(Миколі Ничику – 65)
Він народився в Пустовійтівці. А село завжди шанувало людей, котрі вміють до ладу робити свою справу і, долаючи труднощі, успішно завершувати розпочате. Саме таких, лідерів за характером, уберігає для нащадків драматична селянська історія.
Куди б не закинула доля, у справжнього патріота серце там, де отчий край… Найтепліші спогади дитинства, юності – спогади про матір, рідних, земляків. А ще про благородних людей, які несли культуру рідного слова, прищеплювали любов до національних традицій, виховували почуття справедливості, честі, людської гідності. Микола Ничик закінчував десятирічку в сусідніх Вовківцях, де в той час викладали улюблені вчителі – Й. М. Дудка, Г. І. Надточій. Через роки і відстані летить до них його вдячне слово.Він достойно виправдовує довір’я своїх наставників – щиро служить людям.
Від Й. М. Дудки, із його уроків – захоплення літературою. Йосипа Михайловича немає вже 20 років, це за ним плаче в травах Широкого Яру перепілка, тужить і Миколина душа. І не вистачить віку, аби розвіяти ту тугу. То й летять, летять в Україну листи, спогади, нариси, вдячні слова захоплення своїм талановитим учителем-поетом. Ничик гідно продовжує його у творчості. Коли не стає людини, а справа її живе – значить, і пам’ять не згасне.
Мешкає Микола Миколайович у Росії, та завше звіряє свій пошук правдивого слова з духовним камертоном дудчиних настанов. Публіцистика, малі жанри його письменницького натхнення повертають такі поняття як гідність, честь, самоповага, вони додають надії, упевненості в завтрашньому дні. Без сумніву, Ничик – талановита й розумна людина. Для української культури такі особистості завжди визначальні. Таким був Йосип Дудка.
У «Губернських відомостях» Новокузнецька за 2001 рік читаємо: «Я вдячний долі, що дала мені можливість бути його учнем! Його добра душа, вчинки й прекрасні справи, як і поезія, були чистими, ніби вранішня роса. У житті в мене було багато вчителів. Але такого, як Й.Дудка, я не зустрічав ніколи. Нам, його учням, було радісно, що в старших класах у кінці 60-х – на початку 70-х років він викладав літературу, вів факультатив, був класним керівником. Раділи, коли в газетах з’являлися його вірші, виходили колективні збірки. Дехто з нас, учнів, під його впливом теж став писати».
А в «Літературній Україні» за 1996 рік у статті «Таким його пам’ятаю» болісно вириваються слова: «І коли була б така можливість знайти в сибірській тайзі той безсмертний женьшень, що може повернути життя Вчителю, пішов би його шукати…».
І Микола приносить із сибірської тайги білого проліска й надсилає нам – для музею Й. М. Дудки…
М. М. Ничик нагороджений медалями «За віру й добро» та «За служіння Кузбасу».
Весна минула. Одцвіла калина,
Верхи беріз вже підпирають вись.
Старезний дуб під ноги жолудь кинув,
Щоб у дубку продовжитись колись.
Викладав Йосип Михайлович у Вовківцях російську літературу, і Ничик в «Уроках доброти» згадує, що «він навчав одночасно з українською любити й російську мову, розуміти культуру обох народів».
Три роки працював у роки війни Дудка у нелюдських умовах на німецькій шахті «Брухштрассе». Був у час вибуху засипаний породою, ледь вижив…
Ничик теж двадцять літ відпрацював на шахтах Кемеровської області. Бував у багатьох небезпечних місцях, пережив аварії, вибухи. Та що й казати – гірник! Але рятувала думка, що, за словами улюбленого наставника, там, на поверхні,
на узгір’ї, на узгір’ї
сині проліски цвітуть,
а між ними білий-білий
зупинив свою ходу…
І коли йшов за черемшею в тайгу, шукав для Учителя білі проліски. «Другою упряжкою», окрім шахтарської справи, стала літературна творчість. Пошук слова розпочався давно, коли ще учнем був. Писав у районку статті, замальовки, замітки, потім – у обласні, республіканські видання. Після школи працював у колгоспі, потім були армія, робота на машинобудівних підприємствах України, заочне навчання на факультеті журналістики в Київському університеті. Від початку 80-х р.р. живе в Кузбасі. Із Росії надсилає в українську періодику свої роздуми, спогади, листується з діячами української культури.
