Микола Андрійович Троценко

АУРА МАЛЯРСТВА

АУРА МАЛЯРСТВА
(до 80-річчя з дня народження)

Природна аура Перекопівки прихильна до творчих людей. Особливо до художників. Тут народився М.П. Самохін, жив і навчав своїх учнів живопису В.Л. Пивоваров, тут натхненно працює М.А. Троценко. Звідси пішло у світ малярства багато обдарованих особистостей, серед них і вихованці Троценка – юне покоління талантів.

Як сизими крилами, плеще в долині село,
неначе й селу не чужий отой ключ споконвічний пташиний,
неначе ось-ось ізіпнеться на сизе хвилясте крило –
й полине пташиною зграєю в синьому небі Вкраїни…

Ці рядки з поезії Є. Гуцала й про Перекопівку – одне із сіл України, і про настроєвий краєвид, і про стан душі художника, який часто повторює: «Люблю село…» Микола Андрійович Троценко й справді прагне передати на своїх полотнах залюбленість у сільські пейзажі. На його картинах бачиться народження світу, наповнене спрагою життя. Він виступає прибічником емоційно забарвленої природи. Полуднева спека й погоже надвечір’я пейзажного мотиву не залишаються осторонь сюжету, не є лише тлом, а часто мають метафористичне значення – утвердження світлих стосунків між людьми.
Кращі роботи Троценка – пейзажі рідного краю, де густі ліси поступово переходять у неозорі горизонти. Ностальгічним щемом заходиться серце, коли споглядаєш зимовий сад, сліди на снігу – пригадується дитинство, дідівська хата й дерева, що по коліна загрузли в холодних кучугурах… Сильне враження справляє картина «Дощ». Стихія природи захоплює, не відпускає. І зелений колір, як домінуючий, підкреслює бурхливо піднесений настрій і могутність зливи.
Переходимо від картини до картини: «Тихо плине Сула», «Бабине літо», «Дубовий гай», «Сосновий бір», «Зима. Стіжок», «Осінь», «Мамине подвір’я» (зберігається в Роменському краєзнавчому музеї). Надіями ростуть дерева, а холодні води слухають їхню сповідь, яку може зрозуміти лише спрагле, любляче серце. Колористичну палітру полотен об’єднує вдале використання барв. Якщо це весна чи літо – вони насичені, соковиті, яскраві, веселять зір життєрадісністю. Мінливі обриси хмарок зроджують в уяві найхимерніші видовища, найнесподіваніші порівняння. Художник уміло користується лесируванням – прописуванням нижнього густого шару фарби верхнім, дуже розрідженим. Так колись учила його Світлана Пивоварова, бо сухі акварельні брикетики ніяк не піддавалися юному початківцю, який мріяв малювати «по-справжньому».
Тепер-то він володіє й технікою карбування, і гравіруванням, і різьбою по дереву, і роботою з пером, але не забулися перші невдачі з аквареллю та олійними фарбами.
Бажання малювати виникло дуже рано. Кожне порівняння, як каже народна мудрість, кульгає, щоб передати намагання малого Миколки освоїти малярство. «Хай мати прийде до школи», – казали вчителі. Для впливу, так би мовити, для заборони того, що ставало потребою душі, усього єства. І мама, завжди заклопотана, ходила в школу, мовчки вислуховувала зауваження вчителів про те, що син нічого не чує на уроці, а все малює карикатури ручкою. І тоді купила йому перші акварельні фарби. Ними й зобразив на таблиці гриби на прохання вчительки біології. Фарби не слухалися, розтікалися. Хлопець переживав, хвилювався, бо хотів виготовити якісну наочність. Отоді й почув уперше від Світлани Пивоварової, як треба працювати з аквареллю й що таке палітра. Жили з мамою скромно, батько після війни мав іншу сім’ю, але з сином спілкувався, не цурався його.
Закінчив Микола сім класів, а у восьмий не пішов, бо далі навчання було платним. А де ж ті гроші? Рік працював у колгоспі на комбайні, поки не приїхала із Запоріжжя тьотя й не забрала його вчитися на столяра. Закінчив відмінно будівельну школу № 2, особливі успіхи мав із креслення. Це був важкий повоєнний час. До дурного товариства не приставав, жив у гуртожитку, працюючи на будівництві. Старався з усієї сили, тому й присвоїли йому вищий розряд, ще й надрукували статтю про успіхи молодого робітника в газеті «Строитель».
Та, як і кожен чоловік, із особливим пієтетом любить Микола Андрійович пригадувати роки служби в армії. Повітряно-десантні війська – справжня школа мужності. Спершу вчився парашутної справи, перед армією були вже в заліку три стрибки, аероклуб готував тоді хлопців для цієї відважної служби серйозно й надійно. Незабутні враження! Як ступити вперше в прірву неба? Стрибнув і… співав у польоті! А внизу – житнє поле. Упав у росу хлібів, які потім не раз воскресатимуть на його полотнах спогадом про перший відчайдушний політ.
