Осінь, як молодиця перед гостями, щедро розсипає кольорову палітру. Змахнувши з кленів та лип золотаво-жовті накидки, розіслала їх по стежках- доріжках. У дворах попід хатами біліють, червоніють запізнілі хризантеми. А в садку – о, диво! – роздягнута безлиста яблуня хизується зелено-жовтими плодами. За візерунчастою огорожею серед високих плечистих дерев заспокійливо-величаво у ранковому сизому тумані вимальовується Овлашівська церква. Відкрила свої двері вона раненько, бо ж у мирян сьогодні хресний хід.
Розпочинається він з порівняно невеличкої купки людей, а вже по дорозі живий потік наповнюється, в нього, як у широку річку струмки, з вулиць, провулків вливаються люди. Старенькі, які вже не здолають довгого шляху (ноги не слухаються), вийшли за ворота, щоб хоч у такий спосіб прилучитися до доброго починання прихожан. Процесія, пройшовши селом, повернула на асфальтівку. Автомобілі дають дорогу, деякі зупиняються, сигналять, цим самим схвалюють добрі діла мирян. негасимої лампади, хрест, хоругви, ікони. А серед них найдорожче, найвизнахраму – ікона Казанської Божої Матері. Аж ось і Редьчин Яр (у свій час землі
поміщика Редьки), місце, де з’явилася Пресвята Богородиця. Яр глибокий, широкий, на його дні віддзеркалює ставок. Через потічок невеликий місток, а під гору – два кущі глоду. Саме там три рази на рік проходить Богослужіння, на якому прочани просять у Всевишнього, Божої Матері, Всіх Святих оживити криницю, яка, за спогадами очевидців, ще існувала на початку 60-х років минулого століття. Про її появу прихожани переказують таке: “Дівчина пасла худобу в лісі. У сні їй з’явився старець і наказав викопати скарб на вказаному місці. Дівчина та її мати розповіли про це батюшці. Він спочатку до цього поставився байдуже. Тоді йому в сновидінні свята жінка повеліла виконати волю Божу. Ранком пішли вони в ліс, копнула дівчина раз, вдруге, втретє… і перед ними засяяла ікона Казанської Божої Матері”. Із землі, де віднайшли ікону, захлюпотіло на поверхню джерело. Так утворилася криниця з чистою прохолодною водою, яка, як виявилося потім, була ще й цілющою. Ікону хресним ходом було перенесено до собору Святого Духа в Ромні. Та на ранок вона несподівано зникла. Знайшли її знову в яру вже із запаленою свічкою. Ікону вдруге перенесли до церкви
св. Марії Магдалини, яка знаходилася в богоугодному закладі (нині приміщення Першої обласної спеціалізованої лікарні). Та все повторилося знову. Тоді вирішили розмістити її в храмі св. першомученика архідиякона Стефана в с. Овлаші.
Тодішнє місцеве керівництво, осліплене атеїстичною пропагандою, загортало криницю землею, сміттям. Людям під загрозою звільнення з роботи і таке інше заборонили до неї приходити. Роменці все менше стали відвідувати джерело і воно закрилося, стерлося з пам’яті людей і місце, звідки дзюркотіла водичка. Сьогодні ж прихожани просять у Всевишнього в молитвах, під час проведення хресних ходів, щоб
жерело знову ожило.
От і цього дня в яру було відправлено акафіст Божій Матері. Люди щиросердно молилися, ставши на коліна. Матері, подумки просять у Владичиці допомоги у буденних житейських справах, та найбільше всі надіються на чудо, що під кущами глоду чи то в іншому місці відродиться криниця. Потім настоятель Овлашівського храму запрошує всіх до трапези. Люди виймають із сумок нехитрі наїдки: підсмажені грінки, густо посипані сіллю, просто скибки хліба, намазані полуничним варенням. На свіжому повітрі, після пройденого шляху в декілька кілометрів вони здаються набагато смачнішими від “перебудовчих” ковбас, снікерсів, йогуртів. Ні каплі спиртного. І подумалось: отак би скромненько, без “батареї” пляшок на столах і мертвих поминати, день проводів на кладовищах відбувати.
У Біблії мовлено: “І все, чого в молитві просите з вірою, – то одержите”. З істинною вірою прочани тричі
на рік проводять хресні ходи з надією, що Всевишній, Матір Божа змилостивляться, простять гріхи і
життєдайне джерело оживе знову. До нього, як і в попередні роки, приходитимуть люди, отримуватимуть
душевне та тілесне зцілення, славитимуть Богородицю.