Життя не щадило Героїв Радянського Союзу батька і сина Соколів із с.Козельного. Та зламати їх було неможливо. Лінія фронту після битви на Курській дузі стрімко наближалася до нашого краю. Настав довгожданий вересень 1943 р. У ряди визволителів вливалися нові сили. Ті, кого фашисти не встигли відправити на роботи до Німеччини. Одні, навіть не переодягнувшись у військову форму, поклали голови в боях на території Липоводолинського району. Бо погнали на вогонь ворога необізнаних у військовій справі, необстріляних. Інші, вцілівши, пішли на захід визволителями.
Першого осіннього місяця 1943 р. пішли на захист Вітчизни і батько з сином Соколи – Омелян Лукич та Григорій Омелянович. Воювали хоробро. Ворожим кулям не кланялися. Та й доля берегла їх. До Дніпра. А тут горя випити довелося сповна.
Остільки на сьогодні в живих не залишилося ні старшого, ні меншого з героїв-Соколів, то вдамося до документів. Зокрема, нагороджувальних листів на представлення їх до найвищих нагород держави:
«21 октября 1943 года в районе деревни Синяк противник предпринял ожесточенную контратаку танков и пехоты. Несмотря на явную опасность для жизни, пулеметчик Сокол Е.Л. с занимаемой позиции ни шагу не отступил. Пропустив вражеские танки, ураганным огнем своего пулемета заставил залечь немецкую пехоту, при этом большую часть немецких солдат он уничтожил и тем самым отрезал пехоту от танков. Немецкий офицер, заметив огневую точку, повернул три танка на пулеметчиков – Соколов. Но отец и сын Соколы, взяв у тяжелораненого бойца противотанковое ружье, подбили два ползущих на них танка. Прорвавшийся третий танк замял гусеницами отца и сына. Павший смертью храбрых, пулеметчик Е.Л.Сокол посмертно удостоен звания Героя Советского Союза».
Точно таке ж подання третього дня після бою надійшло в Москву і на дев’ятнадцятирічного червоноармійця-кулеметника Григорія Сокола. Нагороджувальні листи підписали командир 1144-го стрілецького полку 340-ї Сумської стрілецької дивізії майор Карпович. Свої висновки стосовно героїчного вчинку зробили на листові командир дивізії полковник Зубарєв, командир корпусу генерал-майор Мартиросян, командуючий 38-ю армією генерал-полковник Москаленко, член Військової ради генерал-майор Єпішев. Є на цих документах підписи і командуючого військами 1-го Українського фронту генерала армії Ватутіна та члена Військової Ради фронту генерала Крайнюкова.
Не минуло й трьох місяців – і на сторінках газети «Красная звезда» був опублікований Указ Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року, в якому кулеметникам Соколам було присвоєне звання Героїв Радянського Союзу. Це був єдиний випадок за роки війни, коли батько і його син одночасно були удостоєні такої високої нагороди за мужність і героїзм у боях з німецько-фашистськими загарбниками.
Тоді ж детально про подвиг Омеляна Лукича та Григорія Омеляновича першою розповіла газета «Правда України». У тому ж номері йшлося і про мітинг колгоспників на батьківщині героїв, наводилася розповідь дружини і матері Варвари Остапівни Сокол: «Сколько трудов стоило мне и Емельяну сохранить Григория, спасти его от угона в немецкое рабство. Никогда не забуду я его слов: «Ну, дождусь освобождения и я немцам за все отомщу».
Високу оцінку подвигу Героїв Радянського Союзу Соколів, наших земляків, дав у своїй доповіді на шостій сесії Верховної Ради УРСР 1 березня 1944 р. партійний лідер України М.С.Хрущов. Про них писалося в газетах – республіканських, фронтових, дивізійних. Зокрема «Сталинская правда», друкований орган 1 -го Українського фронту, за 14 січня 1944 р. (№ 310) писала: «…Мы не знаем, что тогда отец говорил сыну и сын отцу, но каждому из нас ясно, о чем они думали в тот последний момент, когда вступили в единоборство с танками и смерть глазела им прямо в лицо. Они думали об одном – о мести врагу, об его истреблении, о победе Отчизны».
Але сталося непередбачене. Батько і син, Омелян Лукич і Григорій, не загинули, не розім’яли їх гусениці німецького танка. Контужені й оглушені, посічені осколками – залишилися в живих Соколи! Війна рідко, але підносила людям такі сюрпризи. Німці, підібравши немічних червоноармійців, відправили їх до свого лазарету, вилікували. Ворог інколи віддавав належне відважним смільчакам Червоної Армії, аби на їх прикладі виховувати своїх вояків.