Одного разу врятував дівчину, яку потягло по весняній ріллі на стропах прямо на металеві борінки. Гордився значком парашутиста і, як багато хлопців того часу, чіпляв на груди нагороди й значки, щоб «фраєрнути» в міському парку. Три з половиною роки відслужив на Псковщині, якраз у пушкінських місцях. Із теплими нотками в голосі Микола Андрійович наголошує, що має три життєві гордості – за матір, яку шанував понад усе, бо сама підняла його в голодні роки (народився 24 грудня 1938 року), за те, що успішно служив десантником, і за Україну – землю, яку любить усім серцем. А Україна – це, перш за все для нього, рідна Перекопівка, де народився, змужнів, отримав перші уроки малярства.
Після служби поїхали із другом гостювати спершу в Київ, потім у Марганці погуляли на весіллі сестри армійського товариша. Молоді, гарячі – усе життя, здавалося, було ще попереду…
Згодом став працювати у сталеплавильному цеху в Запоріжжі. Завелася своя копійка, можна було й на гостинці рідним зекономити. Якось на День сталевара випадково познайомився з юнаком на прізвище Запара, той розговорився й зізнався, що відвідує студію образотворчого мистецтва. У Миколиних скронях застукало, серце схвилювалося, ніби відчуло той шанс, який посилає доля. «Умієш малювати з натури?» – запитав Запара. Як це? Оцей ящик і є натура? Ні, такого не вмів. Але у вересні подав заяву в студію живопису при обласному Будинку творчості. Екзамени завалив, бо натура не давалася. Але здаватися не в Миколиному характері. Пішов до директора виясняти, чому нема в списках зарахованих його прізвища. Тижнів зо два ходив, добивався й повторював: «А я хочу…» І директор здався, ще й член Спілки художників Ігор Маляренко заступився – дали випробувальний термін в один місяць. Так і став наполегливий робітник вільнослухачем студії. Старався так, що згодом зарахували…
Одружився, продовжував працювати на заводі, а потім став художником молодіжної газети «Комсомолець Запоріжжя». Найболючіші спомини того часу – смерть сина й розлучення… Пензель не слухався, малювати не хотілося. Приїхала мама, розраджувала, заспокоювала. Від депресії врятував малярський хист. Згодом зустрів свою Любов, у шлюбі з якою народилося п’ятеро дітей. Дружина родом із Росії, закінчила педучилище. Дали молодятам однокімнатну квартирку. Столярував, згодом став художником-оформлювачем, почав виставляти свої роботи на виставках, прийшов досвід. Пробував різні жанри, та віддавав перевагу пейзажам. Навчився передавати найтоншу світлотіньову гру. Рідні краї вабили легеньким вітерцем, купчастими хмарами, теплим диханням землі, проступали на картинах ностальгією, потребою повернення. А ще кликала рідна школа, її директор Б.Г.Корінь просив погодитися стати керівником студії образотворчого мистецтва. Це була давня мрія й самого Троценка – дати сільським дітям естетичний розвиток, познайомити з основами малярства. Бо ж у місті – музеї і виставки, гуртки й факультативи, а хто навчить дітей із провінції дивитися на світ очима художника?
1979 року сім’я переїхала в Перекопівку. Микола Андрійович мав за плечима десятилітній досвід керівника такої ж студії у Запоріжжі. Прощаючись із вихованцями, знав, що лишає частину себе в них – багато учнів стали викладачами образотворчого мистецтва. Дівчатка, прощаючись, плакали, дякували художникові за перші кроки в мистецтві. А він пишався успіхами Марії Шевченко, Тетяни Єгурнової, Світлани Мірошниченко, Наталії Кліщевської, Сергія Кравченка, Віктора Кондрацького із Запоріжжя.
У Перекопівці вів студію вісімнадцять років. «Дороги» – так називається картина Троценка, що завоювала медаль на республіканській виставці в Києві. Різними були його життєві дороги, а остання, головна, – до дитячих сердець, які продовжують шлях свого наставника в мистецтві живопису. Олексій Гучак став військовим, живе в Києві, малярує, Світлана Рогова працює в Роменському пенсійному фонді, має обдарованих, як і сама, дітей. Колись вона їздила в Київ на виставку, де Олесь Гончар подарував їй за 1 місце в конкурсі живопису свою книгу. У Москві живе й працює талановита Олена Козючіц. І Наумова Яна, і багато інших лишили незабутній слід у серці їхнього наставника, який став старшим учителем і відмінником народної освіти. «Тільки наполегливі можуть піти по цьому шляху», – повторює Микола Андрійович.
Чимало сил доклав художник Троценко до естетичного оформлення Перекопівської школи, бо йому ніколи не було байдуже, у який колір пофарбовані панелі, якої вони висоти, який настрій створюють дітям. Тому й болить йому, що втратилася студія, що ніяк не трапиться нагода відновити її діяльність, аби професійні знання малярства могли отримувати сучасні юні таланти. А виставляли ж роботи вихованців Троценка на престижних виставках і конкурсах не лише в Києві, знали їх і в Росії, Румунії, Чехії, Польщі.
Його намір – дати розвиток, поштовх для образного мислення – має добрі результати. І це проявилося не тільки в чужих дітях, а й у своїх. Старша донька Світлана – художник-дизайнер, Таня закінчила художню школу у Вінниці, навчається в інституті, буде вчителем образотворчого мистецтва, найменша, Анна – студентка Харківського вищого начального коледжу текстилю та дизайну, син Сергій живе в Москві, працює художником-оформлювачем, наймолодший, Сашко теж малює…
Микола Андрійович дуже тепло відгукується про своїх перших учителів, особливо про Галину Якимівну Борисенко та Настю Пилипівну Терещенко. Вдячність і надзвичайна скромність – основні риси його характеру. Дякує він односельцям за підтримку в облаштуванні своєї оселі. Дали тоді йому фінський будиночок у розібраному вигляді. Художник перепланував його, переробив по-своєму – дерево ж було дешеве, куб коштував 10 рублів 10 копійок, – не те, що тепер. Учителя праці В.В. Балкового вважає добрим другом і першим помічником. Із великою приязню згадує директора школи Б.Г.Кореня, бригадира теслярів О.В.Бацмана, голову колгоспу О.П.Кобиша (сприяв роботі студії).
«Бути схвильованим, любити, трепетати, жити. Бути, перш за все, людиною й тільки тоді – художником», – цей вислів Родена став життєвим кредо й Миколи Андрійовича. Здавалося б, уже немало досягнуто, та Троценко, як завжди, має активну громадянську позицію. Ілюстрував нещодавно першу поетичну збірку Ніни Антонівни Правдюк (Коряченко), добудував удома галерею (щоб люди мали змогу бачити його роботи), а ще захопився лісовою фантазією. У його винахідливих руках світ змертвілих корінців стає джерелом натхнення. Та щоб помічене ним було доступним для інших, треба дещо поправити, підкреслити… Справжніми витворами мистецтва стали лісові дивосвіти – красень олень, ведмедик і косуля, варан і незвичайний лісовичок, якого не треба й підправляти, він сам зупинив художника поглядом – на корі дерева проступили пильні очі людської подоби…
Природа – найоригінальніший фантазер, досить торкнутися різцем, надати форми і… лісовий матеріал перетворюється під пильним оком майстра в скульптуру, а з непоказних кущиків, наростів, сучків, кореневищ Микола Андрійович створює дерев’яні поеми, які хочеться поставити на полицю й милуватися. Фантазія і вміння художника невичерпні. Він запрошує нас до лісу, де йде вічний процес народження. Мабуть, ще хлопчиком придивився Миколка Троценко до дивотворів природи, адже від хвірточки його стежка в’юнилася до гаю, до річки й поля. А навколо ж – краса невимовна. Перекопівська аура стала стартом до визнання. Роботи художника експонувалися на Всесоюзних і республіканських виставках самодіяльного мистецтва, він був їх неодноразовим лауреатом, отримав золоту медаль на Всесоюзній виставці в Москві за картину «Дніпро» (1967), а «Світло рідної хатини» виставлена в квартирі-музеї І.Кавалерідзе в Києві. Те світло променями зігріває його душу й серця шанувальників живопису.
Тонка робота – крапчаста графіка. Придивіться лишень до цієї техніки, аби поцінувати ще й довготерпіння та працелюбство Троценка.
Ось волохаті руки-віти дубів, а он тонкі берізки, оголені до пояса, сором’язливо ховаються серед інших дерев. Чистий, не скалічений людським лицемір’ям світ проступає на полотнах художника. І ти розстаєшся з накипілою на душі буденщиною й потрапляєш в обійми природи, де липи радісно сміються, а дуби поважно посміхаються в кудлаті вуса.
Микола Андрійович уміє тонко розставити змістові деталі, аби сповнений спокійних ліній краєвид першого плану змінився на обрії пагорбами, а далі перейшов у суцільне елегійне марево. Точні пропорції, прекрасно вирішений простір, образні акценти… Чи думав звичайний сільський хлопчик Миколка, що навчиться колись оцих премудростей і стане професійним художником? Його картини мають колір добра й любові. Як творча особистість, Троценко володіє даром підносити деякі сторони українського побуту до вершин поетичного осмислення.
Минає час, а Микола Андрійович не може відірватися від мольберта. Ще скільки неоспіваних тем, які з ранніх літ жили в уяві майбутнього художника! Хто-хто, а він добре знає, що в українському малярстві, як і в будь-якій справі, працелюбство – символ морального здоров’я нації. Тому постійно в пошукові, у допитливій винахідливості. У келих досвіду й мудрості майстер збирає краплини свого минулого, яке було гірким і солодким. У ньому гармонійно поєдналися невдачі й злети, перешкоди й перемоги.
Народився художник зимою, тому легко й пишуться йому зимові пейзажі, як у поезії Є. Гуцала:

