Різник Михайло Григорович. Генеалогічне древо» видів письма.

Різник Михайло Григорович

(1908 – 1991)
Народився 8 листопада 1908 року в с. Засулля (нині м. Ромни). Михайло Григорович – шрифтознавець, книжковий графік. Кандидат технічних наук (1956 р.). В 1925-1929 роках навчався у Київському художньому інституті, а з 1947 року – викладач цього ВНЗ. В 1939 р. закінчив Московський поліграфічний інститут. Репресований в 1929 році Працював у друкарнях Соловецьких островів і Тюмені (1930-1932 рр.), Ленінграда (1933-1945рр.). З 1945 року – у Києві.
Автор книг з історії шрифту, в тому числі української шрифтової графіки – «Розповідь про книжку» (1965), «Письмо і шрифт» (1978), дослідження про розвиток друку на Україні.
Помер 1 січня 1991 р. в Києві.

Спогади про друга.
У КДХІ він з’явився десь на початку сімдесятих. На той час я був деканом творчих факультетів. Іду якось коридором інституту, а назустріч Василь Касіян із якимось чоловіком. Василь Ілліч високий, статечний, із великою кучерявою головою, іде рівно, впевнено, владно, а його співбесідник – чоловік низенький, із чималим переповненим, застібнугим на один замок шкіряним портфелем у руці, усе забігає наперед і про щось швидко-швидко розказує. Побачивши мене, зупинилися. Василь Ілліч рекомендує: «Оце на кафедрі в нас новий педагог, гарний фахівець своєї справи, приїхав із Ленінграда, читає для графіків лекції з технології друкарства – Михайло Григорович Різник». Так відбулося наше знайомство.
Довідавшись про попереднє місце роботи новоприбульця, здивувався: адже він досконало володів українською (почути рідну мову в КДХІ можна було лише зрідка, як, урешті, й нині в Академії; тоді нею постійно спілкувалися тільки окремі викладачі – В. Касіян, К. Трохименко, пізніше – Тимофій Лящук і я). І саме через мову в Михайла Гри¬горовича стався конфлікт зі студентами. Останні писали листи в деканат, протестуючи проти викладання предмета, що його читав Михайло Григорович, українською. Мені доводилось розбирати ці заяви й відстоювати позицію викладача. Ця подія нас зблизила. Після лекцій Михайло Григорович почав заходити до мене в майстерню (вона на той час містилася в інституті), і ми вели цікаві розмови. Він виявився надзвичайно освіченою людиною, знав декілька іноземних мов, історію, особливо України (безумовно, не з радянських джерел), добре розумівся на образотворчому мистецтві, хоча був фахівцем у галузі поліграфії (кандидат технічних наук).
Досліджував всесвітній розвиток системи письма й шрифтів, написав і видав книжку «Письмо і шрифт», що мала широкий розголос і не тільки серед вітчизняних учених. На підставі своїх наукових розшуків доповнив схему розвитку писемності, укладену 3. Кулунджичем, так зване «Генеалогічне дерево найголовніших видів письма». Саме ця «схема-дерево», яка ввібрала в себе письмо як живих, так і мертвих мов, стала об’єктом наших диспутів.
На одній із грубших гілок цього дерева, що символізувала письмо грецьке й похідне від нього кириличне письмо слов’янських і деяких неслов’янських мов, містилися одна над одною таблички: «Стара кирилиця», «Устав», «Півустав», «Російське». «Українське», «Білоруське», як і «Молдавське», «Азербайджанське», «Таджицьке» та письмо інших середньоазійських народів, що входили до складу СРСР, були представлені трохи вище як бокові короткі відгалуження від основної «магістралі» розвитку кирилиці. Це означало, що писемність останніх мов не просто тісно пов’язана з російським письмом, а є похідними від нього. Одначе в усному коментарі Михайло Григорович пояснив, що тут допущена неточність, бо письмо росіян, українців та білорусів є рівноцінним, бо походить з одного кореня, а щодо історії самих мов, то дві перші з них доволі відмінні між собою. Коли він про це повідав мені, я почав йому дорікати за таке свідоме нехтування історичною правдою, за перекручування, якого він як учений не має права допускати. «Так, згоден із Вами, – відповів він. – Але я мусив це зробити, бо мою багаторічну працю «зарубає» Москва. Ви не знаєте, що вона робила й робить не тільки з дослідженнями, книгами, але й з людьми. Щоб видати цю потрібну книжку, я мушу в цьому питанні поступитися, збрехати, а Вам кажу правду – ці мови різні».
У той час таке зізнання навіть «очі-в-очі» було ризиком. Він мені довірив таємницю. Після цього ми зблизилися ще більше. Поступово наші розмови-диспуги з історії України, культури набрали навіть якогось системного характеру. Із Михайлом Різником було цікаво спілкуватися, він багато знав, охоче ділився інформацією з багатьох питань, про яку я не міг тоді вільно дізнатися деінде. Згодом зустрічі «перенеслися» з майстерні вже до нашої оселі, де Михайло Григорович став частим гостем, і де за кухликом чаю, а то й за обідом, велися тривалі бесіди.
До відвідин пана Михайла ми вже звикли, та раптом він десь зник, не траплявся він мені й в інститугі. Пізніше довідався: захворіла його дружина, і він увесь у домашніх турботах. Невдовзі вона пішла з життя. У річницю смерті Михайло Григорович приніс до нас фотокартку дружини й попросив, аби пом’янули її у нашому родинному колі.
Видавши «Письмо і шрифт», Михайло Різник зразу почав працювати над другою книгою, продовжував дослідження. Але йому жилося нелегко. Після смерті дружини він залишився сам на сам зі своїм невлаштованим побутом. Дедалі частіше і частіше почав нас відвідувати, урешті, став членом нашої сім’ї – мати моєї дружини взяла його побутові турботи на себе, аби він міг сповна віддатися улюбленій роботі. Михайло Григорович працював понад силу, а здоров’я слабшало… Новий 1992 рік ми зустрічали родиною, був із нами і Михайло Григорович – веселий, активний, балакучий, а о четвертій годині першого січня його серце зупинилося…
Мені вдалося написати портрет із цього невгамовного працелюба. Зобразив його в давньому різьбленому кріслі, з незмінним великим портфелем у руках; портфелем, у якому він зберігав своє найбільше багатство – рукописи, які завжди носив із собою.
(Матеріали до статті взяті з інтернету)

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *