Пам’ятник у Ромні
Усе так звичайно,
буденно і просто:
Тарас на могилі сидить.
Я ж бачу нестримну,
рвучку його постать
у русі… Щодня і щомить!..
Це він оглядає –
прискіпливо, строго!–
провалля над яром старим.
І йдуть перем’яті, побиті дороги
і стрижені клени за ним.
Він бачить Сулу.
Чи й тепер, ніби жниця,
що зорить на поле, на серп?..
Чи й нині студеної
зможем напиться
із берега просто край верб?..
І бачить в замрії дзвінку сокорину…
І лиця – знайомі й чужі.
І чує він правду людську нескориму,
і похлюпи бруду і лжі…
Вітрини. І молодь… Краса ніжноброва.
І джеркіт… Хмільна перезва!..
А де ж бо сльозою окроплена мова?
Де зерна, що він засівав?..
Невже і сини… І онуків онуки
зреклись його слова й думок?..
І тяжко над сірим
зачовганим бруком
поета відлунює крок…