Тарас Шевченко і Федір Достоєвський: історія відносин, які не склалися

УДК 821.161.2; 82-312.1; 82.09. (477)
Валентин Володимирович БУГРИМ,
доктор філософії, академік, Українська міжнародна академія оригінальних ідей (Київ, Україна)
ORCID: 0000-0003-2148-1272
Valentyn BUHRYM,
Doctor of Philosophy, Academician, Ukrainian International Academy of Original Ideas
(Kyiv, Ukraine)
ORCID: 0000-0003-2148-1272

Тарас ШЕВЧЕНКО і ФЕДІР ДОСТОЄВСЬКИЙ: історія відносин, які не склалися
Taras SHEVCHENKO and Fedyr DOSTOYEVSKY: the history of relations that did not develop
Анотація. У статті вперше в літературі розглядаються відносини, що не
відбулися, двох велетів літератури Тараса Шевченка і Федора Достоєвського.
На основі вивчення петербурзьких світських салонів, де читали свої твори
обидва письменники, спогадів сучасників, інших джерел, власної історико-
художньої компаративістики, подано об’єктивне ставлення до них відомих
літераторів і художників, конкретно і загалом тодішньої громадськості.
Квінтестними є ті факти, що українського поета і митця заглушали
оплесками, а російcького прозаїка ледве помічали!…

Abstract. For the first time in literature, the article examines the relationship
between two giants of literature Taras Shevchenko and Fedir Dostoyevsky, that did
not develop. Based on studies about the activities of Petersburgs secular salons,
where both writers read their works, memoirs of contemporaries, other sources,
their own historical and artistic comparative studies, the objective attitude to them
of famous writers and artists, specifically and in general public, will be presented.
The quintessential facts are that the Ukrainian poet and artist was drowned out by
applause, and the Russian novelist was barely noticed!…

Ключові слова:
Keywords: Shevchenko, Dostoyevsky, literature, writers, Ukraine, salon,
intelligentsia, relationship, ignoring
ВСТУП. У Петербурзі ХІХ століття дуже модними були світські салони, де збиралися представники культурної інтелігенції і почесні гості міста. Тут читали свої твори поети, прозаїки, звучала музика, тривали дискусії, завжди присутні дворянки. Та головне – в них брали участь демократичні поети і прозаїки, художники, співаки, музиканти, революційно налаштовані студенти [40]. Такі літературні салони утримували, як правило, багаті меценати і меценатки, про щ о частково буде далі. На літературні зустрічі у цих салонах неодноразово запрошували Т.Шевченка і Ф.Достоєвського, де вони виступали зі своїми творами. Звісно, що письменники знали один одного, бачилися.
То як же складалися їхні стосунки?
Зображення: Гід світськими салонами Санкт-Петербурга XIX століття [26].
АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ. Саме в об’єктивному вивченні відносин між Т.Г. ШЕВЧЕНКОМ і Ф.М. ДОСТОЄВСЬКИМ та отриманні важливо-змістовних висновків і полягає актуальне значення cтатті. Бо й досі їхні життєві, громадські та літературні стосунки є не дослідженими загалом, не розглядалися у комунікативно-ситуативних подробицях і комплексно в контексті літературного процесу. Тобто, найголовніше, що варто тут зазначити: спілкувальний, творчий і громадський контексти відносин Тараса ШЕВЧЕНКА і ФЕДОРА ДОСТОЄВСЬКОГО у діалектичній п а р а д и г м і не були предметом ані українського, ані, тим більше, російського літературознавчого та суспільного розгляду!? Імена російських письменників нині актуалізовані проблемою входження їх у навчальні програми вищої і середньої школи. Кого з них залишати в програмах зарубіжної літератури, а кого замінити на інших гідних письменників? Певним чином аналітика відносин зазначених письменників у даній статті проливає світло й на таку важливу проблему, що може бути в нагоді для програмної кореляції.
АНАЛІТИКА ДОСЛІДЖЕНЬ і ПУБЛІКАЦІЙ. Зрозуміло, що постаті Т.Г. Шевченка і Ф.М. Достоєвського не могли бути поза увагою літературних критиків, письменників, різних українських та зарубіжних дослідників [2; 3; 12-13; 18-21, 46]. Щодо заявленої теми, – то, у деяких присвячених дослідженнях, вивчаються певні факти біографії, обставини знайомства та взаємосприйняття (точніше – несприйняття.-В.Б.) Тараса Шевченка і Федора Достоєвського сучасниками, розглядається рецепція (запозичення культурних форм іншої країни або епохи) творчості [2; 12-13]. Але, оскільки у тих вивченнях багато гіпотетичного та радянського і навіть проросійського, постійного підспівування владі їхньої спорідненості [12; 14], довелося багато чого з’ясовувати все самому, що й стало м е т о ю і з а в д а н н я м даної статті. Чи не єдиний, хто об’єктивно розглядав творчість письменника (і дещо спільне в житті також) був славетний Іван Франко. У “Тюремних сонетах” – яскравій політично-звинувачувальній ліриці, що вперше зазвучала в європейській літературі у такому жанрі, – славетний Іван ФРАНКО відповідає сучасникам, які вважають що “час мук” минув. У 43 сонеті “Криваві сни” на дорікання написано так:

Найтяжчі муки, лютії тортури,
Які лиш люди людям завдавали (…).
Минув час мук? Брехня! Чи давній час,
Як гибли Пестель, Каракозов, Соня?
Як мучивсь Достоєвський і Тарас?

Хіба ж тепер вже кандали не дзвонять? Згадуючи каторжні муки Бруно, Гонти, Достоєвського і Шевченка, поет сміливо закликає: “Не м’якніть без часу! Гартуйте сили! Гоніте звіра, бийте, рвіть зубами. 22 сент [ября] 1889” [21, с. 170-172].

Деякі літературознавці, особливо радянські, обігрувавали і розписували цю фразу як “схожість долі” письменників і т.п. [12; 14]. З цим повністю теж аж ніяк не можна погодитись, тому що подібність була лише за фактами переслідування і засудження та відправлення на каторгу і заслання. Тільки умови утримування їх були різними і одного помилували та повернули офіцерство (за зразкову службу.-В.Б.), а другий відбував повний строк без права малювати і писати, хоча й мав інколи певну “поблажку” від начальства та прихильників. Зокрема ув’язненню письменників присвячено невелику статтю [39, с. 1-20], хоча викладені в ній факти відомі з біографій Т.Шевченка і Ф. Достоєвського. Водночас на основі епістолярії зазначаються важливі подробиці. ув’язнення і перебування на засланні обох письменників: ставлення керівництва фортеці /тюрьми, солдатів, знущання батальйонного командира майора Мешкова над Шевченком на плацу, призначення йому гауптвахти та інше [39, с. 3-19]. Однак, більш за все, страждав Шевченко не от безсмисленної солдатської муштри, а від того, що художника лишили можливості рисувати: «Якби мені тільки рисовать було можна, то і я не журився б, ходив би собі у сірій шинелі, поки дійшов би до домовини, та все б таки хвалив Бога» [22, c. 42].
Саме таку обмежену “подібність доль” убачають із ХІХ ст. [3] і почасти до нашого часу [12-14; 17; 39; 45]. Справедливо зазначаючи українську стихію в творчості Ф. Достоєвського (чит. також.-В. Б. [2]), водночас дійшло навіть до такого: “подібність людської і письменницької доль Шевченка та Достоєвського доповнюється навіть схожістю їхніх типів облич” [17], що без антропологів і аналізів ДНК стверджувати просто нелогічно!?
Велет Слова і Думки Іван ФРАНКО глибоко вивчав і знав російську літературу і єдиний, хто ще тоді розпізнав письменника, справедливо зазначивши: “Достоєвський у політичних питаннях був іноді крайнім реакціонером <…>, “він, геніальний знавець людської душі й її патологічних збочень”, <…> “в питаннях національних <…> був досить тупий шовініст…” [19, с.417]. На висловлену Ф. Достоєвським зверхність російської літератури перед слов’нськими, “які гальмують її розвиток”, у діалозі з українською просвітителькою Христиною Алчевською звернув увагу П.Феденко [18], указавши, фактично, на шовінізм письменника. Іншими поодинокими авторами вивчалися українські мотиви у творчості Ф. Достоєвського, зокрема одним із перших – Арсенієм Річинським [16 ]. Тему цю значно розширив змістовною аналітикою творів сучасний науковець Ігор Михайлов [12-13]. Найближче підійшла до заявленої автором теми харківська дослідниця Р.М.Поддубная, зібравши тоді, в радянський час, доступні “матеріали до історії дружби, що не склалася“ [ 45; 54]. До речі, неточність у назві статті: ніякої “дружби “ і навіть спілкування між письменниками не було, про щ о буде доказано далі в статті!
ВИКЛАД ОСНОВНОГО МАТЕРІАЛУ. Спершу окреслимо, що письменники дійсно мали п е в н у подібність життєвих доль:
• Обидва відбули заслання/тюрьми, хоча й по-різному, в неоднакових умовах. Шевченку заборонено писати й малювати, був солдатом, правда, користувався певними привілеями начальника фортеці. Достоєвський сидів у в’язниці, теж служив солдатом, по-справжньому, отримав навіть чин офіцера.
• Д е я к а схожість спершу морально-суспільних поглядів, винесених із десятирічних випробувань (зокрема спротив царському режиму);
• Мали глибокі християнські відчуття, молитовні звернення до Бога, використання Біблійних мотивів у творчості. У Шевченка звернення до Бога різні і він пройшов релігійну еволюцію до безбожжя, оскільки
Всевишній не захищав його народ від мук і страждань. А Достоєвський, зокрема після каторги повернувся у Петербург із ідеалом Христа в своєму серці, чим нагороджував і своїх головних героїв.
• Велике коло відомих спільних знайомих, особливо у петербурзьких літературних салонах;
• Особисте, правда, “шапкове” знайомство і, звісно, не – дружба, а холодні, точніше ніякі відносини.

Візаві д о л я звела Великого українця Тараса Шевченка і Великого напів-українця [2] Федора Достоєвського на літературному вечорі в Петербурзі вперше 21 листопада (нового стилю) 1860 р. Обидва, відбувши заслання, прагнули кисню свободи, товариського спілкування. У Сибірі Ф.Достоєвський пробув у тяжких умовах до 1859 року, тоді цар Олександр ІІ помилував його і дозволив вийти на волю. Його звільнення сталося майже одночасно з визволенням Т.Г.Шевченка, хто був засланий на каторгу ще 1847 року, де він відбув увесь строк, без помилування.

У будинку Олени Андріївни Штакеншнейдер (1836-1897 рр. ж.) – дочки відомого петербурзького придворного архітектора А. І. Штакеншнейдера, збиралися видатні представники літератури та мистецтва. З 1855 вона веде щоденник, із 60-х років все частіше вдається до форми спогадів, але повертається періодично і до щоденникових записів. У 1880 р. вона писала: “Шевченка засипали, заглушали оплесками… Достоєвському не дісталося нічого. Його ледве помічали“ [50, с, 415]. Вона пояснювала такий успіх Великого Кобзаря тим, що “у того була своя партія в університеті на чолі з Костомаровим, серед студентів. Ідеї самостійності тоді були в моді, а ідея самостійності Малоросії – особливо. Адже і Чубинський (Павло, автор гімну «Ще не вмерла Україна», палкий оборонець її самостійності) Тарас Шевченко. У Петербурзі був та виходив малоросійський журнал «Основи»; малороси, мабуть, підвищували Шевченка. А у Достоєвського партії небуло” [50, с. 416]. (Тут і далі курсив цитувань сучасників та інших – від автора.-В.Б.). (Дивний домисел про “свою партію в універстеті“ О. Штакеншнейдер, якої, звісно, не було?).Так ображено і без усвідомлення істинних причин писано про у с п і х Т.Шевченка і про непомітність Ф.Достоєвського на тому літературному вечорі. Хоча відомий та “несамовитий” літературний критик В.Белінський уже схвально відгукувався про “соціальну спрямованість «Бідних людей»” молодого письменника [53], деякі літератори охрестили його навіть «новим Гоголем», «корифеєм» [53]. Так що не такий він був уже й малопомітний. Але пояснити це спершу і почасти можна реально так: Тарас Шевченко був тоді на вершині свого художнього і письменницького таланту, став символом боротьби проти царату, яскравим виразником гнобеного народу, як важко хворий, доживав останні дні, про що знали його знайомі та однодумці. А Федір Достоєвський був на 7 років 8 місяців молодший за нього, популярність до нього прийде після друку романів “Злочин і покарання“ (1866 р.), “Ідіот” (1869 р.), “Брати Карамазови” (1881 р.). Хоча друга дружина і біограф Анна Достоєвська (та й дехто із сучасників) вважає, що популярність чоловікові принесли не романи, а, щоб ви думали? … “Дневник писателя”!? [32].
Удалося знайти ще одне підтвердження від О. А. Штакеншнейдер, господарки популярного в Петербурзі літературно-мистецького салону, авторки багатьох мемуарів, щоденників та епістолярії: “Увечері була на читанні на користь недільних шкіл у Пасажі. Читали: Бенедиктов, Полонський, Майков, Писемський, Достоєвський та Шевченко. Ось вік вивчай і все не зрозумієш те, що називають публікою. Шевченка вона так прийняла, наче він геній, що зійшов у залу Пасажу прямо з небес. Щойно він встиг увійти, як почали ляскати, тупотіти, кричати. Бідолашний зовсім розгубився.(Думаю, що шалений шум цей ставився не стільки особисто до Шевченка, скільки був демонстрацією. Вшановували мученика, який постраждав за правду. Але Достоєвський ще більший мученик за ту ж правду. (Та будемо знати, за що вони страждали, називати правдою, хоч я й не знаю добре, за що вони страждали, досить, що страждали). Шевченко був лише солдатом, Достоєвський був у Сибіру, на каторзі. Тим часом Шевченка приголомшили оваціями, а Достоєвському плескали багато, але не так. Ось і розбери” [50, с. 315; с. 415-416].

Очевидно, що Ф.Достоєвський добре запам’ятав той петербузький літвечір, адже він уже мав славу себелюбця, амбіційника і, зрозуміло, чому вразливо сприйняв свій неуспіх, личиною скромності прикриваючися. Через такі риси характеру він, фактично, не мав друзів, а тих, кого мав, утратив, був замкнутий ще зі студентства. Такі риси передалися йому від батька, а від матері – літературність. Але дружина (друга) знала про це і згадала про ту ситуацію лише аж через 20 років, бо при живому нагадувати н е п р и є м н е, звісно, не могла.
У газеті “Русский мир” Микола Курочкін, приятель Тараса Шевченка і перекладач його поезій російською мовою, написав: “Особливим співчуттям та ентузіазмом зустріла публіка автора “Гайдамаків” та “Кобзаря” Тараса Григоровича Шевченка. Здається, посиленими оплесками слухачі хотіли висловити весь ступінь своєї участі в малоросійському поетові, що посилилося з часу публікації відомого листування, викликаного декількома рядками з незакінченої автобіографії поета” [42, с. 477].
Великий Кобзар, як уже зазначалося, вперше виступав на публічному літературному вечорі 1860 р., 11 листопада (старим стилем). Саме це читання і літературна вечірка були на користь Літературного фонду, який відбувся потім ще в залі Пасажу 18 грудня 1860 р., мав на увазі, ясна річ, добре інформований видатний український історик Микола Костомаров, письменник, зазначаючи у листі до Катерини Юнґе від 20 грудня 1860 р.: “Читав двічі у Пасажі свої малоросійські вірші; публіка прийняла його чудово, з повним співчуттям, з гучними оплесками” [52, с. 32]. Для довідки: Катерини Юнґе (1843-1913 рр.ж.)– російська малярка-аквалеристка, донька графа Федора Петровича Толстого, красуня; до 1887 р. жила в Києві, організувала рисувальну школу (1882 р.) й керувала нею. Під час перебування Т.Шевченка в Петербурзі, у Толстих, вона вчилася в художника-академіка малювання. К. Юнґе надрукувала спомини про Шевченка (1883 р., 1905 р.), повністю опубліковані у книзі «Воспоминания» [52].
“… Але літературні читання почалися тільки з відкриттям Літературного фонду (1859 рік). Вони теж спершу відбувалися у залі Пасажу; потрапити на перші читання було дуже важко, тому що зала Пасажу була невелика, а охочих послухати було, мабуть, – невидимо; і я тільки завдяки протекції Кавеліна, який був членом комітету фонду, діставав собі квитки. У перших читаннях брали участь всі корифеї тогочасної літератури: Тургенєв, Гончаров, Писемський, Достоєвський, Островський, Некрасов, Шевченко, Майков, Полонський. Такі читання стали цікаві для публіки не лише тим, що вона могла бачити своїх улюбленців, а й тому, що більшість тодішніх літераторів були відмінними читцями, чим далеко не кожен може похвалитися у теперішній час, незважаючи на існування різних декламаційних шкіл та гуртків виразного читання. А ось Шевченка зустріли так задушевно, що, зворушений до глибини душі та відчуваючи, як зраджують йому сили, він пішов із естради; і тільки, коли дещо заспокоївся, він повернувся і почав читати. Цей випадок мені нещодавно нагадав М. Ф. Анненський. Прочитав він, пригадується, з «Гайдамаків» та «Думи мої, думи»”. У вітальні на дивані за столом, зазвичай, сідали Шевченко, Костомаров і Куліш, який на жодний крок від них не відходив. Уривки з цієї автобіографії були процитовані майже у всіх журналах і газетах та рознесли ім’я Шевченка по всій Росії. Це мало наслідком те, що поміщик погодився відпустити на волю рідних Шевченка, вже не пам’ятаю – задарма чи за викуп” [43, с. С.145-146-152].
Ще одне об’єктивне свідчення з тодішнього літературного зібрання: “«Родзинка» вечора – поет Т. Шевченко, який тільки-но повернувся із солдатської служби (відправлений при Ніколає І у солдати був без права писати і малювати за участь в українському національному русі). Достоєвського прийняли із симпатією, за словами свідків, “йому була вивлена зворушлива зустріч” як недавнього страждальця. А Шевченка ж зустріли справжніми оваціями” [32, с. 90]. Задля об’єктивності варто зазначити, що Достоєвському згодом теж аплодували, але, як пише у своїх спогадах Анна Достоєвська, друга дружина, – це були студенти [32, с.90]. У матеріалах про ті літературні вечори мною не виявлено, щоб: а) йому аполодували як Шевченку і б) щоб йому влаштовували овації демократичні літератори і митці. Загалом, приходжу до думки, що: На початку Федору Михайловичу аплодували як страждальцю, хто відбув каторгу, а не як письменнику.
Ще такі «Спогади про публічні читання Тараса Шевченка»: “У Петербурзі Шевченка мало не носили на руках, він став знаменитістю. Шевченко послав мені очима і рукою дружнє привітання, на яке я відповів йому тим самим” [14, с.307-308].
Відома організаторка української освіти Христина АЛЧЕВСЬКА (1841-1920 рр.ж.), дружина великого патріота України, індустріаліста і мецената Олексія Кириловича Алчевського (1835-1901 рр.ж.), мала не лише листування, аде й зустріч із Федором Достоєвським у травні 1876 року. Обговорюючи національне питання, вона була здивована міркуваннями Ф.Достоєвського: «Серб, малорос і т.д. співчуває рідній мові, рідній літературі, рішучо шкідливий член суспільства, він гальмує справу загальної освіти, загальноруської літератури, у якій весь порятунок і вся надія» [18, с. 2]. Таке враження, що ц е мислилось йому під час загострення епілепсії, бо тут не дали про себе знати, хоча б частково, пращурні гени? [2, с. 4]. Але така надумана фраза з тої розмови стала чи не пророчою: «Малорос не може ставитися інакше як із ворожістю»! [18, с. 4]. Хоча це було мовлено й провокативно у тій ситуації, але саме такого ставлення “великороси” й заслужили впродовж усієї документальної історії взаємовідносин аж до захоплення Криму та воєнної агресії на Донбасі у 2014-2022 рр., повномасштабного вторгнення ерефії в Україну 24 лютого 2022 року.
До речі, на садибі родини Х. і О. Алчевських, зрозуміло, що на їхні кошти, у саду 1898 р. встановлено першу в світі скульптуру – погруддя Т.Г.Шевченку, де збиралася демократична молодь Харкова. Скульптор – Володимир Беклемішев (1861-1919 рр.ж.). А перший пам’ятник Ф. М. Достоєвському поставлено у Москві на Цвєтному бульварі 1918 року в рамках Ленінського плану монументальної пропаганди.
Готуючи матеріали до 200-річчя від дня народження національного генія і пророка, в опублікованому в медіа циклі статей «Пам’ятники Т.Г.Шевченку в світі та в Україні», мною нараховано їх більше 1400. Довелося порахувати й пам’ятники Ф.М.Достоєвському – їх виявилося всього 19-ть і лише 3 за кордоном.
Популярність – не порівняти, що підтверджує й такий випадок. У 2013 р. британська компанія ”Naxos Audiobooks” на обкладинці “Братів Карамазових” розмістила не зображення автора, а українського письменника-класика [1]. Подивіться і можете самі переконатися. Варто додати, що подібне трапилося й в Іспанії: їхні іспанські колеги зробили аналогічно. Чи не по З.Фройду сталося таке у видавництвах?
У КОГО МЕНТАЛЬНА ДИХОТОМІЯ? Теперішній частковий дослідник Ф.М.Достоєвського Петро Кралюк стверджує «приховану українську душу письменника», «ментальну російсько-українську роздвоєність письменника» [5]. З такими твердженнями аж ніяк не можна погодитися! Ментальна українсько-російська чи російсько-українська р о з д в о є н і с т ь якраз характерна для Миколи Васильовича Гоголя, якого б правильно називати українським російськомовним письменником! Дійсно, у нього – своєрідна ментальна дихотомія, якої не було у Ф.М. Достоєвського. Не було у Федора Михайловича «українсько-російської роздвоєності» [2, с. 4], бо пращурні українські корені не дали крони, душа його була російською, великороською і навіть шовіністичною, що добре помітно із його навіть тут не повністю вище наведених висловлювань і записів та окремого дослідження автора [2, с. 4]. Чи не найточніше з цього приводу висловився відомий польський кінорежисер Анджей Вайда (1926-2016 рр.ж., володар “Оскара”), який захоплювався Достоєвським-письменником і який категорично дистанціювався від Достоєвського-ідеолога: “Я ненавиджу його за націоналізм (Nienawidzę go za nacjonalizm), за його нічим не виправдану переконаність у тому, що Росія має сказати світу якесь „нове Слово“, що російський Бог має запанувати у всьому світі, що православ’я має якісь більші права, ніж інші релігії. Все це, разом з його зневагою та ненавистю до поляків, німців, французів (додам: й до інших слов’ян.-В.Б.) – ця націоналістична обмеженість – усе це, звичайно, мене в Достоєвському відштовхує” [36]. Точніше б сказати: Nienawidzę go za szowinizm ). (В.Б.). А була дихотомія оцінувальних категорій – добра і зла, що відносяться до соціальних явищ, дій і мотивів людей, які означають в узагальненій формі, з одного боку, належне і морально-позитивне, а з протилежного – морально-негативне та засуджуване.
А д у ш а Тараса Шевченка була українською, єдиноцілісною, відкритою упродож всього його життя і творчості для українців, слов’ян, інших народів.
Припускається дата їхнього, можливо, заочного знайомства вже у 1840-ті роки, а місцем зустрічі був найімовірніше будинок письменника Івана Тургенєва. Шевченко і Тургенєв почали зустрічатися як добрі приятелі. Тарас Григорович бував на квартирі Івана Сергійовича, який мешкав тоді в будинку Вебера (нинішній б. № 13 по вулиці Желябова). А у лютому-квітні 1860 р. Достоєвський і Шевченко просто не могли там не зустрітися. Федір Достоєвський і Тарас Шевченко знали один про одного багато та й особисто зустрічалися неодноразово, що вже було зазначено. Думається, що о с о б и с т і с т ь, твори, доля Великого Кобзаря мали б цікавити дослідника людської душі Ф. Достоєвського, особливо у зв’язку з роздумами про народ, до яких спонукала каторга і які послужили однією із підстав початківцем удатися до бунтування з петрашівцями разом, за що й був засуджений. Думається, що спершу Великий Кобзар сприймав Ф. Достоєвського як талановитого письменника, демократа, противника кріпосного права, хоча, насправді, той із часом, особливо післ заслання, став виразником царської шовіністичної ідеології. Але дехто з радянських і навіть теперішніх дослідників продовжує стверджувати історію спорідненості та навіть дружби письменників [17; 45-46; 54], із чим погодитися аж ніяк не можна, оскільки ц е не відповідає дійсност! Бо після того знаменитого вечора у Петербурзі їхні шляхи остаточно розійшлися, і, думається, що Федір Михайлович навіть приховав неприязнь до Тараса Григоровича? Неймовірно, але невідомою залишається думка Достоєвського про Шевченка, який, до речі, був на його похованні, йшов у поховальній процесії, прожив на 20 років довше (читайте подробиці далі). А це тому, що у Достоєвського про Шевченка ви не знайдете н і ч о г о, жодного с л о в а тому, що цього просто н е м а є, він не зволив висловитися, хоч що-небудь написати, він промовчав, може, заздрісно. Правда, дещо написав, яке навіть спеціалізованим дослідникам ледве віднайти (подробиці у «ВИСНОВКАХ» будуть). Але ж він мав теж уже славу. Тарас Шевченко поставив своє талановите слово «на сторожі» народу, а Федір Достоєвський віддав свій дар літературі російськоімперській, ставши шовіністом. Правда, Микола Гоголь (через дихотомію своєї Душі.-В.Б.) мав іншу думку: “Російський і малорос – це душі близнюків, які поповнюють одна одну, рідні та однаково сильні. Віддавати перевагу, одній на шкоду іншій, неможливо” [27; 33 ]. Ніби, М.Гоголь сам не був малоросом, я к тоді називали українців. Та він у своїй оцінці помилявся, бо обрусився.

І хто тую мову Привітає,
угадає Великеє слово?
Всі оглухли – похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.

Тарас Шевченко. Гоголю [23, с. 284]. (Курсив.-В.Б.).

Про реагування революційно-демократичної спільноти Петербурга (читай Росії) правдиво написала вже згадувана власниця салону О. А. Штакеншнейдер, дочка архітектора, професора Академії мистецтва, батько якої, звісно, знав художника-Шевченка. Потрапивши у листопаді 1860 року, певне, випадково на літературний вечір, улаштований передовою громадськістю у концертній залі Пасажа, вона дивувалася: “Увечері була на читанні на користь недільних шкіл у Пасажі. (…) Тим часом Шевченка приголомшили оваціями, а Достоєвському плескали багато, але не так. Ось і розбери. З Шевченком навіть вийшло дуже дивно. Він нагнув голову і не міг вимовити слова. Стояв, стояв і раптом обернувся і вийшов, не розкривши рота. Шум змовк, і настала тиша здивування. Раптом із дверей, через які виходили на естраду читці, хтось вискочив і схопив графин води, що стояли на кафедрі, і склянку. Виявилося, що Шевченку погано. За кілька хвилин він, проте, знову зайшов.

І йому знову, було, почали плескати, але, мабуть, щадивши нерви його, пролунало кілька шикань. Він почав читати, зупиняючись на кожному слові; дотяг, проте, благополучно всі три вірші. Останнє навіть йшло вже добре, і ним закінчився сьогоднішній літературний вечір. (Проводячи Шевченку, йому плескали вже набагато менше, ніби у захваті весь видихнувся під час зустрічі, або точно те, що він прочитав, їх охолодило. У нашу ложу з’явився Шевченко вже зовсім одужавши) [51, с.25].
Згадане тут читання відбулося 21 листопада 1860 року в концертному залі Пасажу (нині драматичний театр ім. В. Ф. Комісаржевської). Воно було задумане як зустріч демократичної громадськості Петербурга з поетом-революціонером, яку чудово описав серйозний і невтомний дослідник Шевченківського Петербурга Петро Жур, чим також пояснюється влаштована на честь Тараса Шевченка бурхлива овація [4, с. 248]. Чутки про це вшанування проникли і за кордон. Професор Академії генерального штабу, учасник революційного руху кінця 50-х початку 60-х років ХІХ ст., (симпатизував демократичним ідеям), Володимир Обручов (1836-1912 рр. ж.), член таємного товариства, співпрацівник “Современника“ писав у листі з Парижа в Італію від 11 грудня 1860 р. Миколі Добролюбову (до Генуї): «Було літературне читання в Пасажі за участю Достоєвського, Бенедиктова, Майкова і Шевченка. Віршів Бенедиктова і Майкова приймали з великими оплесками, двічі змушували читати вірші. Шевченка прийняли у такомі захваті, що буває тільки в італійській опері. Шевченко не витримав, розплакався і, щоб оговтатися, мав піти на кілька хвилин за лаштунки. Потім читав малоросійські вірші, слів публіка здебільшого не зрозуміла, зате насолодилася мелодійністю його говірки.» [35, с. 93- 94]. (До речі, цек саме той Обручов, хто разом із ад’ютантом Герном порушили цаську волю, відрядивши Шевченка у склад Аральської експедиції як художника).
Тепло зустріла публіка виступи Тараса Шевченка ще на двох інших вечорах у залі Пасажу – 11 листопада та 18 грудня 1860 року. У вже згадуваних спогадах Л. Пантелєєва йдеться також про успішний виступ Тараса Шевченка 18 грудня 1860 року.
ХРОНОЛОГІЧНО-ЛІТЕРАТУРНИЙ ЕКСКУРС. Документально відомо про три виступи Шевченка у концертному залі Пасажу. Вони припадають на листопад-грудень 1860 року. Перший виступ Шевченка на читаннях у Пасажі відбувся 11 листопада; за два дні перед ним у «Санкт-Петербургских ведомостях» повідомлялося, що у Пасажі виступлять Бенедиктов, Достоєвський, Полонський, Писемський, А. Майков, Шевченко. Тоді ж один із організаторів публічних читань М. Федоров попередив Тараса Григоровича спеціальною запискою про те, що читання обов’язково відбудуться 11 листопада в залі Пасажу. Нарешті, 13 листопада, тобто через два дні після читань, кутаїський губернський предводитель Д. І. Кіпіані, грузинський журналіст і громадський діяч, що перебував тоді в Петербурзі, 11 листопада 1860 року він був на (публічному) читанні літераторів у Пасажі, писав у листі до своєї дружини: «Позавчора я був на публічному читанні літераторів у Пассажі. Читав Бенедиктов прекрасно. Наш Полонський тут чудовий поет. Майков – прекрасно. Достоєвський, Писемський – так собі. Шевченко – поет і художик – блискуче. Зал був набитий ущерть» [4, с. 150]. 11 листопада Тарас Шевченко читав у концертному залі Пасажу т р и своїх вірші. Наступне публічне читання в Пасажі з участю Шевченка відбулося 21 листопада. Це читання було влаштоване на користь недільних шкіл. «До речі, про Недільні школи, ми чули, що на користь таких шкіл, які утримуються приватними людьми, влаштовуються літературні читання», – повідомлялося в «Санкт-Петербургских ведомостях» ще 16 жовтня 1860 року. “Читати зголосилися Писемський, Майков, Полонський, Некрасов та Шевченко. Немає сумніву, що це читання, яке влаштовується з такою прекрасною метою, матиме великий успіх…”. Дійсно, про успіх цього читання збереглося вже зазначене свідчення доньки відомого архітектора О.А. Штакеншнейдер. Вона добре знала Шевченка, який часто бував у домі її батька на Мільйонній вулиці (нині вул. Халтуріна, 10), де жив Я. Полонський, де також бували тоді Ф. Достоєвський, М. Михайлов, П. Лавров, В. Курочкін, А. Григор’єв, І. Горбунов, А. Майков, І. Тургенєв, В. Бенедиктов. Сучасники, попередньо вже також згадувані, стверджують: цей вечір було влаштовано спеціально для того, щоб демократична публіка Петербурга могла широко вшанувати й вітати поета, політичного борця-революціонера. Шевченко прочитав у цей вечір уривок з «Гайдамаків» та «Думи мої, думи мої…». Третій відомий нам виступ Шевченка в Пасажі відбувся, як зазначалося, 18 грудня. У «Санкт-Петербургских ведомостях», 24 грудня 1860 року повідомлялося: «Публіка голосними оплесками зустріла малоросійського поета, якого давно знає…». На цьому вечорі, який анонсувалося тією ж газетою, 16 грудня, мали читати також Руновський, Бенедиктов, Майков. Тарас Шевченко прочитав вірша «Семен Палій» («Чернець»). Читав він тоді й інші свої вірші на проханя публіки. Вечір був справжнім тріумфом поета, – резюмує допис видання.
Скромну академічну квартирку Тараса Шевченка в Петербурзі відвідувало багато діячів російської і української культури, друзів і знайомих поета та художника. Сюди приходили М. І. Костомаров, Я. П. Полонський, М. Й. Мікешин, Л. М. Жемчужников, М. Ф. Щербина, О. С. Афанасьєв-Чужбинський, М. В. Остроградський, Ф. Ф. Каменський, В. В. Стасов, А.І. Деньєр (художник і фотограф Т.Г.Шевченка) та багато інших. Варто зазначити малознану дружбу Тараса Григоровича Шевченка з видатним російським поетом, революційним демократом Михайлом Ларіоновичем Михайловим (1829-1865 рр. ж.), який дуже любив українця. Він не розлучався з його «Кобзарем». А 1860 року Михайлов виступає із статтею, де пише про Шевченка як про письменника справді незвичайно обдарованого, якого можна порівняти з такими чудовими народними літераторами як російський поет Кольцов або шотландський Берн. М.Михайлов переклав на російську мову твори Т.Шевченка «Іван Підкова», «До Основ’яненка» та «Заповіт». Про Достоєвського таке не скажеш, його більше цікавив О.Бальзак, якого він і перекладав.
На квартирі художника Степана Мартинова Тарас Шевченко зустрічався з передовою молоддю Петербурга і зокрема з уже згадуваним поетом-революціонером М. Михайловим. За твердженням згадуваного Петра Жура [4], була ще одна квартира у приміщенні Академії художеств, де Тарас Шевченко зустрічався з видатними діячами російської та української культури. Йдеться про квартиру віце-президента Академії Федора Петровича Толстого (1783-1873 рр. ж.), художника, хто брав безпосередню участь у викупі Шевченка з кріпацтва і клопотався про нього в період заслання. І, безумовно, не лише по середах, а майже щоденно у Толстих запросто бував Шевченко. Тут він познайомився з великим негритянським актором і сином африканського народу Айрою Олдріджем (1807-1867 рр.ж.). Їх зблизила спільність характерів і доль. І один, і другий були чулими душею до людського горя, добрі до людей, довірливі; обидва палко ненавиділи всіляке пригнічення; обидва замолоду відчули на собі гніт рабства; обидва до самозабуття любили свої знедолені народи.
Все це свідчить про те, як добре революційна інтелігенція Петербурга приймала В.Кобзаря. Зустрічі Шевченка з Чернишевським, Добролюбовим, Желіговським, Сераковським та іншими прогресивними діячами у квартирі славетного українця Миколи Костомарова та й не лише у цій оселі були невипадковими. Тарас Шевченко був також глашатаєм ідейного єднання російського, українського та польського народів у визвольній боротьбі з самодержавно-кріпосницьким пануванням.
Відомий російський літературний критик Микола Чернишевський, автор романа «Що робити?», хто поважав Тараса Шевченка, цінив його творчість, написав: “З появою Шевченка українська література вступила до низки великих літератур світу” [49, с.935-936].
На початку 1860 року в Петербурзі вийшло третє видання «Кобзаря», правда, книга була скалічена цензурою, і до неї не змогли потрапити найреволюційніші вірші поета. Прогресивна преса прихильно зустріла це видання. А популярний «Современник» опублікував статтю М. О. Добролюбова, в якій дано славнозвісне, найточніше визначення творчого обличчя великого Великого Кобзаря України: «Він – поет цілком народний…» [30]. А у Ф.Достоєвського була своєрідна лірика: “Достоєвський був художником-ліриком, який особливо пише про себе, собі від себе. Всі повісті та романи – одна вогненна річка його власних переживань. Це – суцільне визнання таємного своєї душі. Це –пристрасне прагнення зізнатися у своїй внутрішній правді. Це – перший та основний момент у його творчості. Другий – постійне прагнення заразити, переконати, потрясти читача та сповідати перед ним свою віру. Ось ці обидві властивості творчості Достоєвського притаманні йому так, як жодному іншому лірику, якщо під лірикою розуміти заклик враженої душі” [34, с. 204].
Тарас Шевченко високо цінив своїх друзів, поважно до них ставився. І вони цінили його талант, його приятельство. Іван Тургенєв: “пам’ятається, прочитав він при мені свій чудовий вірш «Вечір» («Садок вишневий…» і т. д.) – і прочитав його просто, щиро; сам він був зворушений і торкнувся всіх слухачів: вся південноруська задумливість, м’якість і лагідність, поетичний струмінь, що бив у ньому, тут ясно виступив на поверхню” [33].
У ході підготовки цього матеріалу з подивом виявив, що Достоєвський і Толстой не були особисто знайомі? Як? Чому? Адже вони жили одночасно і належали приблизно до одного покоління: перший народився 1821 року, а другий – 1828-го. Вони мали спільного товариша –М. М. Страхова, критика (до речі, Достоєвського) і філософа. Був загальний літературний опонент і конкурент, стосунки з яким в обох одразу не склалися – це Іван Тургенєв. 1877 р. Федір Достоєвський і Лев Толстой в одному залі опинилися: були на лекції філософа Владіміра Соловйова, в одному приміщенні, але не змоглися зустрітися та поговорити, точні приділити один одному увагу?. Це був єдиний випадок, коли Достоєвський і Толстой знаходилися в одному просторі. Обидва, хоч і в різні часи, «згодовувалися» біля видавця «Современника» Миколи Некрасова. Ну і, нарешті, це було б просто логічно: познайомитися двом великим прозаїкам, коли вже довелося їм народитися в одній країні й майже одночасно. Правда, Толстой жив під Тулою, а Достоєвський – у Петербурзі та за кордоном. Але все це не завадило Федору Михайловичу назвати яснополянця «божевільним». 27 травня 1880 року Достоєвський писав дружині: «Сьогодні Григорович повідомив, що Тургенєв, який повернувся від Льва Толстого, хворий, а Толстой майже збожеволів і навіть, можливо, зовсім зійшов» [33].
Може виникати запитання: Чи знав Достоєвський твори Великого Кобзаря? Виявлється, що знав він про поезії, про що свідчить «Лист О. Плещеєва до Ф. Достоєвського 17 березня 1860 р.: ”Останнім часом (1860 р.) переклав поему Шевченка «Наймичка». Не знаю чи вийшов переклад, але в оригіналі ця річ дивовижно поетична. Просто нештучна, просто сердечна – до неймовірності. Віддам або в «Русский [Вестник]», або в «Современник»” [44, с.452.]. А до того, він чув деякі твори на літературних вечорах у Пасажі та й читав зазначені російські видання, де були переклади поезій Т. Шевченка. ПРИМІТКА: Переклад надруковано:Т. ШЕВЧЕНКО. «Работница» (Наймичка). Перевод А. Плещеева // Современник.-1860.-Т. LXXX.-С. 457-472.- (В.Б.).
Отже, можна зробити висновок, що Ф. Достоєвський просто ігнорував Т.Шевченка, як і багатьох інших видатних особистостей, зокрема своїх співітчизників. Друга дружина письменника Анна Достоєвська згадує: “Коли Федя сказав, що він у німцях лише і помітив, що тупість, Тургенєв жахливо як цим образився і оголосив, що Федя його кровно образив, тому що він зробився німцем, що він аж ніяк не руський, а німець. 10 липня (28 липня)” [31].
Російський письменник ”нагородив“ багатьох своїх відомих сучасників гострим і образливим слівцем, зокрема Миколу Гоголя, якого В.Белінський називав «літературним батьком» Ф.Достоєвського: ”Гоголь – геній, але тупий геній” [33]. Чомусь думається, що таке наступне твердження українського російськомовного класика М.В.Гоголя стосується також Ф.М.Достоєвського: … “бажаючи позбутися” поганих якостей” своєї натури, почав “передавати” їх своїм героям: “Я став наділяти своїх героїв понад їхні власні гидоти, моєю власною поганню”… [33].
Марксистські критики взагалі називали Ф. Достоєвського “мракобісом”, тобто реакціонером, ворогом поступу [38]. А політичний діяч і філософ Григорій Ландау, публіцист написав навіть книгу “Тези проти Достоєвського” [37], де зібрав усі свої претензії, ставлячись проблемним запитанням: “Як можливо, щоби Божий світ, щоби людська душа, створена за Божою подібністю лежали у злі?” [37, с. 145]. Чотириразовий номінант на Нобелівську премію Владімір Набоков у своїй лекції теж критикував письменника, називав «посереднім романістом», що «світ Достоєвського повністю позбавлений чуттєвого виміру. Ми не зустрінемо ані повних описів природи, ані те, у що одягнені його герої, ані яка погода за вікном. Персонажі Достоєвського – це ідеї, що ніби існують у вакуумі». З позитиву: «це – інтрига та детективна структура романів, яка у Достоєвського виходить на найвищому рівні. Достоєвський вміє майстерно закрутити сюжет і за допомогою недомовленостей і натяків тримати читача в напрузі» [41]. На думку В. Набокова, Ф. Достоєвський мав стати чудовим драматургом, але став багатослівним романістом.
Сучасники також висловлюють свої претензії. Відомий поет і композитор Борис Гребенщиков дорікає: “Не розумію про що пишуть Толстой і Достоєвський… Майже кожен персонаж – клінічний випадок” [28]. Відомий сучасний російський письменник і публіцист Дмитрій Биков заявив: “Достоєвського цілком можна ввжати батьком російського фашизму – саме тому, що в основі фашизму лежить якраз заперечення логіки і раціональності, віра у примат темного боку людини, про що відкрито говорить автор-герой “Записок підпілля”… Достоєвський постійно критикує Захід саме за надлишок раціонального, а в Росії бачить скарбницю живої віри… Не треба довгих пошуків, щоб у “Зимових замітках про літні враження“, “Щоденнику письменника“, “Бісах“ виявити багаточисленні антиєвропейські, антипольські, антисемітські випади…” [24]. Так ось звідки проростало коріння російського фашизму і неонацизму, що сповна проявилося в російсько-українській війні в розстрілах дітей і жінок, літніх та загалом мирних людей, бомбардуванні житлових будинків і масивів, руйнуванні міст і селиш України. “Велікая і могучая” російська шовіністична література виховувала рашистів – убивць, варварів, гвалтівників, вандалів. Безперечно: Ф. Достоєвський підлягає заборони у всіх навчальних програмах України і не тільки!
Відома сучасна рослітературознавиця Людмила Сараскіна зазначає суперечливість особистості Федора Достоєвського і т е, “як по-різному його творчість впливає на читачів. Одні читають його запоєм і вважають світлом, інші називають божевільним та відчувають фізичний біль від читання творів чи перегляду фільмів за його романами. Достоєвський такий, як і вся Росія, з усією її темінню…“ [47]. Дещо ніби-дивні речі відбувалися восени 2021 р. у Санкт-Петербурзі: комунальні служби зафарбували уже вдруге його портретне графіті в Ковальському провулку, яке виготовив художник Олег Лук’янов (попередні – інші митці) на стіні до 200-річчя письменника? Хоча ніби образ був досить реалістичним та цінувався багатьма шанувальниками творчості Федора Михайловича…
В И С Н О В К И
Загалом же – в результаті даного дослідження виявлено таку велику принципову п о л я р н і с т ь у світогляді, творчості, громадській діяльності, вірі, загалом життєдіяльності Тараса ШЕВЧЕНКА і ФЕДОРА ДОСТОЄВСЬКОГО!?
1. Тарас Шевченко і Федір Достоєвський знали і бачили один одного в петербурзьких світських салонах та в інших місцях. Окрім цього, виявляється, що в знаменитому ресторані готеля Г. К. Клея (Петербург), де була “вражаюча буфетна стійка з ікрою, оселедцем, білим і чорним хлібом, сирами різного сорту, пляшками білої ялівцевої горілки, – обідали Т. Шевченко, Ф. Достоєвський та інші…” [11]. Але ні там, ні тут не подавали знаків уваги чи привітання, що можна розцінювати як ігнорування взаєминами. Ніхто першим не подав руку дружби.
2. Таке ігнорування можна пояcнити:
А) З боку Ф.Достоєвського – гординею, індивідуалізмом, ревнощами успіху колеги, а то й вважанням зверхності;
Б) З боку – Т.Шевченка, – якщо ти молодший, ще спершу й малознаний та уникаєш спілкування – то, може, «гора не йде назустріч». До того ж, Великий Кобзар був оточений значною увагою російських і українських демократичних письменників та художників – то початківця, може, й не дуже прагнув помічати. Хоча – це й не зовсім так. А 10 березня 1861 року Українського генія і пророка не стало. Ф.Достоєвський ще жив 20 літ. Ймовірно, що впродовж наступних десятиліть їхні відносини могли скластися інакше?
3. Як великі письменники, що пройшли майже в одне десятиліття каторги, заслання, солдаччину і, маючи одні й ті ж місця зібрання чи перетину, – як особистості, вони не могли бути в н ут р і ш н ь о г о байдужими один до одного.
4. Російський письменник, хто прагнув глибинного пізнання народу, його
душі, людей різних прошарків – читав твори відомого українського поета , в будь-якому разі, він чув їх неодноразово на літературних вечорах у Петербурзі (з оплесками), а, отже, – частково їх знав, і щось йому, можливо, та й стало в нагоді.
5. Т.Шевченко став яскравим виразником інтересів свого народу, присвятивши йому і життя, і творчість, возвеличував Словом і ставив його на сторожі “рабів німих”! Він не заявляв про велич своєї літератури над іншими чи домінантну місії свого народу, а відображав національний дух, прагнення до волі українців із часів козацтва, боротьбу проти поневолення царатом, мріяв про щасливе життя!
6. Російський письменник виступив проти західної цивілізації, критикуючи “західників, американців, євреїв” – останніх завжди презирливо називав лише “жидами” (з кількома синонімами), будучи на позиціях пан-слов’янізму і антимемітизму. Може, й показово, що він взяв собі всевдоніми “Зубоскал”, “Зубоскалов”.
6. Ф.Достоєвський проголосив російську літературу і місію російського народу на чолі “об’єднаних слов’ян” на шляху до нового життя, ганьбуюючи поляків, німців, українців, сербів, інших. Може, трохи й образливо, але І. Франко справедливо назвав письменника його ж лексикою “тупим шовіністом” у національному питанні.
7. Більшість головних персонажів творів Ф Достоєвського – це вбивці, психічно неадекватні та морально небезпечні для суспільства люди, занепокоєні пошуком оцінки “правильності” своїх учинків; він створив галерею “Бісовщини“ – тобто деструктивних людей.
8. Герої творів Т. Шевченка – борці за волю і щастя народу, славні козаки, повстанці, гноблені селяни, обдурені й покинуті москалями дівчата, загалом – стражденний і поневолений народ.
9. Ф.Достоєвський був прозаїком, публіцистом, редактором (трохи пробував писати вірші, грати у спектаклях, але не відбувся як поет і актор).
10. Т.Шевченко був справді відомим і популярним “народним поетом“, художником, прозаїком, публіцистом, академіком і став Національним генієм!
11. Про характерне ставленн громадськості революційно-демократичного Петербурга вже йшлос у тексті, але важливе й пізніше мемуарне свідчення вже згадуваної Олени Штакеншнейдер на основі того літературного вечора 21 листопада 1860 року: “Дивна річ, повернення з каторги і заслання Достоєвського пройшло непомітно у Петербурзі. З Шевченком значно більше, аніж з ним. Як, наприклад, прийняли Шевченку, коли він перший раз виступав у залі Пасажу, і як приймали Достоєвського. Шевченко ледь в обморок не впав від овацій, а Достоєвському ледь аплодували” [52 , с. 25].
12. Є мої підстави й інших науковців стверджувати, що відомий російський письменник все ж таки визнавав талант і творчість українського поета, про що буде трохи нижче в тексті. Дослідниця Рита Поддубная висловлює полемічне п р и п у щ е н н я, що “їхні знайомства та особисті зустрічі письменників були практично неминучими, а їхні взаємні думки один про одного достатньо викристалізувалися. Для Достоєвського це знайомcтво повинно було підтвердити виправданість його міркувань про взаємовідносини народу й інтелігенції, а в результаті визначити перспективи російського громадського руху загалом. Саме цей аспект визначив цілком виправдану історію нездійсненої дружби цих двох «мучеників за правду»” [54]. Так от щодо їхніх “взаємних думок“, які “викристалізувалися“? Щ о думав Ф. Достоєвський про Т. Шевченка – н е в і д о м о і ніколи про це н і х т о вже не дізнається, оскільки той і його дружина, сучасники, не залишили жодних доказових письмових або публічних, епістолярних свідчень? Це підтверджує в своїх висловлюваннях та публікаціях й головний російський достоєвськознавець І. Д. Волгін [48]. Все ж таки, уточнюю в шевченкознавиці, праонуки В.Кобзаря (по сестрі Катерині) Людмили КРАСИЦЬКОЇ, президентки Всеукраїнського культурно-наукового фонду Тараса Шевченка (де є співфундатор і член правління), авторки багатьох публікацій: Шановний, пане Валентине! Заглянувши у свої джерела для пошуку відповіді на ваш Запит, повідомляю: Вони знали один одного, бо разом виступали на читаннях у Пасажі. Познайомилися після заслання Шевченка. Достоєвський, як співзасновник журналу «Врем’я», подав 61 року некролог і переклав його вірш «До Основ’яненка». Зустрічається ім’я п о е т а у письменницьких варіантах до роману «Підліток» (1875 р.). Оце і все, що накопали дослідники. Думаю, що Шевченко не тяжів до спілкування з ним [9].
А ось щодо нездійсненної “дружби” через полярність світоглядів і громадської діяльності , – очевидно, що ц е може бути саме так! Що мислив Т. Шевченко про Ф. Достоєвського, як оцінював особистість і його творчість – також невідомо? І ніде які-небудь свідчення також не віднаходяться? Від Т.Шевченка подібних схвалень не надходило? Мав з цього приводу також розмову з шевченкознавцями – то жодних підтверджень не одержав! Безперечно, що письменники мали свою позицію та кожен тримав свої д у м к и при собі – не публікуюючи і не виголошуючи їх приватно, громадсько чи в листуванні? Очевидно, що вважали – за непотрібне!?
13. Мене, думаю, що й багатьох дослідників відвідувала неодноразово думка: А як же так може бути, що літературознавці впродовж майже 200-х літ не цікавилися компаративістикою творів Т.Шевченка і Ф.Достоєвського? Не вивчали порвняльно ані проблематику, ані героїв, ані психологічні занурення в обставини тощо. Приходжу до думки, що, мабуть, не зовсім піддаються порівняльному літературознавству (ані українському, ані зарубіжному) образи-герої Трясило, Гонта, Ярема – з одного боку і Раскольников, брати Карамазови – з другого? Або Катерина і Соня Мармеладова? Чи персонажі убивці, гравці (інші)? Може, їх варто осмислювати окремо з певними екстраполяціями в діалектичному дискурсі творів (із персонажами) і авторської творчої лабораторії!?… Хоча перше “ластівчиня” від науковця Ігоря Михайлина вже появилося – “Достоєвський і Шевченко: науково-літературне есе» [12; 13]. Але раніше не було, приміром, таких досліджень як щодо І. Я.Франка чи В. К. Винниченка [8; 10; 15]: “Поєдинок із собою: проблема двійництва в «Поєдинку»” І. Франка та «Двійнику» Ф. Достоєвського [6], Герман Мелвілл і Федір Достоєвський [7].
Пробувши на волі менше, аніж чотири роки, здобувши українську, російську і зарубіжну славу – всього лише у 47 літ помер Тарас Шевченко. Скільки б міг ще написати творів – і літературних, і мистецьких, побачити звільнення народу з кріпацтва, зробити добра для Неньки-України, облаштувати своє особисте життя, поселитися в ріднім краї у хатинці з вишневим садком.
Похоронили його у Петербурзі. На похороні поета на Василівському острові зібралися відомі російські літератори Микола Некрасов, Михайло Салтиков-Щедрін, Микола Лесков, Микола Чернишевський, брати Жемчужникові та Курочкіни, перекладач Михайло Михайлов і Федір Достоєвський, який серед інших ніс труну з тілом Тараса Григоровича [22]. У багатьох часописах і газетах опубліковані некрологи, зокрема й у журналі, який видавали брати Достоєвські, розміщено статтю А. Григор’єва «Тарас Шевченко». У ній Тараса Григоровича називають «великим слов’янським діячем»… [29, с. 635 ]. За красою та силою поезія Шевченка, на думку автора статті навіть вище, аніж в інших великих поетів: «У нього дійсно є і нестримна, часто неприборкана пристрасність Міцкевича… Натура його поетична ширша за своєю багатосторонністю натури… Кольцова … світліша, простіша й щира натури Гоголя… Так! Шевченко – останній кобзар та перший великий поет нової літератури слов’янського світу» [26, с. 636]. Будучи редактором часопису «Время», Ф.М.Достоєвський, звісно, читав та рекомендував статтю в друк. Отже, можна упевнено стверджувати, що він підтримував високу оцінку творчості Кобзаря та поділяв те, що Григор’єв був у захваті від українського поета. Виходить по-Григор’єву, щ о: Так! Федір Достоєвський по-христинськи віддав останню шану, рабу Божому, Тарасу Шевченку, в душі якого, ймовірно, виринали муки і страждання схожої долі кирило-мефодіївця і петрашівця…
Квінтесентно 200-ліття “жесті “Ф. Достоєвського визначив відомий та впливовий сучасний російський письменник і літературознавець Дмитрій БИКОВ, назвавши його “батьком російського фашизму”: “Напевно, Достоєвського цілком можна ввжати батьком російського фашизму – саме тому, що в основі фашизму лежить якраз заперечення логіки і раціональності, віра у примат темного боку людини, про що відкрито говорить автор-герой “Записок підпілля”. Ви скажете: але ж він це розвінчує, а в процесі починає любити розвінчене, як Гончаров Обломова. Нормально. По-друге, нападаючи на лакейську ідею користі та розсудливості у всіх інших творах, зокрема у великих романах, – Достоєвський постійно критикує Захід саме за надлишок раціонального, а в Росії бачить скарбницю живої віри, яка не розмірковує. Не треба довгих пошуків, щоб у “Зимових замітках про літні враження“, “Щоденнику письменника“, “Бісах“ виявити багаточисленні антиєвропейські, антипольські, антисемітські випади – Достоєвський ніколи своїх переконань не приховував” [24].
Апофеоз всенародної любові, своєї поваги, шани притомнихукраїнських і закордонних письменників, меценатів, дворян і поміщиків до Великого Українця квінтесентно і справедливо висловив у своїй “Присвяті” геніальний Іван ФРАНКО: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим… Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду… Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйоні людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко» [20, с.255].
Два велети духу й літератури Тарас Шевченко та Іван Франко залишили нам безсмертну спадщину, наповнену перлинами мудрості, актуальними в сьогоденні… Настільною книгою в мене, як і у мільйонів людей світу, є «КОБЗАР» Тараса Григоровича ШЕВЧЕНКА …

Тарас Шевченко є всеукраїнським,
а Федір Достоєвський – лише невським:
у долях їхніх дещо є подібне,
ніби однакове – та різне?
Один служив лише н а р о д у,
а другий, хоч віддався Богу,
та став – слов’янофобом, –
таким й завершив епілогом… В.Б.

А тема, розглянута вперше у даній статті, яка наповнена конкретним фактологічним змістом, маючи навіть на спогадах джкркльну, поліасоціативну інтепретацію та власне кометування викладених подій сучасниками письменників, і проаналізована автором, відкриває п е р с п е к т и в и нових досліджень в комунікативному, психологічному, літературознавчому – загалом культурологічному дискурсах, базуючись на “історії відносин Тараса ШЕВЧЕНКА і Федора ДОСТОЄВСЬКОГО, що не склалися “…

20 червня-10 липня 2022 р. м.Київ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Британці на книзі Достоєвського надрукували портрет Шевченка // [Інтернет-ресурс: Волинські новини – перше інформаційне агентство] / Режим доступу: https://www.volynpost.com. news › 10965-brytanci-n (Дата звертання: 23.06.2022 р., з екрана).
2. Бугрим В. Яка українськість Федора Достоєвського? / Валентин Бугрим // Ярмарок. Сумська обласна щотижнева незалежна газета.-2021.-№ № 49- 51.-С. 4.
3. Вовк Ф. Ф. Достоєвський / Ф. Ф. Вовк // Світ.-1881.-№ 4.
4. Жур П. Шевченківський Петербург / Петро Жур // Український переклад.-К., 1972.-С. 248.
5. Кралюк П. Арсен Річинський про Миколу Гоголя та Федора Достоєвського / Петро Кралюк // [Інтернет-ресурс: Волинські новини – перше інформаційне агентство] / URL: volynnews.com (Дата звертання: 22.06.2022 р., з екрана).
6. Ільницький М. Поєдинок із собою: проблема двійництва в «Поєдинку» І. Франка та «Двійнику» Ф. Достоєвського / М. Ільницький // Слово і час.-2006. – № 8.-С. 18-27.
7. Калініченко М. М. Герман Мелвілл і Федір Достоєвський. Авторські міфи в романах «Мобі Дік» та «Злочин і кара». Автореф. дис. … канд. філол. наук. / М.М. Калініченко.-Тернопіль, 2008.-20 с.
8. Кошова І. О. Достоєвські питання у романі Володимира Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля» / І.О. Кошова // Наук. праці: Зб.-Миколаїв: МФ НаУКМА, 2000.- Т. 5.-С. 121-123.
9. Красицька Л. Валентину Бугриму – на Запит щодо Шевченка і Достоєвського / Людмила Красицька // [Інтернет-ресурс – Фейсбук: Валентин Бугрим] / Меседжер.-2022.-Липень.-08.
10. Кудрявцев М. Г. Достоєвський і Винниченко: до проблеми художньої інтерпретації злочину і покари в історико-літературному контексті / М. Г. Кудрявцев // Заруб. літературара в школах України.-2008.-№. 3.-С. 2-9.
11. Мельниченко В. Тарас Шевченко: «Скверно пообідали в трактирі…» /
Володимир Мельниченко // [Інтернет-ресурс] / URl: slovsptosvity.org (Дата звертання: 06.07.2022 р., з екрана).
12. Михайлин І. Л.. Достоєвський і Шевченко: науково-літературне есе / Михайлин І. Л.-МП “Видавець“, 1994.-С. 66.
13. Михайлин І. Про Шевченка і не тільки. Наукові розвідки, есеї / Ігор Михайлин.-Харків, 2014.-С.69-158.
14. Осмоловський В. Сприйняття Достоєвського на Україні // Художній світ Достоєвського / Осмоловський В.-К.: Дніпро, 1973.-С.144-174.
15. Панченко В. Тріумф і банкрутство принципу («Достоєвські» питання у творчості Володимира Винниченка) / В. Панченко // Кур’єр Кривбасу.-1998.-№ 93-94.- С. 132-143; № 95-96.- С. 140-150.
16. Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості / Арсеній Ричинський. Видання четверте. Доповнено.-Тернопіль, 2009.
17. Супронюк О. Феномен Достоєвського (спроба осмислення ): відлуння з український глибин // [Інтернет-ресурс – Національна б-ка України ім. В. І. Вернадського] / URL: nbuv. gov.ua (Дата звертання: 08.07.2022 р., з екрана).
18. Феденко П. Достоєвський. Шевченко. Україна / Панас Феденко //
Свобода.- 1970.-Листопад.-12.- С. 2; 4; [Інтернет-ресурс – газета «Свобода» ] / URL: www.svoboda. news.com (Дата звертання: 20.06.2022 р., з екрана).
19. Франко І. “Ідеї” й “ідеали” галицької москвофільської молодежі / Франко Іван // Зібрання творів: У 50 т.-К.: Наукова думка, 1986.- Т. 45.-С. 417.
20. Франко І. Я. Присвяти / І. Я. Франко / Зібрання творів: В 50-ти т. / І. Я.Франко.-К.: Наукова думка, 1983.-Т. 39.-С.255.
21. Франко І. Тюремні сонети / Іван Франко // Зібрання творів у 50-ти томах.-К.: Наукова думка, 1976.-Т.1.-С.151-174; Також: [Інтернет-ресурс – Енциклопедія життя і творчості. Тюремні сонети. 39-43].-URL: i-franko.name]. (Дата звертання: 07.07.2022 р., з екрана).
22. Шевченківський словник у двох томах.-К.: Гол. редакція УРЕ ВО «Вища школа».-Т. 1, 1976.- 416 с.- Т. 2.-1977.- 410 с.
23. Шевченко Т. Гоголю / Тарас Шевченко // Зібрання творів: У 6 т.-К., 2003.-Т.1.-С. 284.
24. Быков Д. Двести лет “жести” / Дмитрий Быков //[Інтернет-ресурс
“Собеседник “] / URL: www.sobesednik.ru (11.11.2021) (Дата звертання: 26.06.2022 р., з екрана).
25. Воспоминания А. И. Макшеева о Т. Г. Шевченко // «Русская старина», 1914.-Май.-С. 307-308.
26. Гид по светским салонам Санкт-Петербурга ХІХ века // [Інтернет-ресурс] / URL: www.culture.ru (Дата звертання: 21.06.2022 р., з екрана).
27. Гоголь – малоросс или русский // [Інтернет-ресурс – Літературний портал прози] / URL: proza.ru (Дата звертання: 25.06.2022 р., з екрана).
28. Гребенщиков Б. Интервью в программе “Би Коз“ / Борис Гребенщиков // [Інтернет-ресурс “Росбалт”] / URL: m.rosbalt.ru (Дата звертання: 16.06.2022 р., з екрана).
29. Григорьев А. Тарас Шевченко / Аполлон Григорьев // Время.-СПб., 1862.- Кн. IV.- C. 634-637.
30. Добролюбов Н. А. Кобзарь Тараса Шевченка / Н. А. Добролюбов // Литературная критика.-М.: ГИХЛ, 1961; Режим доступу: htpp//:a.li.ru (Дата звертання: 27.06.2022 р., з екрана).
31. Достоевская А.Г. Дневник 1867 года.- М., 1993; 7 цитат из Дневника Анны Достоевской // [Інтернет-ресурс – журнал “Арзамас“
Режим доступу: www.arzamas.academy m.rosbalt.ru (Дата звертання: 16.06.2022 р., з екрана).
32. Достоевская А. Г. Воспоминания / А. Г. Достоевская // [Інтернет-ресурс – Классика] / URL: az. Lib.ru (Дата звертання: 26.06.2022 р., з екрана).
33. Достоевский и Гоголь (дружба-вражда, влиния и отталкивания) // [Інтернет-ресурс] / URL: muktiurok.ru (Дата звертання: 25.06.2022 р., з екрана).
34. Достоевский, как художик и мыслитель. Стенограмма речи, произнесенной А. В. Луначарским на торжестве в честь столетия со дня рождения Ф. М. Достоевского // Красная новь.-1921.-№ 4.- С.204-211; Наследие А В Луначарского / Режим доступу: lunacharsky.nevgod.su (Дата звертання: 18.06.2022 р., з екрана).
35. Княжнин Вл. Добролюбовский архив / Вл. Княжнин // Заветы.-1913.-№ 2.-С. 93- 94.
36. Цит. за: Круглов Р. Г. Интерпретаци художественного мира Ф. М. Достоевского в фильме Анджея Вайды «БЕСЫ» 1987 г. / Р. Г. Круглов // Современные проблемы науки и образования.-2015 № 1.; [Інтернет-ресурс] / Режим доступу: https://science-education.ru/ruarticle/view? (Дата звертання: 25.06.2022 р., з екрана).
37. Ландау Г. Тезисы против Достоевского / Григорий Ландау // Числа.-Париж, 1932.-№ 6.-С. 145-163.
38. Цит. за: Лебедева Н. Гений или сумасшедший: кто разагадает загадку Достоевского? / Наталия Лебедева // [Інтернет-ресурс] // URL: rg (Дата звертання: 24.06.2022 р., з екрана).
39. Лебединская Т. М., Цимбал Т. В. Тарас ШЕВЧЕНКО и Федор ДОСТОЕВСКИЙ: история ссылки (опыт философской рефлексии) // Материалы ХХ Международного научного симпозиума.-СПб, Нежин: ЧП Лысенко Н.М., 2020.-720 с.-С.130-154. // Інтернет-ресурс – ds.knu.edu.ua].- Pdf / Режим доступу: http://ds.knu.edu.ua/jspui/bitstream/ (…) pdf (Дата звертання: 07.07.2022 р., з екрана).
40. Лурье Л. Петербург Достоевского. Исторический путеводитель / Лев
Лурье.-Изд.-во: БХВ-Петербург, 2012.-С.90.; [Інтернет-ресурс] / Режим доступу: www.books.google.es.-С.90 (Дата звертання: 25.06.2022 р., з екрана).
41. Набоков В. Лекции по литературе. Достоевский (1821-1881) / Владимир Набоков // [Інтернет-ресурс] / URL: nabokov.lit.ru (Дата звертання: 25.06.2022 р., з екрана).
42. Новоспасский Н. [Курочкин Н. С.] // Петербургская летопись // Русский мир.-1861.-№ 6.-21 января.-С. 477.
43. Пантелеев А. Ф.. Из воспоминаний прошлого / А. Ф. Пантелеев..-Санкт-Петербург: Тип. М. Меркушева.-1905-1908.-С.145-146;-152.
44. Плещеев А. Н. Письмо к Ф. М. Достоевскому от 17 марта 1860 г. / А. Н. Плещеев // Ф. М. Достоевский. Материалы и исследования.- Л., 1935.- С.452.
45. Поддубная Р. Н. Федор Достоевский и Тарас Шевченко (материалы к истории несостоявшейся дружбы) / Р.Н. Поддубная // Вісник Харк. ун-ту.-1986.- № 284: Т. Г. Шевченко. Питання мовознавства і літературознавства.-С.10–23.
46. Романов Ю. А. Творчество Ф. М. Достоевского в трудах украинских литературоведов / Ю. А. Романов // [Інтернет-ресурс – “Наука о Ф.М.Достоевском в Украине: состояние и перспективы”.-Pdf.-Режим доступу: https://core.ac.uk/download/pdf/333611429. (С.1-31). (Дата звертання: 07.07.2022 р., з екрана).
47. Сараскина Л. Я. Достоевский / Л. Я. Сараскина // [Інтернет-ресурс – Антология жизни и творчества] / URL: www.fedordostoevsky.ru
48. Тришатный О. Шлях до Тараса … куда идем и зачем? / Олег Тришатный // [Інтернет-ресурс – Камертон] / URL: www.webkamerton.ru (Дата звертання: 08.07.2022 р., з екрана).
49. Чернышевский Н. Г. Полн. собр. соч. / Н. Г. Чернышевский.-М., 1950.-Т.-7.-С. 935-936.
50. Штакеншнейдер Е. А. Т. Г. Шевченко на литературном чтении в Пассаже / Е. А. Штакеншнейдер.-С. 351; «Русский вестник» (1901.-№ 8.-С. 415-416.) под заглавием «Из записок Е. А. Штакеншнейдер (1859-1860)».
51. Штакеншнейдер Е.А. Дневник и записки. (1854-1886).-М.; Л., 1934.-С.25.
52. Юнґе К. Воспоминания про Шевченка. (1883 р., 1905 р.) / К. Юнґе // Воспоминания.-М., 1913.
53. Якубович И. Д. Летопись жизни и творчества Ф М Достоевского. В трех томах, 1821-1881.-Санкт-Петербург, ГА «Академический проект», 1999.-Т.1.
54. Poddubnaja R. F. М. DOSTOYEVSKY AND T. G. SHEVCHENKO /
Rita Poddubnaja // Studies of Literature, Philology.-Poznan: Uniwersytet Adama Mickiewicza / Режим доступу: https://www.ceeol.com/search/article-detail?id=909212 (P.51-57). (Дата звертання: 06.07.2022 р., з екрана).