавтра чекає?
не життя, не кохання,
а щоб розум і спокій
їй віддав без вагання.
Все оддав їй, бо згоден
був, пробачте на слові,
наче раб, як жебрак той,
і на крихту любові.
Тая ж дівчина перша
не кляла, а ридала,
не просила кохання,
а на нього чекала.
Ось нежданно під вечір,
як довкола стемніло,
увійшла Доля в хату
і на покуті сіла.
“Він про тебе забувся,
бо вже іншу кохає.
Ти чому посміхнулась?” –
раптом Доля питає.
А їй дівчина каже:
“Здрастуй, Доленько мила!
Я без нього на світі
і себе загубила.
Посміхаюсь, бо рада
розділити розмову,
бо про щастя кохати
нагадала ти знову”.
Літ пролинула зграя.
І повірить боюся.
Тільки дівчина тая –
хвороблива бабуся.
Знову якось під вечір,
як довкола стемніло,
увійшла Доля в хату
і на покуті сіла.
І говорить:”О люба!
Мов кульбабка, зробилась!
Ще його пам’ятаєш?
Ще кохать не втомилась?”
Бабця ледь підвелася,
впала Долі на груди
і усе примовляє:
“Хто ж кохання забуде!”
Здивувалася Доля:
“І тепер не забула?
Він помер без притулку.
Та хіба ж ти не чула?”
“Це я мало кохала”, –
бабця плакала стиха.
Враз блідою зробилась –
і вона вже не диха.
Бо душею до нього
вже, напевно, летіла,
бо й хвилину прожити
без любові несила.
Різні долі бувають,
а дісталась нещасна,
на біду закохалась
щиро дівчина красна.
На біду закохалась,
бо так часто буває:
тих якраз не цінуєм,
хто нас вірно кохає.