Усіх чуттів і дум початок – Вітчизни рідної зоря… Щоб Україну відчувати, Частіш читайте Кобзаря. Доступний він, як світ, відкритий, Народна в нім живе душа.
Ромен. Літературно-історичний альманах.
Публічне видання для популяризації історії та творчості мешканців міста Ромни та Роменського району Сумської області, Україна.
Усіх чуттів і дум початок – Вітчизни рідної зоря… Щоб Україну відчувати, Частіш читайте Кобзаря. Доступний він, як світ, відкритий, Народна в нім живе душа.
ДО ТАРАСА Ой, Тарасе! Ой, Тарасе! Устань, подивися, Чи про таку Україну Ти Богу молився? Про заплакану, нещасну Нашу Україну, Що за мить перетворилась На
Дорогами, якими б я не йшла, Але одну я завжди пам’ятаю – Ту, де маленькою матуся сповила, Родину, дім і соловейка в гаю. Тетяна Іванова
Моя Україна Мережані хмарами далі, Дніпро, і пісні солов’я, і хвилі полів золотаві. Це все – Україна моя. Рушник і червона калина, і хліб запашний
Славетний Ромен Зимовий ранок місто осяває. Шевченка пам’ятник стріча гостей. Сула й Роменка сплять під небокраєм. Соборів дзвін. Краса алей. Тут жив кобзар великий Адамцевич.
Стоїть велично на горі Чернечій Тарас, і хмуриться його чоло. Сутуляться в зажурі з криці плечі: Чому таке занедбане село? Суворо дивиться на нас з
Здрастуйте,люди,хто хлібом і сіллю, Як делегата,стріча новий день. Хто біля домен,в рибальській артілі Створює блага земні для людей. Хто присвятив себе лиш для добра, –
Стоїть німим докором мертва хата, Пустими вікнами зорить на білий світ. Вона, здається, хоче розказати Про тих, кого давно пропав вже слід. Про тих, кого
Сьогодні мені прикро, і я від болю плачу, Хоч маю силу й волю, і жінка сильна я. О, як же дуже мало я у цьому
ВКРАЇНСЬКА МОВА Вкраїнська мова розмаїта Іде до нас через віки, Барвиста, чиста, соковита, Як струмінь чистої ріки. Найбільше це добро народу, Вона з любистку та
ЛИШ ВЕСНОЮ Запахло всюди вже весною. Заструменилася вода. Спів жайвора летить луною, І пролісок вже вигляда. Землею йде тепло весняне. Усе навколо ожива. Та інколи
Розсипалась росою по траві Сльоза уже минулого сторіччя, Здається, що і край мій овдовів І вже не має власного обличчя. Блукаючи у травах у гірких,