А далі – полон. Зміна концтаборів у глибині Німеччини. Вистояли і тут Соколи! Перенесли всі табірні муки і на чехословацькій землі. Зблизившись з чеськими патріотами, брали активну участь у роззброєнні міцної охорони фашистського концтабору в місті Авсик. 5 травня 1945 р. з допомогою місцевих партизанів вирвалися на волю. Попереду їх чекали нові випробування.
Як відомо, до тих, хто перебував у фашистському полоні, тоді ставилися з неабиякою підозрою. Їм повезло. Вони не потрапили, як багато інших їхніх побратимів, до жодного з більш ніж сотні концтаборів, підготовлених за вказівкою Сталіна для військових, котрі поверталися з полону на Батьківщину. Можливо, якимось чином вплинула їхня участь у збройному повстанні в концтаборі Чехії? Після проходження фільтраційних процедур рядові Соколи були зараховані в 214-й запасний полк 5-ї гвардійської армії, а пізніше у військову частину ПХ № 537. Саме тут вони й дізналися про присвоєння їм за бої на Лютізькому плацдармі, при форсуванні Дніпра, звання Героїв Радянського Союзу (посмертно).
У жовтні 1945 р. Омелян Лукич був демобілізований і відбув у с. Козельне на Недригайлівщину, а Григорій продовжував службу в армії. Перед тим як поставити на військовий облік прибулого в рідне село старшого Сокола, в районі провели ще одну спецперевірку, але ніяких компрометуючих даних не виявили, про що свідчить фільтраційна справа № 27349.
Коли ж стало відомо, що Соколи залишилися в живих, Управління кадрів сухопутних військ звернулося в органи держбезпеки з пропозицією ще раз провести перевірку «обоснованности» присвоєння високих звань Героїв Соколам. У 1946 р. 7-й відділ третього управління КДБ зробив висновок: «Обоснованно». І лише тоді, 12 жовтня 1946 р., батька і сина запросили до Києва. Через кілька днів у Козельне О.Л.Сокол та його син поверталися з високими відзнаками Героїв Радянського Союзу. Командуючий Київським військовим округом генерал армії А.А.Гречко вручив їм заслужені нагороди. Омеляну Лукичу Соколу – медаль «Золота Зірка» за № 8155 та орден Леніна № 46774, а Григорію Омеляновичу – медаль «Золота Зірка» № 6685 та орден Леніна № 43298.
Піднімалися з руїн у перші післявоєнні роки міста і села. Було нелегко. Скрізь потрібні робочі руки. А їх не вистачало, особливо чоловічих. Раділа за своїх чоловіка і сина Варвара Остапівна. Не лише повернулися її Соколи з війни живими, а й Героями. На той час вона працювала в Козельному завідуючою фермою. Омелько Лукич – колгоспним лісником, їхній син Григорій, демобілізувавшись з армії, навчався на курсах шоферів у Сумах. Тут і познайомився з миловидою дівчиною Машею, яка працювала в дорожньому управлінні обласного центру. На Покрову, 14 жовтня 1947 р., молоді побралися. Струнким високим Григорієм із Зіркою Героя та чарівною, синьоокою Марійкою не могли намилуватися козеляни, куди привіз молоду дружину менший Сокол. Жили дружно, радісно. Мир і злагода панували в хатині над сільським ставком у Козельному, неподалік млина. В сім‘ї Омеляна Лукича та Варвари Остапівни росли ще дві доньки – Люба та Оля. Дівчата готувалися до видання, були привабливими. Тож багато парубків оббивали пороги їхнього обійстя. Багато хто з односельчан по-доброму заздрив сім’ї Соколів. Та і як не позаздриш – і таким батькам, і таким дітям. Лише не в усіх завидощі були щирими. Саме з цього все й почалося.
– Я теж воював на фронті, ноги позбувся. А нагороди обійшли мене. Омелько з своїм Грицьком у полоні були, а їм ще й Героїв присвоїли. Тут щось не так. Незаслужено носять Соколи ордени і медалі, – пускав по селу плітки вчитель місцевої школи. А невдовзі злий заздрісник зробив чорну справу, написавши пасквіля-скаргу на ім’я самого Голови Президії Верховної Ради СРСР. Якими фарбами і яким брудом обливав паплюжник Героїв, стало відомо лише через 43 роки.
