Полонені козаки на галері

Заговорені скарби

Передмова

В літо 1556 від Різдва Христового я відправився з міста Києва вниз за течією Дніпра. Невдовзі ( за містами Черкаси та Канів) я побачив те, що люди прозвали Диким полем. Спустіла, знелюднена місцевість. Навіть дикі звірі, і ті з’являлися зрідка. Найчисленнішими жителями цієї місцевості, а точніше тим, що тут зустрічалось, були кургани та могильники.
Враз нас охопив вихор вершників. Вони з’явилися нізвідки. Я гадав: « Життя моє скінчене». Та провідник, найнятий ще на Украйні, повеселішав на лиці. Він впізнав у цих коршунах козаків. Русини. Брати наші. Не бувавши у цих місцях, я й не сподівався побачити хоч одного мого побратима. Вершники оточили нас з усіх сторін. Наказали злізти з коней. Ми слухняно виконали їх забаганку. Запитали нас, чи розуміємо ми їхню мову: «Ще б пак!» « А віри ви якої?» « Православної», – відповіли ми їм. Тоді козаки сказали: « Що ж, коли православні, то перехрестіться». Ми перехрестились. Вояки радісно привітали нас. Їх цікавило, що ми робимо у цих небезпечних землях. «Вас шукаємо», – вирвалося з моїх вуст. Я розповів захисникам вольностей, що я є шукач пригод із заможного роду. Степові сторожі вирішили відвести нас на Січ.
Рушили до найближчої переправи. Там пересіли на човна. Під час нашої подорожі пейзаж почав змінюватись. На місці випаленої трави з’явилися ліски над берегами та густі очерета. Човняр звернув управо. Наш шлях пролягав старим Дніпром. « Це що таке? – подумав я. – Матінко рідна, то це ж Січ!» Вдалині, на невеличкому острівку, майоріла фортеця.
Я був представлений князеві Вишневецькому. Байда задав мені ті ж питання, що й козаки. Коли я відповів на них, мене прийняли до Війська Запорізького.
Під час вечері познайомився з козаками із мого куреня. Почав розпитувати товаришів про різні легенди, що серед них побутують. Найсивіший козак розпалив люльку. На мить задумався, певно згадуючи щось, а згодом почав розказувати.
Розповів мені старий січовик про Івана Хмару – козака, який жив півстоліття тому. Хто це – Іван Хмара? О! Це велика людина! Людина-пригода! Іван Хмара має славу вічного мандрівника, шукача легкої наживи з недоброю репутацією – він гаразд із чортом договір укласти, аби досягти бажаного. Таку репутацію Іван отримав через свої вчинки (пам’ятайте й ви: кожен вчинок- гарний чи поганий – дає можливість судити людям про те, які ми, навіть якщо ми не бажали зробленого). Незважаючи на все сказане мною, Хмара був гарним козаком, доброю людиною й завжди допомагав друзям. Іван знав багатьох людей і мав вірних друзів у різних куточках світу. Він віддавав перевагу самотності. За таку “дивакуватість” люди й незлюбили його.
Прослухав я цю розповідь від початку й до кінця. І під великим враженням, від неї вирішив записати цікаву легенду. До речі, один з козаків обмовився, начебто є три історії про Хмару. Проте дід мовчить. Не хоче розповідати дві інші. Чому? Можливо, ще не придумав.
Правда то, чи ні – не знаю.
Розпочну.

Іван Хмара або день на Січі

Над горизонтом з’явився перший яскравий промінь сонця. Небо від нічного чорного кольору переходило до приємного денного яскраво-блакитного. Вже здалеку стало видно неприступну горду та волелюбну Січ. Це була одна з тих багатьох невеликих січей, розкиданих по Дикому полю, Великому лугу та Дніпровських островах у той час, коли козацтво лише зароджувалося, проте вже мало блискучі перемоги.
Кожна Січ була огороджена частоколом та дерев’яними баштами. В середині фортеці знаходилися довгасті будинки, котрі називалися куренями. Обовязково тут мала бути церква. Їй діставалося найпочесніше місце – у центрі площі.
Козацьке військо прибуло до порту.

Козацька фортеця на Хортиці
Козацька фортеця на Хортиці

– Тарасе, – звернувся Стародуб до козака, – відведи хлопців до куреня. Не спускай з них очей. Я скоро повернуся,– наказав отаман.
Стародуб був одним із тих відчайдухів, що в складний та жорстокий час кидали все, що мали на тихій Батьківщині. Рушали за дніпровські пороги, аби оте все (жінки, діти, батьки, домівки) не вмилося багряною росою, і не запалало полум’ям.
Не чекаючи ні хвилини, отаман вирушив до кошового.
– Пане, – доповідає вартовий, – до вас прийшов отаман Стародуб.
– Кажи, хай заходить.
До кімнати увійшов отаман:
– Добридень, пане.
– Добридень, отамане. То які в тебе новини?
– Ми захопили галеру, але старий дід був уже вбитий.
– А щодо Єникея?
– Він знайшов скарб і помер, нічого не сказавши. У цьому є одна-єдина перевага – тепер той, хто знайде скарб, не помре.
– Це добре. – з долею жалю промовив кошовий. – Але як ти збираєшся шукати скарб, не знаючи де він?!
– Я не знаю.
– Зрозумій, отамане, Січ переживає не найкращі часи. Останні набіги татар спустошили декілька паланок. Тож купа золота та срібла для відновлення нам не завадить…
– Я розумію…
– Йди, Стародубе, йди! – перервав його розгніваний кошовий.
Стародуб вийшов роззлючений. Всі його пошуки зійшли нанівець, а відданості та великих старань не було оцінено. Раптом зліва отаман побачив шинок, до якого вирішив завітати.
Це було місце вічних веселощів, пияцтва, де сміливий козак міг віддати шинкареві все добро, що дісталося йому за декілька нелегких походів.
Замовивши кухоль пива, Стародуб сів за один із порожніх столів. Задумався.
– Не належить ясному панові бути сумним, – почув Стародуб голос.
З темного кутка вийшла людина, одягнена у легку накидку. Лиця її видно не було, бо свічки так світили, що тінь падала таємничій особі на обличчя. Голос людини був низьким та спокійним, що вселяло певну довіру.
– Ви щось хотіли? – невдоволено запитав Стародуб.
– Я хотів би допомогти пану. Бачу, ви засмучені… Це й зрозуміло, адже довгі пошуки скарбів зайшли до глухого кута.
Отаман від почутого аж захлинувся напоєм, що куштував.
– А тобі звідкіля відомо про скарби?
Один з козаків, що сидів за сусіднім столом, нагострив вуха.
– Пане, – мовила постать далі, – вас більше повинно хвилювати не те, звідки я все це знаю, а те, що розповім.
Стародуб промовчав, адже з’явилася можливість почути цікаву новину .
– Я, пане, знав і старого діда, знав і Єникея. Після останнього набігу, повертаючись з ясирем до Іслам- керманю, мурза завітав до мого села. « Я, – говорить, – знайшов скарб. Чуєш, Подорожній? Знайшов!». Розповів він мені і про те, що скарби заговорено на двох. Звідкіля він це взяв – не знаю. Та знаю, що казав. А наостанку додав: « Тримай, Подорожній, компаса. Що з ним робити, ти зрозумієш. Він приведе до скарбу». То я й пішов на Січ, – людина у накидці поклала на стіл компаса.
Раптом у шинку заграли музики. Стародуб побачив, як на столі з кухлями пива витанцьовують два лобуряки – Андрій та Микита.
– Ану, йдіть сюди! – крикнув Стародуб і пішов до племінників.
Отаман взяв їх за вуха та зняв зі столу.
– Ви що собі думали? – мовив роззлючено він.
До шинку забіг Тарас.
– Вибачте, отамане. Зоставив їх на Панаса, а він задрімав.
– Забери їх!
Отаман повернувся до свого столу. Не було вже ніякого Подорожнього. Стародуб почав шукати його поглядом. Глип – немає вже й компаса. Придивившись уважніше, запорожець побачив козака, що швидко прямував до виходу, а у руці – дарунок Подорожнього.
Стародуб побіг до нього з криками: « Стій! Стій, кажу!»- отаман спіймав його за плече.
– Привіт, Стародубе! – з посмішкою на всі тридцять два зуби промовив козак.
– Ти… – неохоче мовив Стародуб. В його очах кипіла ненависть та прагнення не бачити цю гидку пику. – Хмаро…
– Так, отамане, це я – Іван Хмара. Я ж говорив, що ти надовго мене запам’ятаєш.

На фото: Іван Хмара
На фото: Іван Хмара

– Ану, віддай компаса.
– Що ти, віддати річ на вагу золота! Тим паче, що я тобі теє золото винен. Знайду скарб – заодно й борг віддам.
– Е ні, козаче, так діла не буде!
– А що тут кошовий робить!? – вигукнув Хмара.
– Де кошовий? – запитав Стародуб і на мить відвернув голову.
Скориставшись цим моментом, Хмара побіг до човна.
– Стій! – кричав навздогін отаман, та всі спроби зупинити викрадача виявилися марними.
Заскочивши на човна , Хмара промовив:
– Стародубе! Сподіваюся, більше не побачимося!
– Це ти так думаєш, Іване Хмаро. – тихо мовив отаман.
Стародуб дивився на те, як повільно за горизонт іде мрія про скарб. Згодом вона стала темною плямою на тлі заходу розпеченого літнього сонця, доки взагалі не щезла з горизонту.

Мурза Єникей та татарська галера

Туман оповив береги Дніпра. Галера, що везла дорогоцінний товар, опинилася в полоні стихії.
З підвалин корабля долинали крики та стогони тих, що повинні були стати головним товаром на ринку в місті Кафа.
Раптом корабель зупинився.
– Що сталося?! – запитав татарський мурза.
– Далі не попливемо! – відповів з палуби капітан судна.
– Нам не можна зупинятися. Я везу надзвичайно цінний вантаж!
– Відколи це раби стали на вагу золота? – запитав насмішкувато капітан.
– Тут є дещо важливіше та цінніше за життя будь-кого з вас! Та тебе це не стосується! Затямив?!
Матроси метушливо забігали по палубі, опустили вітрила, кинули якір. В усьому цьому шарварку чітко виднілася постать Беєзид-бея, який стрімко йшов до капітана.
– Запам’ятайте, Єникею, не до добра зупинка на Дніпрі, якщо корабель оповитий туманом, – мовив Беєзид, підійшовши до тремтячого від злості мурзи.
– Беєзид-бею, не треба лякати людей своїми казками та острахами щодо ворожих нам козаків, – зауважив капітан галери.
– Ваше право, – сказав Беєзид і зник. Розтанув у повітрі. І сліду не лишивши.
В голові у кожного крутилося: «Що за чортівня?», «Аллах, допоможи нам!»
Так простояв корабель аж до вечора. Почало темніти – почав і туман розсіюватися.
– Скоро відпливаємо.
– Швидше! – розчув капітан крізь стулені зуби мурзи, що цокотіли в ритм всьому тілу. Збоку це нагадувало нервове сіпання , що мало скоро завершитись. – Швидше! – Мовив вже зрозуміліше Єникей і пішов до каюти. Його хода була наче у старого діда, до якого ось-ось загляне смерть. Мурза йшов повільно, кульгаючи то на ліву, то на праву ногу. Голова татарина була опущена вниз, і все у його вигляді вказувало на те, що він був у передчутті швидкої загибелі.

На фото: мурза Єникей
На фото: мурза Єникей

Навколо була темна ніч. Ні місяця, ні зіроньки, щоб вказати подорожньому шлях. Вартові дивилися вусібіч, наче в безодню, звідки чудилась якась бісівська морда. З берегу кугукав пугач, що не давав заснути.
Раптом зирк – лізуть на галеру козаки. Та тільки татари того не бачать. Один за одним підіймаються вони на гору зі своїх човнів, що звуться чайками. От уже їх на галері багато і вбивають вони вартових, що поснули або відвернулись. Бачить Аллах: відвернулась від мусульман на цій посудині доля.
Та не вдалося козаченькам тихо взяти корабель – побачили татари братів убитих. Повставали з гамаків, кинулись до бою.

На фото: Стародуб
На фото: Стародуб

Ступив на палубу Стародуб – козачий отаман. Він був людиною розумною, досвідченим вояком. Сам у бій без потреби не йшов і, ледь ступивши крок , побіг! Не йшов, а біг до капітанської каюти. Коли він відчинив скрипучі двері, його засліпило сяйво. Свічки, розставлені по всій кімнаті, виблискували яскравіше за сонце. В центрі стояв письмовий стіл.
– Я на тебе чекав. – промовив Єникей. Мурза був відвернутий від дверей.
Дістав пляшку вина:
– Будеш?
– Ні, у поході не можна. – нехотя відмовив Стародуб.
– А я вип’ю.
– Чи знаєш ти, навіщо я тут?
– Звісно! – з посмішкою промовив татарин, – Хіба славнозвісний отаман буде йти на невільницьку галеру без необхідності?
Настала тиша. Стародуб чекав від мурзи відповідей на багато запитань, та той не поспішав. Єникей дістав кухоль, налив вина. Починаючи розмову, підійшов до вікна, і небо відкрилось для нього: світили ясні зорі, повний місяць освічував воду та рідний край. Мурза зробив ковток.
– Ти знаєш, Cтародубе, він справді існує! – на лиці у кримчака з’явилася посмішка. – Ні, це не вигадки, не дурнуваті казочки. Він існує. І той дід, справді, знаходив його.
– І що дід розповів? – запитав козак.
– Скарб існує, але біда в тому, що золото заговорене. Розумієш? Старий півжиття його шукав, а як знайшов – втратив силу. Не зміг забрати скарб. Приїхав додому – не зміг ходити. Тут, що не гадай, а сміх. А знаєш, Стародубе, – мовив мурза після мовчання, – я теж його знайшов, та от лихо – і я мушу померти. Скарб заговорено на двох. Тож прощавай. – сказав і впав додолу, зачепивши рукою свічку на столі. З рота полилася кров. Змішавшись з червоним вином із кухля, вона запалала яскравим полум’ям.
Отаман стояв ошелешений:
– Царице небесна, за які ж такі провини люди мусять помирати у страшних муках?
До каюти забіг козак:
– Пане отамане, корабель- наш.
Нічого не промовивши, Стародуб вийшов на палубу й пішов до невільників, що були врятовані.
– Андрію, Микито! – радісно вигукнув отаман, побачивши парубків, з яких знімали кайдани. – Дякувати Богові, з вами все гаразд. – з посмішкою промовив славетний воїн, та лице його швидко змінилося. – Я зараз вб’ю вас! Мати ваша як побачила, що ви зникли, ледь в Києві вас не шукала!
– Дядьку, дядьку, то ми ж на Січ їхали! – хлопці сховалися за козаками, аби сильні дядькові руки не відшмагали їх нагайкою.
– На Січ вони їхали! – трохи охолонув Стародуб, – Надерти б вам чуба!
– Пане отамане! – звернувся до героя козак.
– Чого тобі?
– Все готове до відплиття.
– Гаразд, Тарасе, вже йдемо. А ви, – погрозливо глянув отаман на парубків, – ви з нами на Січ попливете. Потім вирішу, що з вами робити.
Чайки відпливли від галери. Невільники, гнані Чорним шляхом, були врятовані. Татарський корабель – підпалений. Ніч добігала кінця. Козацький загін повертався на Січ.

Післямова

Рано чи пізно доля кожного з нас викине в бурхливі води незвіданого моря. Тож що краще: пручаючись піти на дно, пливти за течією, або піймати своє щастя за хвоста? Кожен вчинить по-своєму.
Хмара, здавалося б, неодноразово набирав у легені води, вже йдучи на дно, якимось дивом вибирався звідтіля. Бурі та шторми не завадили йому дістатися до берега, до тієї райської місцини, де на нього вже чекала цілком заслужена винагорода.
Кожному було заплачено сповна. Можливо, саме тому Хмара отримав лишень мізерну частину скарбу,на відміну від Стародуба.
Врешті-решт, все сталося так, як сталося. Іван як не вмів розпоряджатися грошима, так і не вміє. Тому більшу частину грошей він пустив на вітер. Та й це не має значення для Хмари. Адже найголовнішим для нього є сама сутність пригоди, бо як говорив наш герой: « Життя без пригод – це не життя».

Стародуб

Сміливий воїн. Лицар. Мужня людина. Стародуб є втіленням ідеального воїна, козака, захисника краю та віри. Отамана поважають і старі, і молоді.
Стародуб прожив багато літ. Пройшов через незліченну кількість війн та битв.
На Січі з’явився майбутній отаман у віці двадцяти років. Молодий, запальний, не слухаючи наказів та рвучись до бою, він неодноразово потрапляв у полон. Останнього разу його полонили та на галері разом з іншими невільниками хотіли відвезти до Туреччини. Богдан Глинський врятував його від вірної загибелі, захопивши татарський корабель. Після цього Стародуб щось переосмислив. Відтоді, перш ніж сказати чи зробити, отаман думав: «Чи правильно я так вчиню?».
Коли брав лицар до рук шаблю, то не було йому рівних і йшов всюди розголос про славного отамана Стародуба!
Незрозумілі слова:
Мурза – аристократичний титул в тюркських державах, таких як Казанське, Астраханське, Кримське ханство та Ногайська Орда.
Ясир – бранці, яких захоплювали турки й татари під час нападів на українські, російські й польські землі.
Бей – загальнотюркський титул, військове та адміністративне звання.
Галера – дерев’яне гребне військове судно, вітрильне, багатовеслове.
Чайка – безпалубний плоскодонний човен запорізьких козаків.

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *