Данило Іванович Кулиняк

НЕПОХИТНИЙ ЛИЦАР ПРАВДОБОРСТВА

НЕПОХИТНИЙ ЛИЦАР ПРАВДОБОРСТВА

Міняється все, і епохи минають,
Та важко на думку лягають віки.
Спочатку поетів цькують і вбивають,
Щоб потім молитись і класти вінки
До їх статуеток.

Д. Кулиняк

У січні пішов із життя (2 квітня йому б виповнилося 70) непохитний лицар українства Данило Іванович Кулиняк… Він мав сильний, незалежний характер, який не терпить ніякого насильства над собою. Захоплюють і вражають глибинний зв’язок зі своїм народом, проникненість у його сутність, здатність відчувати чужі болі, стійкість, послідовність, мужність. Феномен цієї людини ще й у тому, що він кинув виклик тоталітарній системі й ніколи не поступався домаганням обмежити внутрішню волю митця. Ніколи органічно не сприймав зраду, моральну безпринципність, духовну ницість. Сам був завжди правдивим у слові.
Я зазнайомилася з Данилом Івановичем під час щорічних святкувань “Калнишевої ради” в селі Пустовійтівка, де народився останній кошовий отаман Запорозької Січі П.Калнишевський. Про нього одним із перших став писати саме Кулиняк. Це були короткі зустрічі із розмовами про події життя та поетичні дарунки нових видань книжок. Він надіслав свою збірку “Підводний материк”, я уважно прочитала її, але не сприйняла тоді так тих важливих акцентів, які вразили мене, коли його вже не стало. Яка сильна лірика! Яка злива громадянських почуттів! А який трагізм… Відчуття року й того, що буде потім – там, ув інших світах…

Хоч вмирають птахи – не загине політ,
І вогонь, хоч згаса – не вмирає.
Опаду, як листок, та залишиться світ.
Є згасання – а смерті немає.

Індійська релігія твердить, що для досягнення всіх людських чеснот і статків у земному житті душа проживає не одне життя, народжуючись у тілі кілька разів. Так це чи ні, але хочеться вірити, що буде

Вічна єдність смерті і життя.
В цім – глибинна істина буття,
Мудрого це зовсім не лякає.

Глибокі філософські роздуми про плинність часу, про своє призначення і Вічність знайдете в поемі-циклі “Реріх”. Це не просто вірші-супровід до репродукцій картин великого художника, це своєрідна музична симфонія тим, “хто пізнав…, хто шукає для всіх”.
Спрага істини супроводжувала Данила Кулиняка від колиски до останньої миті. Вчитайтеся в хронологію його біографії – і зрозумієте, наскільки послідовним був цей правдоборець і в літературі, і в громадському житті.
Біль Чорнобилю став його болем. Тяжким щемом пронизані рядки поезій про Чорнобильську зону, адже саме Кулиняк був одним із організаторів спеціалізованої історико-культурницької експедиції, керівником Чорнобильської групи. Ліна Костенко колись йому сказала: “Але поезії там відбирає мову. Або пишеться щось таке трагічне – там не можна писати так просто…”. А Данило Іванович додав, що у віршах чорнобильської тематики “голос зривається на хрип…”

Чорнобильські дороги, зарослі забуттям,
Вони ще пам’ятають тепло ступні людини…
А там, у бездуховності радіаційних плям,
За зоною відчуження конає Україна…

Історія, краєзнавчо-археологічні пошуки, уміння дошукуватися глибин правди… Кулиняк тримався скромним особняком у літературі, розпочавши творчу дорогу ще зовсім юним. Працюючи науковцем музею в Ромні, оточив себе патріотично налаштованими особистостями. Із Ф.І. Сахном поширювали в Україні, Прибалтиці, на Кавказі самвидавівську продукцію. Так з’явилася підпільна збірка поезій поза легальною пресою у 60-х роках, із якої деякі вірші увійшли до “Підводного материка”. Збірка, виготовлена 1967 року, чудом уціліла завдяки другові Кулиняка – Михайлові Осадчому.
Треба мати неабияку мужність, щоб упродовж багатьох років бути головним редактором часопису Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих “Зона”.
А мрії дитинства і юності були прив’язані до моря… Навчався в Херсонському морехідному училищі, виключили за створення підпільної молодіжної націоналістичної організації “Вісники свободи України” й антирадянську пропаганду… Але не здався, не похитнувся. Рішуче й наполегливо торував свою дорогу. Став навчатися в Московському літературному інституті й писати, писати…
Данило Іванович – і поет, і прозаїк, і публіцист, ще й історик, еколог. Мав досвід роботи держінспектора рибоохорони.
Надзвичайно продуктивно співпрацював із періодикою. Більше трьох тисяч публікацій в українських та зарубіжних ЗМІ. Багато творчих планів обірвалося… Разом із дружиною Наталею Іванівною Околітенко працювали над романом про братів Потебнів, та…

Епілогу не буде. Його наша дійсність ще має писати…
Продиктує його майбуття і грізних подій круговерть…

Талановита письменниця Н.Околітенко самостійно довершить розпочату роботу. Йому – другові, чоловікові, надійному плечу, вона присвятила останню свою книгу фантастики. Їх поєднала доля для нелегкої, але прекрасної життєвої дороги. Приїздили й часто бували вони в Широкому Яру в Йосипа Дудки, де завжди мали підтримку, розраду й натхнення на берегах Сули. Наталія Іванівна плаває, як русалка, то й на ювілейних дудківських святах, відпочиваючи на лоні природи, показала молодим майстер-клас плавчині. А Данило Іванович поважно “воссідав” серед письменницького товариства, викликаючи мовчазне поклоніння й повагу.
Був він живою людиною. Із гумором, із щемливою ніжністю до навколишнього світу. Пам’ятаю, як, прощаючись перед від’їздом до Києва, прочитав мені у Пустовійтівці свій давній вірш про коня. Можливо, про того, що бачили вони з Й.Дудкою біля скіфських могил під Вощилихою. Свого часу Дудка присвятив Кулинякові свою поезію “Білий кінь”…
Автограф на книзі “Підводний материк” закінчується словами: “…на згадку про наші минулі зустрічі та вірою в майбутні”. Майбутні будуть! Бо я живлюся його словом, його прикладом, його любов’ю до України. Але як образливо відчувати свою незагойну вину, що все лишилося “недо…” Недоговореним, недоспіваним, недовисловленим, недоподякуваним… вчасно. Як завжди, ми запізнюємося за життя сказати головні слова вдячності тим, кого любимо й шануємо. Є у нього такі рядки:

Невблаганно і тихо опадають із древа буття,
Мов пожовклі листки, дорогі незабутні обличчя.
Що ж, тепер без нього
На човнику згадок мені веслувати
У морі нічному печалі…

А як піднесено й чисто звучать синівські признання Кулиняка- поета Україні! Як незабутньо, трепетно й патріотично зізнається він в любові своїй рідній країні:

Тобі вклоняюся до ніг,
За тебе вмру в тяжку хвилину.
Загарбник твій святий поріг
Не переступить, Україно!
Ти жила, будеш жить, живеш
На лихо й смерть катам лукавим.
Люблю тебе одну без меж –
І це моє синівське право.

Про нього вагомо написав у післямові до збірки “Підводний материк” Богдан Андрусяк, зазначивши, що писати про Данила водночас легко й важко, оскільки він “складна особистість, багатогранна і завжди несподівана, а творчість його не проста для сприйняття”. І це влучно сказано.
Д.Кулиняк успішно експериментував із багатьма жанрами літератури. Та чи не найплідніші здобутки – в історичних знахідках і дослідженнях. В останні роки з’явилися його нові цікаві пошукові матеріали стосовно українських коренів Омеляна Пугачова, Данила Братковського, Реріха та фактові твердження до багатої Шевченкіани.
У 1968 році до Й.Дудки в Широкий Яр приїздив Р.Іваничук, збираючи матеріали до історичного роману про Калнишевського “Журавлиний крик”. Кулиняк же написав документально-публіцистичний твір “Од Калниша вісті…” та поему “Соловецький в’язень”. Проїхав дорогами останнього кошового аж до Соловків. У 2012 році видав історико-документальний роман-есе (видання шосте, доповнене) “Лицар Дикого поля”. Ця книга – результат його багатолітніх пошуків і досліджень про життя й ратну дорогу Калнишевського.
Данило Іванович був директором Всеукраїнського благодійного фонду ім. П.Калнишевського. Він завжди старався дістатися “витоків у своїх дослідженнях”. І сам дорожив рідними “витоками”:

Моє село за першим перевалом
Принишкло на долоні у Карпат.
Тут пращури зростали і вмирали,
Тут нині – назавжди – мій старший брат.
Вирує Стрий відразу за порогом
Дідівської хатини край села.
Колись від нього рушив я в дорогу,
Що, зрештою, до нього й привела.
… З оцим селом пов’язано багато.
Тут витоки мої, тут корінь мій.

Кулиняк мужньо, як справжній лицар, ступав дорогами України від рідних Карпат до Сумщини. Жив напружено, нелегко, але світло. Як і писав.
Пишу, наче дихаю, – виносив, значить,
у цьому, я думаю, творчості суть.

Усі його публікації ще, думається мені, достойно не поціновані в Україні. Будемо сподіватися, що сучасні діячі літературного Олімпу уважніше придивляться до цього скромного, але потужного автора, який вніс грандіозний вклад у мистецьку спадщину народу. Його життя – це могутній сплав енергії доказових вчинків громадянина, патріота, непохитного воїна.

На часу історичнім перехресті
Доріг народу і його синів
Поет завжди повинен бути чесним –
У сяйві світла і у світлі слів.

“Поезія – це спалахи думок”, – писав Кулиняк. І ці “спалахи думок” довіку будуть зоріти й мені нагадуванням:

Треба світло нести
Серед мороку ночі
І не думать про слави лавровий вінець,
Бо коли десь в путі
В битві склепляться очі,
Це ж не значить, що битві кінець.

Надійде літо. І знову буде “Калнишева рада”, на яку з’їдуться патріоти зі всенької України, і не тільки… І, стоячи на мітингу біля пам’ятника П.Калнишевському, мої очі знову будуть шукати подружжя Кулиняк-Околітенко, аби промовити:

Когось чекає пам’ять поколінь,
Кого ж – чатує хижо тиха гавань.

Бо, кажучи словами Кулиняка-поета, “Україна – це край, де хористам пісні диригують кийками…” Дай, Боже, щоб це не повторювалося в його омріянім майбутнім.

Я зерно з колосків України,
Що звели на історії млин.
Я не згину, ніколи не згину,
Проросту для нових поколінь.
Я зернина, маленька зернина.
Та зерно живлять соки глибин.
Вір в майбутнє своє, Україно –
Древній Рим зруйнували раби!

Хай слово поета проростає в нас вчинками, діями, пам’яттю. А я довічно взяла у свою душу багатоприкладні зразки з його життя, аби

З колін підвести божого раба,
Розкутий зір його метнути вгору!..
Внизу гуде осліплена юрба,
А я ж хотів їй показати зорі…
Люди гинуть, щоб жити вічно.
Крізь минуле – до майбуття!
Смерть приймають борці героїчно
За життя! За життя! За життя!
Тамара Марченко

***

«ТРЕБА СВІТЛО НЕСТИ…»

Треба світло нести Серед мороку ночі
І не думать про слави лавровий вінець.
Бо коли десь в путі в битві склепляться очі,
Це ж не значить, що битві кінець.

Треба завжди шукать, Треба вірити в себе,
Власну долю тримати у власних руках.
Треба вміти вмирать Так, як зірка на небі,
Що і смертю освітлює шлях.
Данило Кулиняк

Не віриться, що його не стало. Пам’ятаю ж іще щуплим миловидним хлопчиною із непокірним чубом. Зустрілися вісімнадцятилітніми, були з ним ровесниками, поєднало щире товаришування просту дівчину-хуторянку і жвавого Данила, котрий устиг побачити широкий світ. Його відкритість і прагнення до правди захоплювали. Він був особливим, подібні серед молодих тоді мені не траплялись. Він рано зрозумів гнилизну суспільної системи, відчув, як карається непокірність цій системі. Його не посадили в тюрму, бо було ж тільки шістнадцять, коли обірвали мрію стати моряком, виключивши з училища «за створення підпільної молодіжної організації «Вісники свободи України», яка ставила за мету здобуття державної незалежності України».
Дух боротьби за самостійність України витав і на Роменщині. Патріоти групувалися, обговорюючи національні проблеми, читаючи заборонені твори Олександра Солженіцина, Андрія Сахарова, Чингіза Айтматова, Расула Гамзатова, Володимира Солоухіна. Особливо зачитувалися поезіями Миколи Холодного, Василя Симоненка. Переписували вірші й цілі книги від руки, передавали один одному. Данило десь дістав друкарську машинку. Працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» популяризували вже в машинописному варіанті. Зустрічали потяги з листівками із Львівщини, автобуси із рукописними зшитками із Києва. Поширювали між людей (без підписів авторів) і поезії Йосипа Дудки та Павла Ключини. Саме тоді Йосип Михайлович познайомив Данила із книгою Фруменкова «Узники Соловецкого монастыря». Пригадую захоплення юнака, коли той перечитував і передруковував окремі сторінки, де говорилося про незламного козака Петра Калнишевського.
Ту ідею волелюбності, як і образ роменця – кошового Запорізької Січі, Данило Кулиняк проніс через усе своє життя. Його твори «Соловецький в’язень» і «Од Калниша вісті» про нашого славного земляка писалися непросто. Данилом Івановичем досліджено сотні архівних документів, пройдено чимало кілометрів шляхами Калнишевського по Україні й на Соловках, відчуто душею самоту кошового в одиночці. Як сказав письменник Богдан Андрусяк, відзначаючи болючу правду книг, «це не тільки свідчення виняткової мужності козацького отамана, який провів у російських казематах більш як 25 років – вони показують нам справжню сутність північного сусіда з його темною азійською душею». Кулиняк відтворив святість подвижницького життя в ім’я волі людини і держави.
Буває, доля людей розводить, щоб потім їх знову звести. Через двадцяток літ зустрілася вже із відомим письменником. Спершу навіть не впізнала, що це той самий Данило. Височенний чолов’яга, огрядно-кремезний, широкоплечий, із вражаючим розкриллям брів і на диво розкотистим голосом. Тільки той же високий лоб, розкошлана чуприна і орлиний погляд. Опісля вже бачилися, листувалися, зідзвонювалися. Тижнями, а то й місяцями не одного літа письменник Данило Кулиняк із дружиною, теж письменницею, Наталею Околітенко знаходили відпочинок, тепло і дружбу в родині Дудок у Широкому Яру над Сулою. Довгі розмови, підтримка в скруті й щире листування. Найспільнішою була тема віршування.
Дух високого народного неспокою передається Данилом Івановичем і в публіцистиці, і в поезіях. По-філософськи сутньо звучить кожен його вірш. Поет Кулиняк уміє сказати життєво важливе, передати вистраждане. Пустопорожніх фраз він не пише. Чи не писав?.. Господи, який болючий цей минулий час! 2 квітня нинішнього року Данилові виповнилося б 70. Він лишається з нами. Він ніс і нестиме світло волі і правди. Його пристрасне слово вічне.
Надія Карпенко

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *