Людмилі Ромен
Білосніжні світанки
за межами білого світу
ясним сяйвом зими
пломеніють у білих руках.
Світло-біла любов
білизною пташиного лету
серед ясного неба
біліє по сивих віках.
Чорнобривці душі
чорніють під темним наметом
чорнокрилої бурі
у сутінках зболених снів.
Чорна казка дощів
Розбиває життя на моменти,
і летючі пісні
становляться сажею слів.
Так два лебеді світом летять –
Чорно-біле спливає життя…
Леонідові Полтаві
Його земля пригнічена зростила,
Вселила мужність у своє дитя,
З великим добрим серцем відпустила
На чужину, до кращого життя.
Чи ж знала ти – летіли без зупину
Сюди думки, бажання, слова.
Пливло життя «за мурами Берліну»…
Спливло… Та слава навіки жива!
У Вовківцях стоїть старий будинок,
Який був свідком багатьох подій.
Зросла тут обдарована людина,
І зараз ми складаєм шану їй…
Називаю щастям
Коли летять у небі два крила
Й цвіте весна між пролісками й рястом,
Іскриться сонце в водах джерела –
Усе оце я називаю щастям.
Коли легка хмаринка пропливе
Над світлим, чистим, урочистим гаєм,
Коли земля вся дише і живе, –
Я радістю усе це називаю!
Йосипові Дудці
– Іще одна зірка впала…
– То й що? Невелика втрата!
На небі ж іще зосталось
Багато!
– Багато…
Багато…
А знаєш, мабуть, це отак в забуття
Відходять нічого не варті життя.
– Ромашка біла відцвіла…
– І я була,
А може й не була
На цій землі раніше.
Хто розкаже?
– Над річкою столітній дуб?
– О, дуб… І він колись поляже,
Від вправної сокири затремтить,
Природі суд людська рука вершить.
– То сила і краса – лише на мить?
Невже це все у вічність відлетить?
Куди?..
– Куди…
Якби я знала,
Де та земля, чи та ріка,
В якій усе живе зника,
Куди летить людська душа,
Покинувши тривожний світ,
А через сотні, сотні літ
Її, стражденну, воскреша,
Звільня потомків крок,
Сердечна пісня…
– Але ж відтіль нема стежок!
– Стежок немає, звісно, і не треба.
Є пам’ять – кращий подарунок неба,
Що здатна з темряви, найглибшої пітьми
Підняти погляд зболених очей,
Окроплених гріхом…
– То ж скільки тих ночей?
– Не більше, ніж нечистих душ…
– А ті, які завжди красу творили,
Що за життя правдивими були?
Поети-мученики? Їхні мрії
Невже також у безвість відплили?
– Коли дари Всевишній роздавав,
Плекати слово рідне наказав.
І їх обрікши на душевні муки,
Нагородив найбільше:
Летючі «сині птахи» щастя – вірші
Широким розмахом могутніх крил
Накриють світ. І розквітуть гаї
Шовкових їхніх мрій, правдивих слів,
Струну сердець озвучать солов’ї
Під чистим небом на святій землі.
І хвилями прозорих рік
Пливтиме істина правдива:
Життя поета – не на вік,
Та смерть поета неможлива!
2010 р.