(до ювілею майстра)
Синонім вічності —це твоя амплітуда повернення.
Олена Марченко
На фото:
У хаті Йосипа Дудки: Микола Самохін, Надія Карпенко, Роман Власенко.
Він зумів у своїх роботах розкрити красу в непримітному, принести радість людям гармонією фарб і силою почуттів, бо любив цей світ і мав покликання пензлем відтворити його.
Микола Петрович Самохін був людиною щирої душі, рідкісного обдарування, надзвичайного працелюбства. Маючи широкий світогляд, активно, творчо підходив до кожної справи. Усі картини, малюнки, етюди, які залишилися в музеях, галереях, у прихильників мистецтва та друзів, — це подарунок людству. І ми повинні платити художникові великою любов’ю та вдячною пам’яттю за прекрасний дарунок, що лишив нам у спадок.
Він багато вистраждав, багато зрозумів і багато чому навчився за час тяжкої хвороби. І працював, працював до останньої миті! Талановито виписані на картоні квіти, пейзажики роздаровував медперсоналу лікарні — поспішав висловити свою неповторну любов до світу, до людей.
Кілька років тому попросила і я його попрацювати над ілюстраціями до задуманої збірки “Сходинки до Парнасу”, яка підсумовувала б роботу гуртка “Проба пера” в Пустовійтівській школі за тридцять літ. Уже через день Самохін показав їх у чорновому варіанті. У нього було скільки ідей, що я розгубилася: який ескіз вибрати, що краще, точніше ілюструватиме розділи книги. Минуло три роки, “Сходинки до Парнасу” затрималися в комп’ютерному наборі, а ілюстрації Миколи Петровича вдало прилаштувалися в збірці Й.М.Дудки “Дерево правди народу”, виданій до ювілею поета влітку цього року. Самохін шанував Йосипа Дудку, цікавився його творчою спадщиною, разом із групою пошуковців їздив до Широкого Яру за експонатами, пропонував безліч експозиційних варіантів майбутнього музею поета. Музей створено, але як не вистачає нам порад Миколи Петровича, його тактовних підказок, художнього мислення, смаку… Завжди повторюю учням самохінську репліку: “Нічого зайвого, чим більше простору і світла — тим краще сприймається твір мистецтва”.
У Самохіна теж був улюблений учитель, від якого і працелюбство, і перші кроки в малярстві, і любов до природи рідного краю. Пивоваров Віталій Леонтійович викладав малювання в Перекопівській школі.
Миколина дорога до школи пролягала через гайок, та й хата їхня стояла майже в лісі, а недалеко вже й Андріяшівка… Є у нього картина, на якій дорога до лісу біжить прямісінько від їхньої хати, а на передньому плані — калина… Від неї віє родинним теплом, Україною.
Сусіди в Перекопівці згадують привітну сім’ю Самохіних із вдячністю.
Батьки познайомилися на війні. У грудні 1942 народився Миколка, та батькові не пощасливилося його ростити — загинув сорок п’ятого у Чехословаччині. Мама була працелюбною сільською бджілкою-трудівницею. Після її смерті тьотя допомагала юному художникові ставати на ноги. Микола Петрович завжди добрим словом згадував своїх діда з бабусею. Дід помер молодим, але як же він любив природу і тварин! І жити перейшли ближче до лісу й річки (на Піски), щоб було де худобі пастися. Міцні, жилаві були Самохіни. Дід Миколин чимось нагадував батька Йосипа Дудки. Так же довго обирав місце для житла, як і Михайло Дудка в Широкому Яру. Щоб до душі, надійно, назавжди. І стоять тепер їхні хати без господарів у “світі казки і краси”…
М.П.Самохін із великою приязню ставився до своєї малої батьківщини, їздив у Перекопівку город обробляти й писати рідні краєвиди. Порожньо без нього у дворі, бур’яніє сад, тужать дерева. Та лишилися вони навічно у його картинах.
Скільки випробувань випало йому! Вистояв, не здався, коли життя наносило удар за ударом — утратив першу дружину, сина…
Доля подарувала йому зустріч із Шурою — вірною, люблячою берегинею спадщини художника. Тепер вона із сином та внучкою навідується до отчих порогів Миколи Петровича, веде роботу по вшануванню пам’яті та популяризації його творчості. І ми повинні їй у цьому допомогти. Самохін палко любив сім’ю, друзів, Роменщину. Він був справжнім патріотом міста, мріяв створити нові пам’ятники, мав багато задумів і нових проектів.
Минув рік без нього… Та ось вийшла збірка Йосипа Дудки, і на обкладинці — портрет поета роботи Самохіна. Багатьом він допоміг в оформленні, ілюструванні видань. Нам усім його не вистачає. І природа в листопаді тужить — небо печальне, берези в зажурі… Ніби чекають, що знову мимо школи промайне висока постать сивочолого чоловіка з етюдником під рукою, і вони оживуть, радісно закивають віттям: “Самохін іде нас писати!” Причепуряться, посміхнуться, як на його трепетних пейзажах.
М.П. Самохін був не просто художником, а Людиною, якою може гордитися родина, Роменщина, Сумщина. Схилимо голови перед його світлою пам’яттю.
Тамара Марченко
***
ПЕНЗЛЯ ДИВНІ АРАБЕСКИ
Коли повз школу з мольбертом у руках прямує високий сивочолий чоловік, значить, це Микола Петрович Самохін приїхав на етюди — писати наші крає¬види, простори Загребелля, скіфські могили, березові гаї, бо тут аура митця, самобутнього художника з народу.
Самохін належить до тих малярів, які висо¬ко цінують український національний ха-рактер. Ось і зараз він допрацьовує портрет “Козак Мелешко”, на якому зображено дужу статуру з вольовим об¬личчям. Портрет написаний зі щирою сим¬патією, він теплий за тональністю, як і душа справжнього українця, що слугував прообразом, — талановитого земляка, співака Володимира Мелешка.
Микола Петрович усе життя прагнув розповісти на своїх полотнах про Україну та її народ. У його пейзажах — наша яблунево-грушево-вишнева земля. І коли влітку він супроводжував на пленерному виїзді художників з Китаю, Японії, Кореї, Молдови, Росії під егідою Всеукраїнського благодійного фонду імені П. Калнишевського, то старався показати їм найкрасивіші, найзнаковіші куточки рідної Роменщини. Як митець, він намагається докопатися до істини, затаємниченої в моноліті, дібра¬тися до суті явища, від великого — до малого.
Заприязнитися з Самохіним мені пощастило давно, коли допомагав оформляти кабінет літератури. Він — людина щира, відкрита, духовно піднесена. Завдяки йому й сам частіше помічаєш у сірій буденності, у люстерках калюж вогники життя, зірковість світу.
Інтерес до малярства в Миколи зародився ще в дитячі роки, бо малювання ви¬кладав у Перекопівській школі талановитий учитель Віталій Леонтійович Пивоваров. Вдячними словами згадує Самохін свого наставника, який розбудив у ньому художній інтерес до світу, покликав у нелегку творчу дорогу. Потім були Лохвицький технікум харчової промисловості, служба в армії. Завжди малював, оформ¬ляв виставки з випускниками студії імені Грекова. Довгий час працював у Роменській художній майстерні. Його роботи експонуються в Роменському краєзнавчому музеї, музеї-майстерні Кавалерідзе в Новопетрівці, Фонді культури України, “Сумському земляцтві” в Києві, на обласних виставках.
У доробку художника є графіка, книжкові ілюстрації, великі олійні полотна, а ще він майстер екслібрисів. Микола Петрович — член громадського осередку художників «Роменська палітра». Коли десь загорається вогник нових ідей — Самохін в авангарді. Оформляв він і музей Феодосія Сахна в Смілому, і майстерню матері-героїні О.А.Деревської, багатьом письменникам Роменщини допоміг в оздобленні книг. Завжди при¬ємно дослухатися його мистецьких по¬рад, бо головне, як він каже, «простір, світло й нічого зайвого». І робить усе це без суєти — просто, душевно, непомітно.
А коли влітку пошуковці Пустовійтівської школи їздили в розвідку до Широкого Яру, аби долучити до експонатів май¬бутнього музею з Дудчиного подвір’я нові, Микола Петрович став їх натхненником. Така вже в нього душа. Часто-густо трудився художник безкоштовно, на користь людям, на благо рідному краєві.
Не всі глядачі в однаковій мірі підготовлені сприймати живопис. Це залежить від смаку та світобачення. Але полотна Самохіна притягують до себе, змушують думати над самовираженням митця, його розумінням буття, визначенням у ньому місця людини. Уміє він, як і Каземир Малевич своїм «Чорним квадратом», спровокувати нашу уяву до абстрактного мислення, філософського усвідомлення долі Всесвіту. Цикл полотен, присвячений тисячолітньому Роменові, — то і свята пересторога, і трагічність минулого, і палка залюбленість у сучасне рідне місто.
Підходить свято весняного пробудження, свято невмирущого життя. І, здається, знову прямуватиме мимо школи на етюди Самохін. Нехай же весняна земля органить на добру пам’ять, як солов’їною високістю злітав пензель май¬стра, що вірно служив своєму народові працелюбною душею, світлим розумом, аби знову й знову вабило нас зайти на персональну виставку художника й упізнати навдивовиж дорогі серцю місця. Ось вуличка зі старенькими хатками у Вовківцях — кури висипали на подвір’я, а ось усміхнена вишня, точнісінько, як у вашому саду… Пензля дивні арабески непередбачувані, невичерпні.
Тамара Марченко