Він – член Спілки письменників Росії з 1997 року. У передньому слові до збірки «Друга упряжка» Гарій Нємченко (відомий російський письменник і публіцист) пише: «Уникальная личность, этот Ничик: чем дольше знаю его, тем больше за него радуюсь. Даёт же Господь такую неистребимую жажду справедливости и такую неиссякаемую энергию её отстаивать: без истошного крика, а с настырным терпением – тоже почти немерянным, переходящим порой в знаменитую «хохлацкую упертость».
Твори Ничика друкувалися в журналах «Сибірські вогні», «Наш сучасник», «Московський Парнас», «Вогні Кузбасу», «Роман-газеті», газетах «Літературна Росія», «Літературна Україна» та багатьох інших. Вони актуальні, хвилюючі своєчасною проблематикою, духовним потенціалом, теплом і сердечністю вболівань.
Його перша окрема книжка «Друга упряжка» викликала багато схвальних відгуків у письменників Росії і у нас, земляків автора. Це книга про гірників, і не тільки. Вона про добро й справедливість.
В українському журналі «Жінка» редакція після публікації «Світ зігріває доброта» зробила примітку : «Ось такий допис надійшов із Росії, міста Новокузнецька Кемеровської області, де живе наш читач і шанувальник. Він, наш земляк, родом із Сумщини, тужить за Батьківщиною, одначе і там уже звик, зріднився душею з краєм».
Розповідаючи про долю пса, Ничик пише: «На породистих завжди попит. А ось на бездомних… Тому радію, коли добра душа прихистить якесь гнане долею чотириноге створіння: світ тоді здається теплим і затишним». Зламати, скалічити душу людині – способів немало. Убити громадянське, праведне, небайдуже – способів багато. Змінити лице нації, народу, перетворити в масу, натовп можна жорстокістю. Достатньо зробити людину додатком виробничих планів, норм, продиктованих піклуванням про абстрактний загал. Безликість може давати страшні, непередбачувані результати.
Ничик не боїться вступати в бій із системою, хамством, кар’єризмом, бо він не покірний холоп, а Людина, про яку розказував на уроках Йосип Дудка. Перечитую початок нарису «Висота»: «К вершинам поднимаются по-разному. Одних туда толкают насильно. Но как только они остаются с трудностями один на один, видно, с какой боязнью топчутся на месте, самостоятельно не могут сделать ни шагу. И правда жизни безжалостно сталкивает их вниз. Но есть и другие, кто самостоятельно, без чьей-либо помощи, сантиметр за сантиметром, уверенно преодолевают крутые каменистые склоны. Им не страшны ни ледяной ветер, ни 40-градусная жара. Только сильным покоряются высоты надолго».
І хоча пише Ничик у нарисі про досягнення Олександра Говора, це й про нього самого рядки, про те, чого він добився самостійно, бо вмів чути й брати від своїх учителів краще.
Зараз Микола Миколайович закінчує роботу над новою книгою, куди ввійдуть нариси про металургів Кузбасу, публіцистика. Його позиція письменника й людини – тісний зв’язок із життям, активна, дійова любов до людей праці, розуміння свого художнього обов’язку, а ще усвідомлення себе творчим спадкоємцем улюбленого вчителя. До нього приходять майстерність, визнання, інтерес читача.
А кожен із нас, учителів за фахом, може лише тепло позаздрити Йосипові Михайловичу – у світі лишив багато щедрих душею обдарувань, талановитих учнів і просто людей, які вміють почувати, любити свій край і вірити, «що й мене зрозуміють колись».
Не тужи, перепілко, у дудчинім краї, не сумуйте, синьоокі проліски, «пісню срібної лілії» продовжують його талановиті учні.
Тамара МАРЧЕНКО, с. Пустовійтівка, 2010 р