Вона народилася в лютому далекого передвоєнного 1939 року в родині роменського журналіста Івана Івановича Шурхала та його дружини Катерини Данилівни, яка вчителювала в колишній залізничній школі № 34.
Дитинство припало на важкі воєнні й повоєнні роки. Чіпка дитяча пам’ять й понині зберігає тяжкий шлях евакуйованих з України роменців, серед котрих була її мама з двома дітьми. Тривоги й відчай, холод і голод, німецькі бомбардування ешелонів із біженцями, котрі тікали від кривавої війни. А десь там, на фронті, залишався батько… Лише повернувшись з евакуації, дізналися про його складну й нелегку долю. І водночас щасливу — адже вижив у вогненному бойовищі.
Як і багатьом іншим українським сім’ям, притулком їм стала Башкирія. Катерина Данилівна попри те, що мала малолітніх дітей, працювала. Старшенька Владлена почала ходити в школу, та через брак взуття залишалася вдома. Якось написала листа до самого Сталіна, в якому розповіла про це, а ще про те, що читає «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі. Через деякий час маму викликали в район, вручили пакунок із взуттям і сердито сказали: «Хіба товаришу Сталіну нічим більше займатися?» Ті американські черевики вона довго носила, потім вони перейшли до Світлани…
В перше повоєнне десятиліття Світлана Шурхало навчалася в середній школі № 34 ст. Ромни Південної залізниці. По закінченню працювала в одній із промислових артілей, що на той час діяли в нашому місті. Потім вирушила в Чернівці, де навчалася на філологічному факультеті місцевого університету. З великим захопленням і нині розповідає про це чарівне, справді європейське місто, викладачів і друзів-студентів, з котрими й досі підтримує тісні стосунки і попри поважний вік зустрічається. Серед них-бо багато тих, хто творить українську культуру, літературу, навчає любити й шанувати українську мову. З-поміж наставників із гордістю називає земляка, вченого-літературознавця Олександра Губаря, котрий після визволення нашого краю від фашистських окупантів працював разом з її батьком у редакції роменської газети «Прапор Жовтня» (нині «Вісті Роменщини»).
Закінчивши університет, залишилася на чернівецькій землі співробітником редакції часопису в одному з районних центрів. Також учила латини учнів медучилища. Впродовж багатьох років пра¬цювала вчителем української мови та літератури. Ділилася з дітьми скарбами національної поезії і прози, навчала любити вітчизняну культуру, рідний край, поважати працю, людей, народні звичаї.
Місія вчителя і нелегка, і надзвичайно важлива, адже він є носієм знань, тим місточком, що пов’язує прийдешнє з минулим, здобутки сьогодення з майбутнім. І найголовніше: зерна знань і любові, добра й поваги, посіяні ним, проростають не лише в його вихованцях, а й у їхніх нащадках. Саме цим і може пишатися С.І. Шурхало, передаючи естафету доньці Тетяні, кандидату медичних наук, онукам та вже й правнуку…
Вийшовши на пенсію, Світлана Іванівна повернулася до батьківського порогу в рідне місто. І сьогодні залишається Вчителем. До неї за порадами часто звертаються місцеві літератори-початківці й поважні автори, котрі видали не одну книгу. Вона допомагає їм виправляти помилки, добиватися довершеності тексту, відшліфовувати сюжет твору тощо. Її затишна домівка, як інколи жартують знайомі, давно вже перетворилася на літературний салон.
Окрім того, вона — один з активних і авторитетних членів редакційної ради літературно-історичного альманаху «Ромен». Без перебільшення можна сказати, що левиною часткою успіху видання завдячує саме Світлані Шурхало.
Ветеран праці, відмінник народної освіти Світлана Іванівна Шурхало за свою нелегку вчительську і громадську роботу відзначена багатьма грамотами й подяками. А за своє добре й щире серце, готовність прийти на допомогу іншим вона отримує у відповідь визнання і повагу близьких, колишніх вихованців, друзів і знайомих.
Тож вітаючи Світлану Іванівну з вісімдесятиліттям, усі ми зичимо ювілярці добра, щастя, здоров’я, творчої наснаги! І нехай наша любов і повага завжди підтримують її в житті.
Від імені багатьох роменців (і не лише!) Григорій ДІБРОВА.