День 10 серпня 2010 року стане особливо пам’ятним для Параски Семенівни Каливод і Івана Даниловича Стрижка. День, коли збулося сокровенне бажання – побути в місцях, де розстріляли їхніх батьків, у Халявинських лісах Чернігівщини.
Бог змилостивився й сприяв поїздці мучеників – дітей «ворогів народу»: спека відступила, всю 260-кілометрову дорогу хмарилось небо, шлючи таку потрібну прохолоду, навіть природа сумувала, періодично посилаючи з неба сльози дощу. Паша Семенівна розповідала й розповідала, намагаючись вихлюпнути горе з душі, схлипувала від пережитого за свій вік болю. Стійко переносив нелегкий шлях Іван Данилович. Обом ветеранам уже за вісімдесят.
По суті, немає межі між землями Сумщини і Чернігівщини, зріднився край, переплелися стежки-дороги, як і долі людські. За що заплатили життям Семен Григорович Корнусь і Данило Іванович Стрижко, чому поховання роменців аж у чернігівських лісах, чому їх лишили без могил, чому їхніх імен немає на могильних плитах? Чому так довго не могли дізнатися діти і внуки, де останки найрідніших? Як склалося життя у нащадків «ворогів народу» ? І чому тільки тепер, коли вже самі зістарілися, діти конюха й чоботаря змогли вклонитися праху батьків?
Привітно зустрічає нас начальник відділу внутрішньої політики Чернігівської райдержадміністрації Андрій Федорович Подорван, знайомиться із ветеранами, говорить про план подорожі. Із його розповіді дізнаємося про офіційне відкриття 1989 року кладовища в урочищі Халявинське на 1051 кілометрі автодороги Ленінград-Одеса. Якраз того року при розширенні траси виявили землю, всіяну кістками.
Лежать на 20-у кілометрі Гомельського шосе ті, що потрапили під сталінське винищення за інакодумство – слова, наміри, віру, неправильні погляди, а чи й просто ради виконання плану по ліквідації ворогів народу. Як у випадку із Корнусем – «за підозру в антирадянській агітації». Для місця масових поховань репресованих у 1937,1938 роках кати використали лісові нетрі (це вже пізніше проклали тут трасу). Вантажівки із Чернігова вночі привозили сюди тіла розстріляних і закатованих у застінках НКВС.
Невідомі імена полеглих – їх тисячі (кажуть, десь десяток тисяч, але хто їх рахував; викинуті й забуті – кому потрібні?). Невідомі й прізвища злочинців, що чинили беззаконня і вбивства – їх, певно, не так і багато. Все приховано досі пилом архівів.
Вирубали й розчистили частину Халявинських лісів, облаштували кладовище, встановлено хрест і пам’ятний знак. «Постійно стежимо за порядком. А відчуваєте холод цієї місцини ? – запитує нас голова Халявинської сільської ради Алла Іванівна Лісова. –Тут постійна холоднеча, і в найжаркішу пору холодно. Одного разу трапився бурелом, вивернув із корінням кілька беріз, то під ними кості і жіночі коси». Від цих її слів стає не просто холодно, а жахно й моторошно, аж мурашки по тілу.
Схвильовано, не ховаючи сліз, поволеньки ступають із корзинами квітів бабуся Каливод і дідусь Стрижко. Йдуть до пам’ятного каменя схилити голови й віддати шану батькам. «Вже й не сподівався побувати у цих святих місцях, спасибі районній владі», – каже Іван Данилович. А Паша Семенівна, розсіваючи привезену з материної могили землю, вдячно додає: «Якби не посприяли районна рада та райдержадміністрація, то й не довелося б здійснити мрію життя».
Як рідних і дорогих гостей приймали нас чернігівці. Бо спільне то горе всіх українців. У роменців і чернігівців були спільна хвилина мовчання, і спільний поминальний обід. Полишали Чернігівщину з вірою, що не повторяться роки терору в нашій Україні.
Надія Карпенко, голова Роменської районної організації ветеранів