Свідомого читача не варто переконувати, що означало в роки сталінсько-беріївської влади «настукати» на когось доноса. Тож вилитий бруд у листі місцевого «стукача» Л. зіграв у подальшій долі орденоносців Соколів негативну роль. 18 січня 1948 року вони отримали повістки з Недригайлівського військкомату. Районний військком В. вимагав прибути їм обом на 10-ту годину наступного дня за зазначеною адресою з військовими квитками і фронтовими нагородами.
– Прибули вчасно, як і годиться. Не встигли переступити поріг, як військком без ніяких пояснень наказав без затримки здати ордени і Золоті Зірки, – розповідав, будучи живим, Григорій Омелянович своєму синові Миколі, пригадуючи ті гіркі хвилини. – Ми з батьком не підкорилися наказу: «Не ви їх нам вручали – не вам їх і забирати». Тоді військком В. відкрив кобуру, миттю вихопивши звідти пістолет…
Григорій Омелянович до кінця своїх днів не міг заглушити в собі кривду на райвійськкома, який несправедливо зірвав нагороди. Так, той офіцер був не правий, не оголосивши фронтовикам рішення про позбавлення їх високого звання, не склав акт про забрані нагороди. Він виконував наказ зверху. Але виконував бездумно і бездушно.
Важкий моральний удар, нанесений нікчемним наклепником, і тодішній режим влади безжалісно розтоптали героїчний подвиг на Дніпрі батька і сина Соколів, але не викинули їх із життєвої колії. Молодший Сокол – Григорій Омелянович разом із дружиною Марією Харитонівною виїхали на постійне проживання до обласного центру, чесно працювали там, ростили дітей – доньку Ніну та сина Миколу. Невдовзі побудували в Сумах власний будинок, забрали до себе своїх батьків з Козельного. Старший Сокіл трудився тут, у будівельному тресті. Життєвий шлях батько і син пройшли нелегкий. Мали невисоку освіту, скромну натуру. Те, що перебували в німецькому полоні, – факт беззаперечний. Тож, деякою мірою, змирилися із позбавленням їх нагород. Обидва розуміли й тогочасну політику. Що там їх, рядових, он генералів, адміралів, професорів і академіків, Героїв і двічі Героїв Радянського Союзу косили, як траву, беріївські «косарі». У концтаборах Колими, Уралу та Сибіру відбували немалі строки сотні тисяч їхніх фронтових побратимів, колишніх військовополонених.
У 1965 р. до рук Г.О.Сокола потрапила книга двічі Героя Радянського Союзу полковника С.Ф.Шутова «Червоні стріли». На її сторінках він знайшов розповідь про їхній з батьком подвиг на Дніпрі. Защеміло серце ветерана. Дав почитати Омеляну Лукичу – батькові. Той, у свою чергу, колезі по роботі П.І.Бабусенку. Петро Іванович у минулому бойовий льотчик, орденоносець, ознайомившись із документальною повістю, де йшлося про них, Соколів, порадив написати апеляцію Л.І.Брежнєву, допоміг у цьому. Перевірка про запеклі бої під Синяком через 27 років була продовжена. Генеральна прокуратура СРСР встановила і додаткові дані, хоча вони на сутність попередніх висновків не вплинули. До того ж відповіді на адресу Соколів від Генерального секретаря не надійшло.
22 листопада 1983 року, на 79 році життя, перестало битися серце Сокола-старшого. Через 2 роки Сокол-молодший на могилі батька спорудив обеліск, а на ньому надпис: «Сокол О.Л. 1904-1983 рр. Герой Радянського Союзу». Коли б не той надпис на сірому камені, хтозна, чи дізналися б читачі про героїчну і трагічну, незвичайну історію Соколів.
У 1990 р. досвідчений журналіст, власний кореспондент столичної газети В.К.Савченко хоронив на одному з сумських кладовищ товариша. Кинувши за християнським звичаєм у могилу три жменьки землі, почав пробиратися до центральної доріжки цвинтаря. Тоді й помітив за металевою огорожею однієї з доглянутих могил викарбувані слова про героя. Вони примусили зупинитися.
– У своєму журналістському архіві зібрав неначебто біографії усіх героїв-сумчан, а ось такого прізвища не пригадав, – розповідає Віктор Кирилович. Невдовзі він відшукав Григорія Омеляновича Сокола, автора невеликого монумента батькові.
– Так, це моя робота. Коли ставив пам’ятника з такими словами, дехто з товаришів захвилювався. Що ти робиш? Покарають. А мене й так жорстоко покарано. А за віщо? Коли помру, мої діти, впевнений, теж напишуть на надгробнику подібне, – повідав при зустрічі тоді Віктору Кириловичу Г.О.Сокол. Між ними відбулася чотиригодинна розмова, після якої В.К.Савченко почав збирати документальні дані, довідки, аби воскресити славні імена Соколів із Козельного. Чим далі протоптував доріжку до істини, ведучи журналістське розслідування, тим більше відкривав фактів мужності і слави, підлості й заздрощів, бруду й бездушності…
Отримавши листа-доноса в Президії Верховної Ради СРСР, секретар парламенту держави Олександр Горкін надсилає його генеральному прокурору СРСР К.Горшеніну з приписом: «Направляем Вам переписку по делу Сокола Е.Л. й Сокола Г.Е. Прошу дать заключения о возможности сохранения за ними званий Героев Советского Союза». Зверніть увагу: «о возможности сохранения». Що це? Гуманний крок державного діяча по відношенню до долі двох рядових бійців чи, можливо, боязливість перед генералісимусом Сталіним, у якого не було полонених, а були зрадники і який міг запитати: «Які ви укази підписуєте, товаришу Горкін»? І маховик розслідування, до того ж однобокого, почав набирати обертів. У ході слідства кожен захищав свої інтереси, аби не потрапити під беріївського репресивного котка. Головному військовому прокурору генерал-лейтенанту юстиції т. Афанасьєву доручалося «… привлечь к ответственности должностных лиц, по вине которых награды вручены Соколам». Військова прокуратура Прикарпатського військового округу, в свою чергу, вчинила допит колишнього командира полку Мердамшаєва (що підписував документи на подання нагород Соколам). Той, виправдовуючись, пише, що про подвиг кулеметників Соколів йому доповів його заступник підполковник Рябишев. Останній заперечує про цей факт, мовляв, я під час бойових дій поблизу села Синяк знаходився в іншому батальйоні і про дії Соколів нічого не відаю. За його словами, бій був важким, німці ввели нові сили і батальйон змушений був відступати. Загинув його командир капітан Овчаренко. (Також удостоєний звання Героя Радянського Союзу посмертно).
У документах прокуратури збереглися докази і двох свідків-земляків, які воювали разом із Соколами. Свідок Михайленко показав, що після жорстокого бою офіцери в дивізії про дії Соколів говорили як про дії героїчні. Про їхній подвиг і смерть йшла мова між солдатами. Інший свідок – Бережний, – разом із Соколами потрапив до полону. В його свідченні йдеться лише про те, що «видел, как Емельян тащил свой пулемет в немецкий штаб». Оце і всі підтвердження про їхню позитивну чи негативну причетність до подвигу. Зрозуміло, що цього недостатньо, аби дати висновок. І тоді розпочалася накрутка інших фактів, які не мають ніякого відношення до поведінки солдатів у бою на Дніпрі.
«Проверкой установлено, – писав Генеральний прокурор, – что Сокол Емельян впервые был призван в Советскую Армию в июле 1941 года. В начале августа попал в окружение и без сопротивления сдался в плен немцам, а затем ими отпущен, и до 8 сентября 1943 года жил дома. Проживая на территории, оккупированной немцами, Сокол Емельян являлся бригадиром сельскохозяйственной общины. По показанию свидетеля Безсмертного, на одном из собраний общины он высказывался в антисоветском духе. Сокол этот факт отрицает и другими материалами дела он не подтверждается».
Цікаво, хто ж установив, що «без сопротивления сдался в плен, а затем отпущен»? Дійсно, Омелька Лукича призвали на фронт 26 липня 1941 р. Через три дні він разом з іншими новобранцями прибув до Чернігова. На ранок марш-кидок понад Десною до Дніпра. А вже вечором 3 серпня необстріляний підрозділ зайняв оборону, вранці наступного дня опинившись у ворожому оточенні. У кінці вересня О.Сокол здійснив втечу з німецького табору і, добравшись додому, став працювати на рядових роботах у вже утвореному сільгосптоваристві.
Який же висновок зробила союзна прокуратура? «Установлено, что обстановка на поле боя была сложная, – писав К.Горшенін Президії Верховної Ради СРСР, – рота, в составе которой находились отец и сын Соколы, была смята гусеницами танков противника, и у очевидцев зтого боя могло создаться впечатление, что пулеметчики погибли. Проверить это обстоятельство на поле боя было трудно, так как батальон был оттеснен, а убитые сильно обезображены. Командование полка без должной проверки подготовило представление о присвоении посмертно отцу и сыну Соколам звания Героя Советского Союза. Считаю, что за ними не может быть сохранено зто звание».
Ось так: загинув – герой, залишився в живих – не герой. Неозброєним оком бачимо, що проявив поспішність з висновками Генеральний прокурор. До того ж, слідство велося однобоко, без бажання посиленого вивчення ситуації. Адже в той час ще можна було розшукати (як виявилося через десятиліття) командира і бійців другої кулеметної роти. Тоді ж, по гарячих слідах, капітан Василь Лютиков міг розповісти, що це він, командир тієї хороброї і безсмертної роти, разом із заступником командира батальйону майором Медведєвим порушили клопотання про присвоєння кулеметникам-Соколам високих нагород. До того ж невідомо з якої причини прокуратурою не було взято до уваги і висновок 7-го відділу третього Управління Комітету держбезпеки.
Нелегка одісея зі встановлення істини батька і сина Соколів тривала. Вони ще раз писали листа, тільки тепер уже міністру оборони СРСР Д.Ф.Устинову, аби той допоміг навести довідки про справжню причину позбавлення їх високих нагород. На цей раз військова прокуратура встановила додаткові дані. Зокрема, про те, що Соколи добросовісно виконували свій військовий обов’язок, про що неодноразово зазначено в донесеннях начальника політвідділу дивізії. Колишні посадові особи 1114-го стрілецького полку дали позитивну оцінку діям кулеметників у боях. Але залишався факт про перебування їх у полоні. Тож у підсумковому документі на адресу Президії Верховної Ради СРСР Державний радник 1 класу М.Маляров написав: «Оснований для восстановлення Сокола Е.Л. и Сокола Г.Е. в звании Героев не имеется. Полагал бы возможным вручить Соколу Е.Л. и Соколу Г.Е. медали «За отвагу»…».
Чи не наруга над уже сивочолими ветеранами? Інші нагороди – будь ласка. А кров’ю окроплені Зірки Героїв – зась! За даними, які доходили ще з тих часів, маршал Устинов у відповідь на клопотання про відновлення високих нагород Батьківщини колишнім військовополоненим говорив: «Какие там еще в плену герои? Таковых нет у нас…»
– З того часу куди тільки не зверталися дід і батько, – розповідає син Григорія Омеляновича, Микола Григорович Сокол, який нині проживає в Сумах, – але ніхто їм не відповідав, все замовчувалося. Ні Андропов, ні Черненко, ні Горбачов, на ім’я яких писали вони листи. Вожді не допомогли.
Наткнувся на непробивну бюрократичну стіну при встановленні правди і журналіст В.К.Савченко. І тоді в 1990 р. вони разом із Григорієм Омеляновичем звернулися до народного депутата СРСР останнього скликання земляка О.М.Царенка. Олександр Михайлович запросив необхідні документи з Комітету державної безпеки та Головного управління кадрів Міністерства оборони СРСР. Відповідь не забарилася. Героїчний вчинок батька і сина був з’ясований. Про підстави для їх реабілітації були віднайдені документи. Але до них бюрократичні чиновники доклали довідку з очевидним натяком: дивись, мовляв, народний депутате, які вони Соколи герої. Ось вона: «На оккупированной территории по месту жительства Сокол Е.Л. был начальником полицейского отделения, а его сын Сокол Г.Е. начальником следственного отделения. Принимали активное участие в карательных зкспедициях. Предатели осуждены».
– Інший депутат, можливо, підписався б і все. Але Олександр Михайлович не став повідомляти про цей черговий пасквіль моєму батькові, старому солдату. Він доручив журналістові В.К.Савченку провести особисте розслідування цієї історії. Зробив усе можливе, щоб кореспондента прийняли у Військовій прокуратурі СРСР, надали йому допомогу ознайомитися з архівними документами. І тільки після того, як було все з’ясовано, О.М.Царенко надіслав батькові листа, – розповідає Микола Григорович Сокол.
Ні! Соколи не були засуджені. Вони не карателі і не зрадники. Вони справжні герої. Віктору Кириловичу Савченку вдалося відшукати в архівах справжні документи. І ось ці пожовклі папери.
«Во время оккупации Сокол Е.Л. трудился в общине на разных сельхозработах, связей с немецкими властями не имел никаких. Это подтверждает Мордань Кузьма Иванович, Валюх Геннадий Васильевич, Валюх Прасковья Максимовна и др.».
Інший документ, як і перший, завірений підписами голови колгоспу та бухгалтером, печаткою. Тут же підписи голови та секретаря сільської ради с. Василівка колишнього Штепівського району.
«Во время оккупации Сокол Г.Е. трудился в общине на разных работах, связей с немецкими властями не имел. В 1943 году его угоняли в рабство в Германию, но он с дороги убежал и прятался дома до дня освобождения». І підписи – Катерина Тищенко, Катерина Сидоренко, Марія Коржова, Галина Гамбургська, Катерина Мотрик.
Наступний документ датований 15 травня 1946 р.: «Члены проверочно-фильтрационной комиссии, рассмотрев фильтрационное дело на Сокола Е.Л., прибывшего по месту жительства, не установили преступлений, действующих в пользу немецкой власти, постановили: фильтрационное дело сдать в архив».
Не пам’ятають і нині козелянські старожили про те, щоб хтось із Соколів у їхньому селі служив поліцаєм у німців. Заперечують те звинувачення і в Помірках, де два роки перед війною і два під час війни жила сім’я Соколів.
– Героїв Соколів я знав особисто. Чогось аморального за ними не спостерігалося. Хороша була сім’я. У селі всі люди на виду. Нагороди з них познімали. За що – не знаю. Кажуть, вчитель Л. листа написав у Москву…
Про те, що служили в поліції, – брехня. Та й самі посудіть. Чи повернулися б вони, маючи за собою такий гріх, після цього в рідне село. Тим більше з полону? – підвів риску нашій розмові інвалід праці, пенсіонер, житель с. Козельне Василь Шевченко.
Тут я не називаю прізвищ тих, хто вготував Героям-Соколам тавро зрадників Батьківщини. Бог їм суддя – в них теж є діти. А ось інших людей, без яких не вдалося б розставити все на свої місця на життєвому шляху Соколів, називаю: народні депутати СРСР останнього скликання О.М.Царенко та В.А.Шевченко. Вже покійний, генерал-майор СБУ по Сумській області Володимир Комаров. Члени ради державного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» полковник М.Д.Захарьян, підполковник П.М.Тимохович, А.І.Осадченко, зібравши фронтові листівки, газети, повідомлення про подвиг Соколів, інші матеріали, у квітні 1991 р. звернулися особисто до М.С.Горбачова. Вони писали: «Красноармейцы Емельян и Григорий Соколы – боевой расчет «Максима» из 2-й роты второго батальона, 1144 стрелкового полка 340 стрелковой дивизии – были незаконно лишены звания Героя Советского Союза, ошибочным решением Президиума Верховного Совета СССР «За пребывание их в немецком плену». Ветерани чекали від останнього Генсека і Президента СРСР справедливого вердикту, але не отримали навіть казенної відповіді. Імперія розпалася.
– Мне, как и многим моим коллегам, отдавшим многие годы поиску и раскрытию подвига, документального подтверждения ошибочности решения Президиума Верховного Совета СССР об отмене своего Указа о присвоении звания Героя Советского Союза Соколам Е.Л. и Г.Е., остается ждать положительного решения вопроса на правах государственных органов Украины и России, на уровне их Президентов, – такої думки Микита Давидовим Захар’ян. «И отец, и сын Соколы до сих пор не исключены из числа 2438 человек, удостоенных звания Героя Советского Союза за форсирование Днепра, захват и расширение плацдармов, опубликованных в 16 указах Президиума Верховного Совета СССР в период с 16 октября 1943 года по 22 февраля 1944 года», – пише він в останньому листі дружині Григорія Омеляновича, Марії Харитонівні Сокол. З вересня 1999 р. пішов на вічний спокій старий солдат Сокол-молодший. На його могилі, що знаходиться на Засумському цвинтарі в Сумах, встановлено обеліск із надписом: «Тут похований Г.О.Сокол – Герой Радянського Союзу».
У музеї-заповіднику звільнення Києва постійно діє стенд, присвячений Омеляну Лукичу та Григорію Омеляновичу.
– Правда, як бачимо, взяла верх. Діда і батька було реабілітовано в очах усієї громадськості. Я горджуся ними, – знову повертаємося до розмови з Миколою Григоровичем Соколом.
Про Героїв Соколів тепер дізнається і Недригайлівщина, яка їх народила.