Зими сорочку вишито й розшито, –
шипшинові на рукавах зірки,
калинові червоні самоцвіти,
негаснучі рослинні барвники.
Очей не відірвати, не відвести:
якою гладдю вишито сніги,
які мережки, вишиті у хрестик
майстерністю сорочої ноги!

Рушники тонко вишивала його мати і, мабуть, намережила синові непросту дорогу до визнання й майстерності, якою він іде скромно, достойно і впевнено. А ще любить поезію та й пописує, часом, іронічні, а іноді влучні, талановиті вірші – не згірш картин.
Невисокий і дивовижно жвавий, із сивим та ще й досі в’юнким волоссям, Троценко енергійно втручається в наше буденне життя. Його очі промінять ласку, інтелігентність і мудрий досвід.

Бути щасливим таки нелегко,
Догорають свічки беріз.
Долі осінньої пізній лелека
Крилом доторкнувся сліз.
Хай між вагонами літ
Пам’ять промовить стиха:
– Ти полишив вже слід
На всіх пожиттєвих віхах.

Знову зима. Зимою народився художник із народу, якого виколихала материнська аура Перекопівки. І наше завдання – допомогти йому здійснити багато задумів, а основне – відновити діяльність дитячої студії живопису, щоб пам’ять промовила стиха: «Ти полишив уже слід на всіх пожиттєвих віхах».
Тамара Марченко

ТАЛАНТИ МИТЦЯ

Нині життєвий календар Миколи Троценка, художника із Перекопівки, позначений ювілейною датою, тому є нагода озирнутися й оцінити ним пройдене і здійснене.
Кажуть, талант від Бога. Миколі Андрійовичу даровано багато: талант художника, різьбяра, поета, педагога. У Троценка чутлива поетична натура, багата художня уява. Пережито чимало: працював теслею і муляром, був десантником і вогнетривником, художником-газетярем, учителем образотворчого мистецтва, методистом Будинку самодіяльної творчості. Дипломант і лауреат багатьох обласних, республіканських і всесоюзних мистецьких виставок. Відмінник народної освіти, старший учитель і ветеран праці. За скупими назвами посад і званнями – благородна наполеглива праця і вдячні учні-послідовники.
Материнське сяйво творчості стало світлим проводирем Вашого життя, і з’являються картини “Мати”, “Материнське сяйво”. Пролягали Ваші дороги світами, але всі злилися в єдину стежину до рідного роменського краю, до Перекопівки. Недарма написані картини: “Роздум біля рідної хати” й “До рідної хати”. Тільки рідної хати вогник-світлячок осяває життя й оберігає, тому подумки молимось йому( картина “У хаті вогник”). А довкола хати – високі ружі, що чекають у палючу годину благодатного дощу оновлення і веселкових кольорів щастя (картина “Веселка”). Тільки на рідній землі так пахнуть скошені луги – добром і надією, неповторністю і дивовижністю світу (картина “Вже сіном пахнуть скошені луги”).
Всі Ваші діяння цінять сучасники й цінуватимуть нащадки, осягнувши знакові справи Вашого життя. Спливатиме час і день, а Ви лишатиметеся все таким же молодим душею, енергійним трудолюбцем. Ваші мальовничі картини милуватимуть очі і прийдешніх поколінь, будитимуть любов до рідних стежин. А Бог обдарує Вас шаною від людей за натхненну працю, за вміння творити красу та навчати інших її плекати.
Скромний наш таланте, сивий вусатий красеню, прийміть же сьогодні щиру вдячність від однодумців і прихильників, поціновувачів Вашого високого мистецтва.
Надія Карпенко

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *