Ім’я великого вченого і патріота України Миколи Омеляновича Макаренка, репресованого й страченого у сталінських таборах, сьогодні стає відомим все ширшим колам громадськості. Чимала заслуга в тому Сумського (передусім Роменського) земляцтва, яке систематично організовує й бере активну участь у проведенні меморіально-культурологічних заходів на пошану видатного земляка. Вже на початку цього року такими заходами стали (крім участі в поминальній літургії, яка щороку правиться 4 лютого, в день народження вченого, у Михайлівському Золотоверхому храмі), художня виставка «Я – українець!» у Парламентській бібліотеці, з врученням премії ім. Миколи Макаренка (7.02.2019 р.), та художня виставка у Київській православній богословській академії, приурочена до відкриття в ній ІІІ Всеукраїнської наукової конференції молодих вчених (19.03.2019 р.).
Автора було запрошено до виступу на пленарному засіданні цієї конференції «з метою кращого знайомства молоді з життєвим шляхом і громадянським подвигом Миколи Макаренка». Текст виступу, зробленого на цій конференції, подається нижче. Оскільки автор у листопаді 2018 року виступав у стінах зазначеного закладу на Міжнародній конференції з доповіддю «Внесок Миколи Макаренка в археологічну науку» (опублікована в «Збірнику за матеріалами VIII міжнародної наукової конференції «Українська церква в історії українського державотворення». – К., 2018. – С.366-381.), про археологічний аспект наукової діяльності тут йдеться лише фрагментарно, у контексті розповіді про діяльність і творчий шлях вченого.
Микола Омелянович Макаренко народився у давньому козацькому селі Москалівка Роменського повіту колишньої Полтавської губернії. Цей край відзначається наявністю численних слов’янських і скіфських городищ, монументальних курганних могильників. У кінці ХІХ ст. їх досліджували такі відомі археологи, як Дмитро Самоквасов, Микола Бранденбург, Сергій Мазаракі. Микола Макаренко цілком міг бути свідком тих розкопок, які пробудили в ньому інтерес до археології, що стане провідним напрямком його наукової діяльності.
Але в археологічну науку він прийшов не одразу. Маючи хист до малювання, після закінчення гімназії у 1894 р. вступає в Петербурзі до Самсонівської художньої школи Імператорського Товариства заохочення мистецтв – однієї з кращих у Європі, потім продовжує навчання в Центральному художньо-промисловому училищі ім. барона Штиглиця, яке закінчує у 1904 році з дипломом найвищого І-го ступеня. Знайомство і дружба в Самсонівській школі з Миколою Реріхом, який захоплювався археологією, стали стимулом до вступу в 1902 році в Археологічний інститут, де той викладав курс «Художня техніка і її застосування в археології».
Перший досвід роботи «в полі» Микола Макаренко отримав ще в 1898 р. в експедиції П.І. Грекова в Саратовській губернії. А в 1901 р. він уже бере участь у розкопках городища Монастирище на околиці м. Ромен (велися під наглядом місцевого краєзнавця Ф.Д. Ніколайчика) в ранзі заступника начальника експедиції. Саме з представлення отриманих знахідок на засідання Петербурзького археологічного товариства і почалася співпраця Миколи Макаренка з Імператорською Археологічною комісією. Щорічно він виїздить в експедиції, досліджує городища й могильники різного часу і різних культур, обстежує давні храми. Уже тоді Микола Макаренко один із перших зайнявся науковим вивченням монументального українського зодчества XVII-XVIII ст., розробив власну методику комплексного обстеження храмових споруд – їх обміру, опису, виготовлення креслень інтер’єрів, визначення особливостей будівельного матеріалу. Показово, що й одна з перших його наукових публікацій була присвячена козацьким храмам його «малої батьківщини». Тому саме його було запрошено для проведення унікального експерименту – перенесення дерев’яної Покровської церкви з Ромен до Полтави.
Починаючи з 1902 року, Микола Макаренко працює в Імператорському Ермітажі, пройшовши там шлях від асистента до помічника головного хранителя фондів і завідувача античним відділом. Він інвентаризує, документує, описує фондові колекції, експонати, документи. Можливість знайомитися з унікальними об’єктами старовини, які поступали в Ермітаж з усіх куточків Російської імперії, сприяла тому, що за 17 років роботи в Ермітажі Микола Макаренко став найбільш авторитетним спеціалістом у цій мистецтвознавчій сфері. Тож недарма саме його в 1914 році Товариство заохочення мистецтв направило у відрядження до Німеччини для створення експозиції на міжнародній виставці графічного мистецтва, що проходила в Лейпцігу.
Наслідком вивчення фондових колекцій провідного музею Російської імперії стали підготовлені і видані вченим два фундаментальні мистецтвознавчі дослідження: «Художні скарби Ермітажу» (1914) та розкішно ілюстрований «Короткий путівник по Ермітажу» (1916). Мав намір так само видати й наявні в Ермітажі предмети старовини з України, вивченню яких приділяв особливу увагу – та не судилося.
Городище Монастирище на околиці Ромен було об’єктом постійної уваги вченого. До його розкопок він періодично повертався впродовж усієї першої чверті ХХ століття (рис.1). Саме ця пам’ятка вперше уславила ім’я вченого на світовому рівні: підсумком вивчення її та низки інших слов’янських городищ подібного типу стало відкриття нової археологічної культури, яка отримала назву «Роменська». Довів він і те, що репрезентує вона літописних сіверян – одне з тих племен, які стояли біля витоків давньоруської держави з центром у Києві.
Результати своїх досліджень вчений висвітлював у численних публікаціях, оперативно вводячи нові матеріали в науковий обіг. Приміром, тільки в часописі «Старые годы» за період з 1907 р. по 1916 р. вийшло понад 70 його публікацій, присвячених археологічній та мистецтвознавчій тематиці.
Набутими мистецтвознавчими знаннями Микола Макаренко щедро ділився зі студентською молоддю, викладаючи курси з історії мистецтва в Самсонівській художній школі та Петербурзькому університеті. За свою педагогічну діяльність він був удостоєний Ордена Станіслава ІІІ ступеня.
В успішну і різносторонню наукову кар’єру Миколи Макаренка, за яку він був удостоєний звання статського радника (що прирівнювалося в «табелі про ранги» до звання полковника) вніс радикальні зміни Жовтневий переворот. Більшовиків, що прийшли до влади, цікавила передусім товарна цінність музейних експонатів. Вони пропонують Макаренку як найбільш авторитетному знавцю фондових колекцій Ермітажу «престижну» посаду комісара музею. Але Микола Омелянович навідріз відмовився від цієї пропозиції, чим привернув до себе увагу ЧК як до «неблагонадійного».
Можливо й цей фактор справив певний вплив на рішення остаточно переїхати в Україну, що сталося навесні 1919 року. Але головним лейтмотивом такого радикального кроку було бажання прислужитися Україні, використати набуті знання і вміння для розвитку її науки і культури. Нагадаю, що це був період, який ми сьогодні називаємо «роками українізації», коли до України з Росії повернулося чимало науковців, діячів культури, які гадали, що тут буде більше можливостей для розвитку їх творчого потенціалу.
Певною мірою так воно й було. Уславленому вченому, дійсному члену Російського археологічного товариства, численних комісій і комітетів, пов’язаних із дослідженням та охороною пам’яток історії та культури, одразу пропонують посади приват-доцента Київського університету на кафедрі археології та професора Української державної академії мистецтв. Він очолює секцію мистецтв Всеукраїнської академії наук, стає членом Археологічної комісії, а з 1921 року – і головою провідної археологічної установи України, перейменованої в ВУАК (Всеукраїнська археологічна комісія).
Як провідного фахівця з археологічної справи Миколу Макаренка залучають до Комісії по складанню археологічної карти, доручають розробити «зразкову картку» для реєстрації археологічних пам’яток. Ця робота дала можливість ученому підняти питання обліку і збереження культових та інших споруд князівської доби, водночас привернувши увагу й до архітектурних раритетів пізнішого часу. У доповідній записці Археологічному комітету від 4 жовтня 1921 року він вносить пропозицію узяти такі об’єкти під охорону держави, сам пише проект Декрету про законодавче регламентування охорони археологічних пам’яток давньоруського періоду в Києві. Ініціює й багато сил віддає опису та створенню фотоархіву архітектурних пам’яток Києва, складає технічну документацію та кошторис для реставрації старовинних храмів. Ці ініціативи вченого фактично заклали змістові й організаційні підвалини Товариства охорони пам’яток історії та культури України, яке буде створене значно пізніше.
Для занять улюбленою археологією Миколі Омеляновичу доводилося викроювати час з-поміж величезного обсягу адміністративних обов’язків, які лягли на його плечі. Їх доповнювала активна музеєтворча діяльність, передусім – по створенню в Києві художнього музею, який би не поступався за важливістю експонатів петроградським і московським. Основу фонду Музею мистецтв ВУАН склала унікальна мистецька колекція Богдана й Варвари Ханенків. Микола Макаренко, призначений директором Музею мистецтв, доклав чималих зусиль, використавши особисті зв’язки і знайомства для розшуку й повернення в Україну цілої низки цінних експонатів цієї колекції, які в часи Першої світової війни опинилися в Росії.
Але прогресивні процеси, які намітилися в науковій і культурній сфері, швидко змінилися на протилежне. З підписанням у 1922 році Союзного договору почалося згортання процесу українізації. Активізується антирелігійна діяльність, під егідою якої розпочався процес руйнації культових споруд та вилучення церковного майна. Щоб надати цьому варварству наукове обгрунтування, до створеної «ліквідаційної комісії» вводили представників пам’яткоохоронних структур – істориків, архітекторів, мистецтвознавців. Намагалися втягнути до неї й Миколу Макаренка, але він, як зазначено в протоколі ВУАН від 20 лютого 1922 р., «рішуче відмовився з особистих мотивів бути представником у ліквідаційній комісії». Більше того, вчений розгорнув активну контрпропаганду, розпочавши читання на відкритих засіданнях ВУАН циклу лекцій археологічного та історико-культурологічного змісту.
У період з кінця 1923 по 1925 р.р. цілий ряд директорів провідних музеїв, відомих учених, знімають з посад, піддають репресіям, висуваючи проти них безглузді звинувачення. В листопаді 1924 року проводять ревізію і в Музеї мистецтв, заводять на Макаренка судову справу, намагаючись деморалізувати, навіть кидають до Лук’янівської в’язниці, а коли друзі взяли його на поруки, переводять на посаду рядового співробітника музею, виселяють з кімнати, яку він там займав.
Всілякі перешкоди його науковій діяльності почало чинити й суттєво «оновлене» в дусі часу керівництво ВУАКу. Воно робило спроби понизити під час атестацій кваліфікаційний рівень вченого, піддавало критиці його наукові праці як аполітичні, «ворожі» класовій ідеології. Не фінансуючи його археологічних досліджень, воно не дозволяло й скористатися цільовими асигнуваннями, які готові були надати різні організації, в тому числі й міжнародні, персонально під розкопки М.О. Макаренка. Це змусило його подати 4 червня 1929 р. заяву про вихід зі складу членів ВУАКу й усіх інших академічних комісій.
Та вже наступного року академічне начальство змушене було звернутися до нього, коли виникли «форс-мажорні» обставини: в котловані під домну майбутнього заводу «Азовсталь» був виявлений поховальний об’єкт. Але головна проблема полягала в тому, що за розпорядженням «зверху» фундамент домни мав бути готовий до річниці Жовтневої революції. Епохальні розкопки цього Маріупольського могильника, проведені у найкоротший термін на високому професійному рівні, знову уславили ім’я Миколи Макаренка на весь світ. Та це не завадило партійній номенклатурі знову розгорнути репресивні дії по відношенню до вченого.
Коли у 1934 році було вирішено перенести столицю України з «пролетарського» Харкова до Києва (щоб перетворити цей «розсадник контрреволюції» у «соціалістичне місто»), стародавні споруди, трактовані як символ пасивного спротиву режимові та втілення українських національних почуттів, було вирішено максимально знищити. Намагаючись придати спланованій програмі з руйнування християнських святинь флер «науковості», більшовицька влада розгорнула кампанію з ревізії храмових споруд, створивши комісію з авторитетних вчених – архітекторів, археологів, істориків. Вчених-експертів змушували вносити до списків «неважливих» ті храми, які заважали вести забудову центральних районів Києва. В число останніх потрапили передусім церкви часів козаччини, споруджені в ХVII-XVIII ст., в часи культурного й духовного розквіту України. Апогеєм цього варварства стало знищення Михайлівського Золотоверхого храму часів Київської Русі. За проектом архітекторів П.Юрченка і Й.Каракіса площа з урядовими будівлями та 40-метровим пам’ятником Леніну в центрі мала розкинутись на місці Михайлівського Золотоверхого монастиря й Трьохсвятительської церкви XII століття.
Миколу Макаренка включили в комісію по демонтажу фігур фресок і мозаїк Михайлівського храму. Члени цієї комісії мали підписати протокол про те, що храм не має ні культурної, ні архітектурної цінності. Фактично це був вердикт на його зруйнування. Микола Макаренко був єдиним, хто не підписав цей протокол. Більше того, він надіслав телеграму Сталіну, був на аудієнції у Павла Постишева, писав і за кордон, до Парижу. Хоч Михайлівський Золотоверхий храм був приречений, але розголос, приїзд у Київ Ромена Роллана врятував від тієї самої участі Софію.
26 квітня 1934 року Микола Макаренко був заарештований київським міським відділом ДПУ зі звинуваченням у приналежності до «контрреволюційної організації», засуджений на «адміністративне заслання» терміном на три роки і відправлений до Казані. І там він не припинив культурологічної діяльності: викладав у Казанському художньому технікумі історію мистецтв, брав участь у реставрації монастиря, надавав консультації місцевому музею. Але 24 квітня 1936 року Макаренко був удруге заарештований казанським НКВС за звинуваченням у «приналежності до контрреволюційної фашистськи налаштованої групи, систематичному проведенні антирадянської агітації серед колег і студентів». 21 серпня 1936 р. він був засуджений до 3-х років ув’язнення в Томській виправно-трудівничій колонії № 2. На слідстві його запитали зокрема й про те, чому він відмовився від посади комісара Ермітажу, на що він твердо відповів, що така діяльність йому не підходить ні по духу, ні по характеру.
15 грудня 1937 року вченого знову, вже в таборі, заарештовують з черговим абсурдним звинуваченням – участю в «кадетсько-монархічній контрреволюційній повстанській організації «Союз спасения России». 26 грудня 1937 року постановою «трійки» його було присуджено до розстрілу. Вирок виконано 4 січня 1938 року у Томську, місце поховання невідоме.
Постійно опікуючись питанням збереження історико-архітектурної спадщини України, Микола Омелянович Макаренко в прямому сенсі віддав за це життя. Його високоморальний і мужній громадянський вчинок став завершенням обраної ним дороги до того духовного Храму, який був для нього головним змістом існування.
Земляки, пам’ятаймо, пишаймося, що ми народилися й виросли на землі, яка дала Україні Миколу Макаренка!
Юрій КУХАРЧУК, кандидат історичних наук