Дим і тиша стояли над селом. Палали поодинокі копиці сіна. Люди зі зболеними лицями покидали свої домівки і, притуливши дітей до грудей, мовчки йшли до церкви, що височіла на пагорбі. Поліцаї, зухвало посміхаючись, штовхали прикладами гвинтівок у спину тих, хто притишував хід.
Стукаленко ногою відчинив двері до оселі Павлюків, коршуном зиркнув на господарів:
– Ну що, діду, де твій синочок-захисник? Не врятує. Десь може гниє вже серед поля.
– Нічого Прокопе, мій Федір до тебе й у сні приходити буде.
Поліцай ступив до старого, взяв його за воріт сорочки і прошипів у вухо:
– А ти до церкви не дійдеш же, і нести тебе ніхто не буде, то сконаєш тут сам, дивлячись, як палає твоя рідня у церкві.
Повернувшись до дідової невістки, мовчки вказав рукою на двері. Двоє хлопчаків-близнюків десяти років тулилися до матері і з ненавистю спостерігали за перевертнем.
– А третій де?
– Пішов ще вчора до моїх батьків… – тихо промовила Олена.
– То зустрінетеся на тому світі.
Олена всю дорогу озиралася, шукала очами сина.
Коли переступила поріг церкви, то біля ікони Миколи Чудотворці побачила свою знесилену матір. Вона повними від сліз очима дивилася в очі святого і пересохлими вустами шепотіла молитву.
– Мамо, а де Павлик?
– Тихенько, доню. Він ще вранці погнав корову до лісу пасти і щось затримався тепер вже слава Богу. Я спочатку переживала а зараз молюся, щоб хоч він врятувався.
Двері церкви зачинилися і над переляканими людьми повисли морок і невизначеність. Їм і розмовляти дуже не хотілося, і плакати боялися, не хотіли показувати ворогові своє безсилля. Кожен думав про своє: хтось прощався з дітьми, хтось пригадував перше кохання, хтось просив прощення.
Старий Назар Павлюк лежав на лежанці і вдивлявся у вікно. Коли облитий квітом жасмин відхиляв свої віти, зглянувшись над стражданням діда, то на фоні чистого блакитного неба виразно блищали золоті бані церкви.
Раптом за вікном щось зашурхотіло і стихло. Через кілька хвилин у вікні з’явилася голівка онука, обрамлена квітом жасмину. Дід протер очі. Чи це привидилося йому? Ось тихо рипнули сінешні двері і в кімнату прошмигнув хлопчик.
– Павлику?
– Так, дідусю, це я. Був у лісі, у Веремійовому яру пас Малинку. Побачив з гори, що до села наближається колона карателів і заховався у печері, яку вирили з хлопцями ще минулого літа. Потім побіг на Лису гору і спостерігав за тим, як зганяють людей до церкви. Зараз всі карателі і поліцаї зібралися на вигоні, а я пробрався додому, була якась надія.
– Послухай, Павлику, ці звірюки чекатимуть до завтрашнього ранку, щоб здалися партизани, що осіли десь у наших лісах, то у нас з тобою є ще час. Я плакав від безсилля, а тепер ти врятуєш усіх. Проберися до річки. Там, де вона повертає у сторону Миронівни під бугром біля куща калини знайдеш печеру. Це хід до церкви.
– Так он що воно за яма, а ми все гадали, звідки вона взялася.
– Ти слухай і не перебивай. Ще хлопчаком я наймитував у попа. Одного разу він попросив збити із дощок щит. Потім показав мені на ту печеру і наказав поставити там ляду і засипати землею. Хто знав про той хід, уже давно померли. Будемо надіятися, що він не завалився. Візьми тільки з собою лопатку, яку забули солдати, коли відступали.
Дід замовк, набирався сили. Онук спостерігав за його вицвілими очима, за мереживом зморшок на чолі. Ніколи за своє коротке життя хлопчик не чув, щоб дід підвищував голос, завжди говорив тихо і лагідно. Доля пізно послала йому сина, якого він не балував своєю любов’ю, бо весь кипів роботою, створенням колгоспу, відстоюванням влади селян. То коли у сина знайшлася трійня, був безмежно щасливий. Хлопчаки, ніби курчатка, товклися біля діда, переймаючи його мудрість і статечність.
– Коли ніч ляже на землю, виведеш людей. Перейдете річку навпроти верби… Пам’ятаєш стару вербу, яку я показував вам у березі, де танцюють русалки у клечану неділю… Там річка наймілкіша. Поведеш Вакулиним яром. Там знайдеш стежку. Вона приведе тебе до батька.
– Хіба тато не на фронті?
– Ні, онучку, для усіх односельців він пішов на фронт, тільки я і мама знали, що він збирає партизанський загін.
– Так ось куди часто зникала мама вночі. А ми думали, вона ходить у сусіднє село лікувати хворих.
– Іди з Богом.
Вечірні сутінки оповили землю. Війна понівечила людські долі, та не змогла змінити життя природи. Через розчинені двері дід чув, як у кущі бузку почав заливатися соловейко, над осиротілою хатою ширяли ластівки і виводили прощальну пісеньку до сонечка, здичавілі бджоли сердито гули у квітах жасмину. Останнє проміння ковзнуло по золотих банях церкви, і старому здалося, що вона запалала. Холод підкрався до серця.
Коли сонечко лягло на лінію горизонту, хлопчик відкинув потрухлі дошки від входу у печеру. Він був густо заснований павутинням, з середини віяло сирістю. Промені освітили рівний не пошкоджений часом коридор. Зриваючи павутину гілкою калини, хлопчик рушив уперед.
У церкві все ще було тихо. Іноді десь зринала тиха колискова пісні. Іноді починала схлипувати дитина, та мати швидко її вгамовувала. Раптом десь за іконостасом почулося глухі удари у стіну. Здивовані люди принишкли.
– Допоможіть, – почулося ніби з-під землі.
Жінки почали розглядати стіну і згодом зрозуміли, що там є добре замасковані двері. Три жінки дружно навалилися на
стіну. Враз частина її сумно загула і почала подвигатися. У темному отворі з’явився замурзаний хлопчина.
– Палику! – кинулася мати до сина.
– Швидше, люди, у нас мало часу.
Вранішнє сонце освітило землю. Заіскрилася роса на траві, квітах. Даремно чекали фашисти у засідках, що з лісу вийдуть партизани… З перекошеним від злоби обличчям Стукаленко наказав поліцаям підпалювати церкву. Язики полум’я ковзнули по облитих бензином стінах. Швидко запалали дерев’яні перекриття. Нелюди чекали, що з середини долинатиме плач і прохання про помилування. Та церква мовчала. Це жахало і насторожувало.
Кати вже почали свій кривавий бенкет. Весело про щось гелготіли, наливаючи один одному у кружки горілки. Стукаленко великим ножем нарізав сало і хліб. З солодкою посмішкою подавав нарізане фашистам.
– Бітте, пан офіцер.
Частенько, показуючи, що горілка не отруєна, перехиляв собі у горлянку чарчину.
Раптом на дзвіниці ожив дзвін. Сумний звук поплив над селом, річкою, заховався у лісі. Перелякані фашисти почали безцільно стріляти по дзвіниці, хоча нікого там не бачили. І не знали вони, що за кам’яною низенькою огорожею заховався маленький хлопчик Павлик і подає партизанам сигнал. І ось у повітря зринула освітлювальна ракета, повисла над селом. Якась дивна тривожна тиша оволоділа вигоном, де бенкетували душогубці. Та враз з усіх сторін стали долинати кулеметні та автоматні черги, і сп’янілі фашисти та поліцаї почали хаотично відстрілюватися і бігати вигоном, шукаючи порятунку.
Знову вечір м’яко лягав на землю. Церква догорала. Одинока дзвіниця стояла на пагорбі та нагадувала про відвернуте лихо. Під її сходами, скрутившись у клубочок і прикривши голову руками, трусився поліцай Стукаленко.
Він вже й протверезів зі страху та свідомість до нього верталася повільно. Відчуваючи на собі пронизливий погляд, перевертень блимнув зіницями… На нього дивилися наповнені ненависті очі Федора Павлюка. У пам’яті зринули слова старого Назара:
– Мій Федір до тебе й у сні приходити буде.
Запроданець завив, як скажена собака.
– Беріть його хлопці, ведіть на суд людський, – тихо промовив Федір.
У вечірній тиші лунав передзвін. Він скликав людей на суд.
З усіх сторін майдану лунало лише одне слово: повісити.
А десь далеко, за лісом, почала займатися заграва.
Скоро небо було яскраво-червоне, як перед бурею, – то наші війська перейшли в атаку. Наближався фронт.
