Сьогодні гостем нашого журналу є Іван Миколайович Рішняк, голова ДАК «Хліб України», депутат Верховної Ради України ІV скликання, людина, котра відігравала і відіграє важливу роль у житті нашого міста і району, є добре знаною і шанованою в нашому краї та й не лише на Роменщині. Користуючись нагодою ми зустрілися з ним і взяли у нього інтерв’ю…
– Упродовж багатьох років ми знали Вас, Іване Миколайовичу, як народного депутата України. Як же склалася Ваша доля після того коли Ви склали повноваження народного депутата? Що нового з’явилося у Вашому житті?
– Мушу підкреслити, що повноваження закінчилися, а життя продовжується… Те, що упродовж багатьох років я був у гущі політичного, економічного, культурного, законотворчого життя, не минає просто, не забувається та й, власне, продовжується. Адже накопичений величезний досвід, налагоджені тісні зв’язки з багатьма інституціями, державними і громадськими організаціями, людьми, що впливали і впливають на всі сфери життя України, в кінці кінців залишається великий потенціал, який і нині продовжую використовувати на благо людей. Тобто не залишаюсь осторонь життя, продовжую працювати в міру своїх можливостей. Нині ж знову працюю головою ДАК «Хліб України», а ще очолюю Всеукраїнський доброчинний фонд імені Петра Калнишевського, котрий багато робить для увічнення пам’яті нашого уславленого земляка, продовжую очолювати «Роменське земляцтво», яке багато робить для об’єднання наших земляків, для координації їх зусиль у допомозі рідній землі, на якій вони народилися.
– До речі, ми знаємо, що земляцтво докладає багато зусиль для увічнення пам’яті наших земляків Миколи Макаренка та Івана Кавалерідзе. Розкажіть про це.
– Так, професор Микола Макаренко і не менш багатогранний і великий митець Іван Кавалерідзе відіграли неабияку роль у житті України, в її науковому і культурно-мистецькому житті. З іншого боку, вони не цурались рідного краю, підтримували з ним тісні стосунки, їх невтомна діяльність полишила в ньому помітний культурно-мистецький слід. Згадаємо, що завдяки науковим пошукам археолога Макаренка стало можливим відкриття Роменської археологічної культури, яка стала визначальною в уточненні 1100-літнього ювілею нашого міста. Він був одним із перших, хто звернув увагу на величні пам’ятки дерев’яного зодчества – Пустовійтівську Троїцьку і Роменську Покровську церкви, підняв голос на їх захист, відродження першої з них вже відбулося, нині ж потрібно братися і за відтворення Покровського храму. В складні і неоднозначні 20-ті роки минулого століття Іван Кавалерідзе активно співпрацює з Роменською «Просвітою», є активним борцем за відродження і утвердження українського мистецтва і культури в нашому місті, працює в роменському театрі художником і режисером, створює в нашому місті величні і глибокі за філософським змістом пам’ятники Шевченку і Героям революції. Обидва великі роменці, що характерно, стояли біля витоків Роменського краєзнавчого музею, що й на сьогодні є потужною науковою і культурно-освітньою установою нашого краю та й, власне, всієї України. То ж і я, і «Роменське земляцтво» взяли активну участь у відзначенні ювілеїв цих великих людей, в організації та проведенні урочистостей, що відбувалися в столиці нашої держави, в Ромні і Роменському районі. Завдяки нашій допомозі став можливий приїзд на Роменщину групи українських і грузинських діячів, що вшановували пам’ять цих світочів української культури і мистецтва.
– Відомо, що в останні роки, ви особисто, Іване Миколайовичу, і «Роменське земляцтво» багато зробили, щоб допомогти роменським митцям.
– Мені приємно констатувати, що це дійсно так. Адже допомагати обдаруванням, особливо юним, це — великий вклад в становлення духовності і культури України, у майбутнє України. Адже про нас нащадки будуть судити по тому, що ми залишимо їм, у першу чергу з доробку наукового, духовного, мистецького. То ж немає дивного в тому, що прагну в міру можливостей, допомогти людям творчим, талановитим, підтримати їх. Приємно відзначити, що не був осторонь творчого зростання багатьох роменських митців, посприяв їх визнанню, як, скажімо, це було з нині покійними, надзвичайно талановитими майстрами Іваном Роженком та Іваном Цюпкою. За будь-якої нагоди намагався побувати в них, допомогти.
А хіба не відчуваєш задоволення з того, що за твоєї підтримки молодий автор видав книгу, чи хтось із художників зміг презентувати свою творчість на персональній виставці? Як не порадіти за поета Андрія Кубаха, композитора Василя Манька та багатьох інших. Адже їх успіхи, їх творча удача – це і твоя радість, твоя удача, твій успіх. Задля цього варто жити і допомагати людям.
– Відносно допомоги іншим. Знаю, що свого часу, коли ви були народним обранцем, до Вас неодноразово зверталось багато роменців допомогти в тій чи іншій справі, в тому чи іншому випадку.
– Дійсно, довелося допомагати багатьом, та й не лише роменцям. Зверталися і хворі, і ветерани, і молодь, і бідні, і підприємці, і установи та організації. Зараз навіть важко про все згадати. До речі, допомога – це не лише історія, це і нинішній мій день. Адже й нині, можливо за звичкою, мене не забувають люди, часто звертаються з різними проханнями про допомогу. Відмовити не можу, пробую щось вдіяти, чимось стати в пригоді. Нині, правда, можливості дещо інші, але намагаюсь зробити все, що в моїх силах. Добрі справи завжди пам’ятаються і це, чесно, приємно. Радію, коли мене зустрічають із словами вдячності. Але не про це хочу сказати. Зараз можу лише вибачитись за те, що не завжди міг, не завжди можу допомогти всім і повною мірою. Але ніколи не був байдужим до людського горя, до чужої біди. Отже, прагнув і прагну допомогти.
– Сьогодні, окрім інтерв’ю з вами, ми друкуємо в нашому журналі і матеріал про вас у рубриці про добродійників Ромен. Де можна відшукати коріння саме вашої доброчинності?
– А все започатковується в родині, з прикладу батьків, закладається в душу і серце з раннього дитинства. Багато прикладів безкорисливості, доброти і людяності я бачив серед своїх односельців, що були готові завжди прийти на допомогу, підставити плече в біді. З роками прийшло розуміння того, що чим більше від тебе отримуватимуть люди, тим більше отримаєш від них ти сам. І, знаєте, це правда. Бо ж недарма маю багато друзів, товаришів, знайомих, просто людей, які мене шанують.
– Чи не скучаєте в Києві за рідним краєм і чи підтримуєте зв’язки із своїми земляками?
– Звичайно ж, за першої-ліпшої нагоди намагаюся побувати тут, зустрітись із земляками, допомогти порадою, обговорити якісь проблеми, на жаль, їх так і не меншає, в чомусь комусь посприяти. Звичайно ж, у Києві часто спілкуюся із своїми друзями-земляками. Тут же, на Роменщині, набираюся наснаги для подальшої роботи. Врешті, приїжджаю просто відпочити. Але хочеться, щоб і тут стали справи кращими. То ж неодноразово обговорюю різні питання, особливо ті, що стосуються нашої культури, духовності. В моїй пам’яті й нині зустріч із місцевими працівниками культурно-освітніх закладів, шанувальниками багатовікової культури нашого краю, художниками, поетами. Цікава і складна вийшла розмова, адже культура Роменщини, попри значні успіхи і здобутки, потребує належної уваги з боку влади і співгромадян нашого міста і району. Великі перспективи могли б відкритись перед нами, коли б вдалося відкрити культурно-мистецький центр, пожвавити музейну, видавничу, туристичну справу, створити Фонд культурного розвитку краю, реалізувати прагнення багатьох про створення в місті художнього музею тощо. Проблеми є, вони потребують уваги і турботи. Будемо спільно працювати над їх вирішенням. Зі свого боку зроблю все, що від мене залежить.
– Зараз багато говориться про наступні вибори до Верховної Ради України. Чи готові взятиучасть, знову повернутися в політику?
– Власне я й не полишав політики. Адже не можна бути поза політикою в наш бурхливий час, коли вже вкотре вирішується доля України. Адже все, що відбувається в ній з нами, не може не турбувати, не може не викликати прагнення втрутитись в її життя, допомогти зайняти поважне місце в сім’ї європейських народів. Вважаю, що скільки б ми не сперечалися про свої ідейні переконання і симпатії, є лише один шлях до кращого життя – це творення заможної, економічно міцної, духовно багатої України, де кожен би стояв міцно на ногах, а не думав би про те, як добути шматок хліба. Адже лише в багатій Україні може бути справжня висока культура, духовність, мораль. А відносно готовності повернутися до Верховної Ради – це вже залежить не від мене, а від виборців.
Відчуваю в собі сили, невикористаний потенціал, готовність взяти на себе відповідальність. Наша Народна партія, котру очолює нинішній голова Верховної Ради України Володимир Литвин, буде йти на вибори, ми готові взяти на себе відповідальність за долю України. Гадаю, що для мене знайдеться місце і в партійному списку. Але час покаже.
– Хотілося б дізнатися від Вас про перспективи, на які очікує Україна в наш нелегкий кризовий час?
