До сторіччя вітчизняної авіації
Історія поруч із нами. Вона так близько, що можна торкнутися до неї руками. Адже кожна подія за мить стає історією. Сто років тому 23 травня 1910 року літак К-1 київського конструктора Олександра Кудашова здійснив перший у Росії повноцінний політ. Того ж таки року влітку українці, брати Касьяненки – Євген, Іван і Андрій – розробили і збудували літак-біплан потужністю 15 кінських сил. Так було покладено початок вітчизняній авіації. Одвічні мрії людини про політ здійснилися. Розпочався подвиг сотень льотчиків. Через сто років осмислюємо славетні сторінки, вписані нашими земляками в історію української авіації.
НАШ ЗЕМЛЯК – ДИРЕКТОР «АВІАКОНУ»
Конотоп називають містом авіаторів, завдячуючи восьмидесятирічній історії Конотопського авіаремонтного заводу «АВІАКОН». Із дев’яти авіаремонтних підприємств Конотопське є провідним. За час свого існування завод пройшов шлях від маленьких майстерень до сучасного високотехнічного підприємства з репутацією надійного ділового партнера. Десять років військове підприємство очолював Віктор Георгійович Устенко, корені якого в селі Ярошівка Роменського району. Його батько – професійний військовий, командир танкової роти. Віктор Георгійович керував підприємством у напружений період. «Становище на заводі було досить складним: на повну силу гриміла Афганська війна, доводилося різко нарощувати обсяги ремонту вертольотів, значно підвищуючи їхню надійність, у короткі терміни виконуючи модернізацію», – пригадує Устенко. Щомісяця ремонтували від чотирьох до семи вертольотів Мі-6, від трьох до восьми вертольотів Мі-24, до того ж «відновлювали гвинтокрилу техніку для країн Варшавського договору, Алжиру, Анголи, В’єтнаму, Йємена, Куби, Лівії, Іраку, Сирії, Нікарагуа, Ефіопії». Нелегким випробуванням колективу була участь у роботах, пов’язаних із ліквідацією аварії на Чорнобильській АЕС.
На запрошення Віктора Георгійовича хмелівські школярі двічі побували на «АВІАКОНі». Технічне підприємство виглядає затишним містечком серед розкішного парку. Зелено, охайно і стильно. Сучасні цехи під білокорими берізками, ряди шпаківень, де виспівують птахи, свідчать про дбайливих і мудрих господарів. Стерильна чистота і потужність виконуваних на підприємстві робіт вражаюча. Під час капітального ремонту гелікоптер розбирають на найдрібніші деталі, які розходяться по відповідних цехах. У зборочному цеху монтують готові машини, які тут же на аеродромі проходять випробування польотом. У цеху по ремонту електрооснащення вперше побачили «чорні ящики», які насправді виявилися жовтогарячого кольору.
Поруч із заводом по вул. Рябошапка, 11 знаходиться Музей авіації під відкритим небом. Ось де простір для пізнання! Директор музею М.М.Ганзя детально пояснює призначення численних кнопочок і лампочок. Бажаючі можуть легко збагнути, як піднімається у небо багатотонна машина, і навіть посидіти у кабіні пілота.
Віктор Георгійович відвідав десятки країн, адже «АВІАКОН» спеціалізується на ремонті та обслуговуванні гелікоптерів „Мі” всіх модифікацій і працював більше ніж з 30 країнами світу. Та найбільшою життєвою удачею Устенко вважає знайомство з видатними людьми, героями свого часу. Серед них легендарний льотчик-космонавт Володимир Джанібеков, який здійснив п’ять рейсів у космос, герой Росії Олександр Михайлов, Герой Радянського Союзу командир ескадрильї 54 –го Гвардійського винищувального авіаційного полку кролевчанин Іван Балюк… «Часто був із героями поруч. Володію унікальною інформацією. Це спонукає до узагальнення спогадів», – пояснює Віктор Устенко.
КНИГА АВІАЦІЙНОЇ СЛАВИ
Зазвичай, підкоривши небо, люди і на землі підкоряють вершини. Напередодні шістдесят п’ятої річниці Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками Віктор Устенко видав книгу нарисів «Крилаті сини Сумщини». Перед читачами постали долі тридцяти п’яти легендарних льотчиків-земляків, які воювали в небі – від Іспанії до Китаю, від Сталінграда до Берліна. Серед них уродженець села Хмелів Петро Олексійович Вовна, житнянин Георгій Миколайович Прокопенко, роменець Констянтин Сергійович Давиденко, калинівець Сергій Макарович Крамаренко…
У 2006 році громадська організація «Ромен-сенсація» дослідила широкий пласт інформації про Анастасівку, Андріяшівку, Великі Бубни, Гаї, Калинівку, Салогубівку, Хмелів – села, в яких народилися, проживали, або ж здійснили подвиг Герої Радянського Союзу. У книзі нарисів чи не найдетальніше викладена інформація про військових льотчиків Петра Вовну, Кузьму Гнідаша і Георгія Прокопенка. До сторіччя від дня народження льотчика Петра Вовни, на вулиці його імені у Хмелові було встановлено пам’ятний знак із написом «Вклонись землі, яка подарувала Героя Радянського Союзу, капітана Повітряних Сил, командира ескадрильї нічних бомбардувальників Вовну Петра Олексійовича (11.06.1906 – 02.03.1940)». Необхідні матеріали (камінь, плитку, цемент тощо) придбали за кошти, зібрані жителями вулиці, учнями та випускниками Хмелівської загальноосвітньої школи. Каменяр Олексій Каливод безоплатно виконав роботи по встановленню знака пам’яті. Бажаючих підтримати ініціативу вистачало, бо і справді подвиг героїв незабутній.
Та, як веселку кожен бачить іншу, так і осмислення подій минулого – особистісний процес. Знаходяться нові факти, досліджуються невідомі деталі.
П.О.Вовна – досвідчений бойовий командир 2-ої ескадрильї 2-го швидкісного бомбардувального полку, учасник боїв на Сході. Не шкодуючи своїх сил і життя, Вовна водив безстрашно створену його працею ескадрилью у бій. 2 березня 1940 року на 54 бойовому вильоті, маючи завдання зруйнувати залізничну станцію Яскі, нанісши удар по цілі ворога, загинув смертю героя. За доблесть і мужність, проявлені у боях проти білофінів, нагороджений орденом Червоного Прапора. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 квітня 1940 Петру Олексійовичу Вовні посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
До відомої інформації додалися факти, виявлені Віктором Георгійовичем. Зокрема, Віктор Устенко опублікував спогади Героя Радянського Союзу С. В. Слюсарева, де зазначено: «У 20 числах жовтня 1938 року за викликом Г.І.Тхора я прибув на аеродром Ханькоу на літаку «СБ». Тут авіація уже не базувалася, фронт проходив за 10-15 кілометрів від міста. Тоді кілька літаків знаходилися в ремонтних майстернях, зі мною був льотчик П. Вовна і штурман Рубашкін, вони мали відігнати відремонтований літак «СБ» на нашу базу в Хеньян. Отримавши завдання на чергові вильоти, ми вирушили на аеродром. Як тільки під’їхали до стоянки, було оголошено сигнал військової тривоги. Ми запустили двигуни і почали злітати, а в цей час японці почали скидати бомби на аеродром, щоб уникнути атаки їх винищувачів і вибухів бомб, ми не набираючи висоти, на відстані 3-5 метрів від землі, відійшли від Ханькоу. До нас приєднався на винищувачі І-16 льотчик Є. Орлов, який також виходив з-під удару. Біля ріки Сянцзян появилась низька туманність, яка переходила в суцільний туман. Ми йшли під зливою. По маршруту зліва були гірські береги, справа – широке озеро. Річка звивиста, з крутими поворотами. Цей політ продовжувався більше одної години, він проходив на максимально низькій висоті, з обмеженою видимістю. До цього часу згадую той страшний переліт. Кілька разів переді мною попереду пролітав і різав курс то літак «СБ» П.Вовни, то винищувач І-16 Є.Орлова. Як тільки ми не зіткнулися? Я тримався русла ріки. Інколи доводилося перестрибувати через парусники, які йшли рікою, а потім знову притискуватися до води. Нерви були напружені до краю. До Хеньяна ми не дотягли. Я вирішив сідати в Чанша. Після мене посадку здійснював Вовна. Він був відмінним льотчиком і досвідченим командиром, витриманий, спокійний, прекрасно володів технікою пілотування літака «СБ», одним словом, віртуоз своєї справи».
Цей епізод із фронтового життя героя-земляка Петра Вовни став відомий завдяки дослідницькій роботі Віктора Устенка.
Льотчики були молодими і відважними. Сьогодні їхніми іменами названі вулиці, а тоді їхньою єдиною метою було – захистити Батьківщину.
Сергій Макарович Крамаренко – жива легенда. Герой Радянського Союзу, генерал-майор авіації, уродженець с. Калинівка Роменського району, проживає у Москві. Мені не раз доводилося спілкуватися з родиною Крамаренків по телефону. Частіше з Юлією Олексіївною, тому що Сергій Макарович «продовжує працювати». Він –заступник голови правління Клубу Героїв Радянського Союзу, Героїв Російської Федерації та повних кавалерів ордену Слави, бойовий товариш Івана Кожедуба. «Порядний, чесний, доброзичливий. Все не для себе, а для інших. Про таких кажуть, «безсріберник», – так відгукується про нього дружина. Випускниця Строганівського училища понад п’ятдесят років поруч з чоловіком, значну частину часу провела у закритих гарнізонах Сибіру, Білорусії, Грузії, Забайкалля. Після розлучення батьків Сергій з двома братами зростав на Кавказі у дідуся та на Волзі у родичів. Проте кожен приїзд на Україну для нього – подія. У червні 2010 року родина Крамаренків перебували на Сумщині, брали участь у низці заходів, приурочених дев’яносторіччю тричі Героя Радянського Союзу І.М.Кожедуба. У дитинстві Крамаренко, як тисячі підлітків, марив про подвиги пілотов –Валерія Чкалова, Георгія Байдюкова, Марини Раскової. Мрія привела його у Дзержинський аероклуб Москви та Борисоглібовську військову школу пілотів.
Так, вони були молоді і відважні. Сергію Крамаренку виповнилося дев’ятнадцять років, коли в 1942 році він піднявся у небо на літаку-винищувачі. Вперше став до бою 23 лютого 1943 р. С.Крамаренко пригадує: «…я вилетів у складі ланки під командуванням Михайла Барановського. Моїм ведучим був молодший лейтенант Юрій Рижов. Підлітаючи до лінії фронту, ми побачили групу бомбардувальників Ju-87. Барановський наказав: «Атакуємо». Мабуть, до команди він дав повний газ, тому що його пара і мій ведучий стали швидко іти вперед. Я також дав газу, але із запізненням і відстав метрів на 500. У цей момент бачу, що попереду мене з лівим розворотом метрів за 100-150 виходять два незнайомі літаки – на їх фюзеляжах і площинах хрести. Хоч і бачив їх уперше, відразу пізнав: два FW-190. Закінчивши розворот, вони направилися до мого ведучого. Я відкрив вогонь по задньому літаку, бачу розриви моїх снарядів на ньому, дивлюся: він різко рвонувся вверх із розворотом, а за ним послідував і ведучий. У той момент попереду мене зліва проходила траса… Думаю, що один із випущених мною снарядів потрапив у кабіну літака і поранив льотчика, який із-за втрати крові втратив свідомість і розбився».
Таким було перше бойове хрещення. За роки Великої Вітчизняної війни Сергій Крамаренко особисто збив три ворожі літаки і у складі групи – десять. С.М.Крамаренко, як ведений прославленого «аса» Кожедуба, був надійним щитом. Коли тричі Герой Радянського Союзу за викликом командування залишив частину, то свій літак Ла-7 з бортовим номером 27 передав Сергію Макаровичу.
Крамаренко був славним льотчиком, та найбільшого визнання зазнав на Корейській війні. За період з квітня 1951 по лютий 1952 року здійснив 149 бойових вильотів, у повітряних боях збив особисто 13 літаків противника.
«Він був кращим у небі Кореї», – з гордістю говорить його дружина Юлія Олексіївна. Першим асом його визнавали і противники. Так американський підполковник Брюс Хінтон писав: «Пілот цього МіГа (С.М.Крамаренко-О.Л.) був майстром, СПРАВЖНІМ МАЙСТРОМ. Він очікував, спостерігаючи зверху за ходом бою між МіГами та “Сейбрами”; було добре відомо, що таку тактику використовує єдиний пілот МіГа, якому ми дали прізвисько “КЕЙСІ ДЖОНС”. “Кейсі” був особливим пілотом… Послідовність його дій заключалась у блискавичному нанесенні ударів із висоти, пікіруванні на будь-який F-86, котрий відділився від решти у процесі бою».
Свої враження від воєнних часів С.М. Крамаренко опублікував у книзі «Проти «Мессерів» і «Сейбрів» у небі двох воєн». Книга уже вийшла в Росії, Америці і Чехії.
Сергій Макарович – люблячий чоловік: він допомагає дружині готувати обід, мити посуд; освічена людина: залюбки читає напам’ять вірші Єсеніна і Пушкіна; турботливий батько і дідусь: готує для внуків (їх у Сергія Макаровича четверо:Сергій, Василь, Андрій і Микита) варення і турбується про квіти на дачі. Саме такою і має бути «справжня» людина.
Віктор Устенко у книзі «Крилаті сини Сумщини» зазначив свої враження від спілкування з родиною Крамаренків. В.Г. Устенко зізнається, що «бути дослідником подвигу Героїв війни нелегко. Коли занурюєшся у життя іншої людини, переймаєшся її болем. Водночас це дуже цікаво і необхідно. Але прикро усвідомлювати, що далеко не скрізь зберігається пам’ять про славетних воїнів».
Віктор Георгійович – приємний співрозмовник, оптимістичний мрійник. Заслужений працівник промисловості України, полковник, який п’ятдесят років присвятив авіації, вірить, що в Україні розпочнеться будівництво власних гелікоптерів. Він радить усім старанно зберігати матеріали про своїх дідів, батьків, братів, тому що переконаний, що кожна людина – герой у житті.