Тітка Параска – тьотя Паша, так зазвичай називали її хлопчаки, була жінкою миловидною, з міцною статурою, живими очима, що світилися ласкою й добром і якимось особливо теплим ставленням до сусідської малечі. Її домівка була для нас і клубом, і бібліотекою, тим затишним, теплим куточком, куди ми забивалися прямо з гірок і ковзанок, коли наступав зимовий вечір.
То була зустріч із казкою.
Чарівна, жадана, романтична й хвилююча зустріч. З вуст тьоті Паші злітали слова- особливі, теплі, ємкі, переконливі, красиві, як сама казка. Вони нас кликали, манили, вели за собою в інший, дивовижний світ. Пізніше ми здогадувалися: жінка придумувала їх сама, а тоді твердо вірили, що вона знала ці казки, а їй колись хтось також розповідав. У них частенько звучало:
– А вечір був, як у Тараса. З квітучими й пахучими садками, де бджілки й хрущі гудуть…
Або:
– А гарна була, як Тарасова Катерина…
– А хлопці були, як Тарасові гайдамаки…
Були й «москалики», і ксьондзи, і жиди лягаві, бусурмани, німчураки і ляхи погані.
– Як у Тараса, – скаже, було, і нам зрозуміло.
Минули дитячі 50-ті, комсомольські 60-ті з навчанням і службою. Я знову повернувся в рідні краї. Казки залишилися в далекому минулому. А слухати тітку Параску хотілося завжди.
І ось одного разу вона сказала:
– Коли я чую по радіо його голос, то полишаю всяку роботу, сідаю і слухаю. Його вустами говорить сам Бог. Там тільки правда, там доля наша. Як у Тараса. – Так тьотя Паша сприймала поета Бориса Олійника і його віршовані рядки.
Я поступово став налаштовувати свій слух на нову для мене філософію поетичного слова. Якось по життю більше сприймав Є.Євтушенка, Р.Рождественського, Б. Окуджаву з його похоронами двох марксистів, чию труну покрили «красным кумачем». Хотілося жити, коли звучало пасхальне: «…яйца с треском разбиваются и душу радуют колокола» по В.Висоцькому. І раптом: «…стоять діди у сяйві орденів».
Та ось доля подарувала мені, як і всім недригайлівцям і не тільки нам, поетичне слово Бориса Олійника у виконанні Дмитра Микола¬йовича Покотила. Талант поета й талант артиста, поєднані в Слові, досягали такої сили звучання, що потрясали розум і душу, перехоплювали подих, завмирало серце й давили сльози і радість, велика безмежна радість, у фінальній частині кожного виступу.
З часом мені все більше ставав зрозумілим вираз тітки Параски про Слова від Бога, як у Тараса.
Минули 70-ті «розвинутого со¬ціалізму», 80-ті «гласності», 90-ті «незалежності». Був рік 2007. Одного разу заходжу до читального залу районної бібліотеки, де розгорнута чергова виставка до чергового ювілею. Один з розгорнутих журналів красується поезією Б.Олійника. Взяв почитати – і раптом:
Гей, вернися, Хмелю, доки світу,
Бо чомусь не йде із голови
Щось немовби про варшавське сміття,
Щось, як начебто про грязь Москви.
«Як у Тараса» – промайнула думка. А де ж? Чому не пам`ятаю? Як там у Тараса? Гортаю, читаю, хвилююся, чи знайду? Аж ось:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви,
Сини сердешної Украйни.?..
(«І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє»).
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра.
І сьогодні: хто- до Москви, хто- у Варшаву, а хто –до Берліна і аж до Брюсселю, Лондона й до Вашингтону. І в кожного депутата, політика – свій вектор, своя правда, хоч і в «грязі», хоч і в «смітті», а може,- і в крові.
Доборолась Україна до самого краю,
Гірше ляха свої діти її розпинають.
І всі у вишиванках. І мовою нашою хизуються. І сало їдять. І до земельки руки тягнуть… А як у Тараса?
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю…
Не дуріте самі себе. Ось такий Тарасів вектор. Чи зрозуміємо? Чи сприймемо його? Чи стане він нашим, українським?