– А коли в нас був легкий і не кризовий час? Звичайно, неможливо не помічати негативного впливу світової фінансової і економічної кризи на Україну, на наш добробут. Але й без кризи ми плелись у хвості цивілізованих країн, ніяк не можемо позбутися стагнації. То ж світова криза посилює кризу в нас самих, у наших серцях і душах…. Багато втрат можна було б недопустити, уникнути її згубних наслідків, коли б ми забули про чвари, гуртом взялись за гуж і потягнули віз із вантажем проблем. У першу чергу це стосується політиків найвищих рангів, від котрих залежить подолання кризових явищ. Вони ніколи не повинні ставити свої власні чи вузько партійні інтереси вище інтересів України, інтересів українського народу. Коли розуміння цього прийде до політиків, криза буде подолана. Вірю в здоровий глузд українських політиків.
– Що б ви хотіли побажати нашим авторам, читачам нашого журналу?
– Журналу – численної армії читачів, великої кількості прекрасних авторів та його дієвих прихильників. Авторам хотілося б побажати творчих успіхів і творчих знахідок, постійного росту таланту. Хай з кожного виросте, якщо вже не справжній поет, то особистість з поетичною душею. А поетична душа – вона завжди дрімає в нас… Можливо, її потрібно просто розбудити, чимось збурити, щоб вона відгукнулась і зазвучала.
Знаєте, цілком випадково поетичний дар вирвався на волю і в мене. Можливо, це від багаторічного спілкування з поетами, художниками, багатьма митцями… Можливо, був схвильований, бо їхав на зустріч із своїми однокласниками – от вирвались почуття і викристалізувались у вірша. До речі, пропоную вашим читачам, якщо він зможе зацікавити вас художньою вартістю…
А перш за все бути щасливими, уміти бути щасливими. А це часто залежить від стану душі, а не від того, що ти маєш у кишені. Звичайно, якщо своє щастя не вимірювати наявними матеріальними благами. Отже, хай з вами завжди буде щастя, радість, хай завжди з вами будуть щирі друзі, добрі люди, хай завжди з вами буде успіх у всіх ваших добрих справах і починаннях. І тоді буде яскравіше сяяти сонце, більше тепла і посмішок, і на столі і до столу, буде хліб і пісня.
Редактор літературно-історичного альманаху «Ромен» Віктор Клєйніх.
Золотий наш клас.
Присвята нам, випускникам Берестівської середньої школи 1964 року
Хороші мої, друзі ясночолі,
Згадаймо нас, колишніх. Навесні,
Коли злітались, мов пташки до школи,
У рідній, незабутній стороні!
Коли були ми щирі й «голомозі»,
З рогатки поціляли в горобців…
Разом з санками мерзли на морозі
Й не рахували всіх своїх синців…
Було. Було… Згадаймо-пригадаймо:
Наш Золотий і легендарний клас!
Село світилось нашими ділами!
З’їзджались подивитися на нас.
Бо – диво з див: ідейні комсомольці
На своїх зборах вирішили так:
Давайте всі залишимось в колгоспі
«Усі так всі», – сказав Іван Рішняк.
І медалісти, й ті, хто без медалей
(Хіба що для військових – «відпускні»
Ще й лікарям…). Хай вчаться десь подалі…
А ми – нікуди! Ми – нікуди. Ні!
«А ми всі – тут!» – враз вигукнув Лісненко.
«Ми тут, брати!» – Підтримав Чукашов,
За ним Бесага, Сай і Коваленко…
… А нам лише сімнадцятий ішов.
Ми знали – треба боронити землю
Не тільки від комах і бур’янів…
Ми вірили – земля лиш тих приємне,
Хто в неї вірить вірою синів!
І почали… З маленьких трактористів,
«Прицепщиків», сівалок, орачів…
Дівчата ті – міжряддями перистими,
На фермах, доки й день не споночів…
Субота Тоня й Шипта наша Ніна,
Надійка Борозенко, Галя Швець
І Лавриненко… ще й Грицай Галинка
Галинки наші: Хекало й Кравець…
Гаркуша Оля, Ліда Шикаленко
І Тоня Буря, й Любонька Пузань…
Красуні наші, а тепер вже – неньки,
Для вас прихилим неба синю рань!..
Хто ще в нас був? Хто є у нас, братове?
Купальний і Гребельний, ще й Кушнір…
І Марченко також ходив до школи…
Здається, всі… О ні, братове, ні!
Згадаймо тих, кого між нас немає,
Хто вже на нас із неба погляда:
Сліпко Сашко, Стецюра наш Михайло,
Довгуля Коля… Роки – як вода.
Здається, – всі! Ми всі. І наша школа,
Яка колись старенькою була,
Вона творила нашу людську долю,
Любила й зберігала, як могла…
Згадаймо вчителів невтомних, щирих,
Директора Лісненка… Всіх-усіх!
Це з їх долонь ми піднялися в ірій
І досягли вершин своїх і віх!
Піднімем чарку та піднімем другу,
Піднімемо і третю ми – ЗА НАС!
І за плече надійне свого друга,
За ЗОЛОТИЙ НАШ незабутній клас!
Київ – Берестівка, 20.06.2009 року. Іван Рішняк.