Партизан

Націоналістичне підпілля на Роменщині в роки ІІ Світової війни

Про унікальність цього краю відомо багато. Якщо Галичину у свій час називали „П`ємонтом України”, то Роменщину справедливо буде вважати „Берегинею українського духу” Сумщини. Свідомо чи несвідомо при створенні області у 1939-му їй було передано територію з давніми традиціями визвольної боротьби. Тому імена гайдамацького ватажка Семена Гаркуші, кошового Петра Калнишевського, революціонера Олександра Коваленка, повстанського отамана Луки Клітки та багатьох інших видатних Роменців були для жителів цього краю не тільки предметом гордості, а й джерелом історичної пам`яті, наснаги у боротьбі з поневолювачами. Крім того, міцною основою українського буття залишалося селянство, яке, незважаючи на всі лихоліття комуністичного режиму, завжди становило в загальній своїй кількості здорове середовище національного консерватизму, традицій та нездоланного прагнення до волі.
30 червня 1941 року у Львові ОУН-Б проголошує Акт Відновлення Української Держави. Незважаючи на репресії гітлерівців, на Схід вирушають три похідні групи ОУН, одна з яких – Середня, під проводом Миколи Лемика, рухалася через Полтавщину. Учасник однієї з груп – „Остап” (справжнє прізвище цього героя залишилось невідомим), прибувши зі Львова до Лубен , а потім до міста Ромни, розпочав створення підпільного бандерівського осередку, який згодом перетворився в районну організацію ОУН.
Про це дізнаємося зі спогадів одного з підпільників, уродженця с. Салогубівка Роменського району Володимира Мазура: „На Лівобережжі України у містах Ромен та Суми друг Остап із революційної ОУН організував підпільний український загін. Юнаки і дівчата, між якими були і деякі учорашні комсомольці, збирали розкидану на полях зброю, відбили чимало автоматів у сутичці з червоними парашутистами. Вони створили хори і роз`їжджали по селах, де розучували з населенням повстанські і революційні пісні… Наші підпільники на Наддніпрянщині зупиняли німецькі ешелони з людьми, яких силою везли на німецьку каторгу, і випускали їх на волю… ” Мазур згадує, що одним із місць зібрання націоналістичного активу був клуб залізничників у Ромнах.
Згадує інший учасник бандерівської групи В.Рижевський : «.. На Засуллі створився невеликий хор, і перед виступами учасниця групи М.Р. розповідала: „Ми вже мали свою Українську Державу і будемо мати, коли заходимось „громадою обух сталить” та будити Волю”. Вона говорила, що у Львові було вже проголошено український Уряд. Той хор їздив по селах Сумщини і Полтавщини, де дівчата-хористки роздавали або ж підкидали під лавки різні «летючки», щоб ніхто не знав, де вони взялися. На «летючці», яку ми розповсюджували, був з одного боку малюнок Тараса Шевченка в рамочці з квітами, а з другого – напис: „Хай живе Самостійна Україна!” та великими чорними літерами ім’я: СТЕПАН БАНДЕРА . На заклик д. Остапа молодь потаємно збирала різну зброю, (переважно совєтського зразка), а в однім домі під дахом, у коробці , я бачив велику пачку німецьких гранат із дуже довгими ручками. Господар сказав мені, що ця зброя буде скоро потрібна українським воякам, бо сталося так, що Петлюру вбили у Франції, але сюди іде армія Бандери. Два сини того господаря, напевно, були пов’язані з підпіллям і дещо батькові розповіли, коли дозволив сховати гранати (та ще німецькі!) проти німців і комуністів!»
Під приводом культурницької роботи хору ім. Леонтовича та пропаганди земельної реформи підпільники, за свідченнями М. Чигирина, відвідували Хмелів, Хоружівку, Яснопільщину, Хоминці та інші навколишні села: „У Хмелові – багато людей… Усі хочуть знати, як буде далі з землею, хапають листівки, читають… Їдемо назад. Вітер б`є в обличчя і несе сувору романтику наших днів: десь точиться війна в розривах гарматних набоїв, а в села й міста – крізь війну – теплими подихами вривається весна… ” Таким чином, публікуючи в легальній газеті своєрідний звіт про поїздку з відповідною в часи окупації риторикою, автор створював алібі для себе та товаришів, не вдаючись до подробиць про зміст та характер розповсюджуваних листівок.
Активними учасниками бандерівської групи були молоді поети Леонід Полтава та вже згадуваний Михайло Чигирин. Підпільники мали на Роменщині широку підтримку. Серед симпатиків організації можна назвати керівника роменського театру ім. Леонтовича Степана Шкурата та лідера Глинської інтелігенції Сергія Зінов`єва, розстріляного німцями за підозрою у зв`язках з ОУН. Отже, націоналістичне підпілля в Роменському районі, як і в цілому по Сумщині, було викрито і розгромлене німецькими окупантами, але справа, розпочата першими його керівниками, не загинула. Окремі роменці під час війни воювали за волю України в лавах Української Повстанської Армії. Це переважно бійці Військової Округи „Богун”, які 21 – 25 квітня 1944 року стримували наступ військ НКВС у знаменитому бою під Гурбами на межі Рівненської та Тернопільської областей (Бущанський прорив) .
Серед документів УПА, захоплених енкаведистами, збереглося 7 папок з картотеками на 1305 вояків УПА, серед яких 79 – із Сумської області. З них із Роменщини – Бараннік Яків ( псевдо Дубовенко) – с. Андріяшівка, Баклан Сергій (Горобець) – с. Нова Гребля, Горобець Микола (Желізняк) – с. Вовківці, Демидовський Іовлій (Орілець) – с. Глинськ, Калун Дмитро (Яровий) – с. Андріяшівка, Марченко Павло (Вишня) – с. Волошнівка, Марченко Василь (Травкін) – с.Глинськ, Розанов Ігор (Чорноблук) – с. Хоминці, Стеценко Олекса (Дубенко) – с. Левченки, Сирота Віктор (Розбийгора) – с. Довгополівка, Шевченко Григорій (Ворона) – с. Андріяшівка, Юрченко Микола (Діброва) – с. Анастасівка.
Окремою сторінкою визвольної боротьби роменців за Українську Державу можна назвати підпільний рух у концтаборах півночі СРСР. Одним із його учасників був поет з м. Ромни Микола Дмитрович Романій. Він з 1947 року входив до таємної Організації Українців Заполяр`я – ОУЗ під псевдом „Ярема”. (Див. Кривуцький І. За полярним колом. Спогади в`язня ГУЛАГу, Львів-Полтава, „Духовна вісь,” 2001, с.137-139). Писав вірші до підпільної табірної преси, налагоджував контакти, проводив агітаційну роботу. Разом з іншими 11-ма членами входив до підпільного центрального комітету, який готував знамените Норильське повстання (весна-літо 1953 р.) Шлях, який подолав український народ, виборюючи довгоочікувану незалежність, був довгий. Завдячуючи попереднім поколінням борців, які подолали його найважчий відтинок – гестапівські та енкаведистські катівні, підпілля і розстріли, повстанські загони і табори Півночі, – ми маємо сьогодні Україну. Мусимо тепер працювати над тим, щоби жертви і зусилля героїчного покоління, яке у нас асоціюється з прізвищами Степана Бандери, Романа Шухевича і Ярослава Стецька, не „пішли у пісок”.

Геннадій Іванущенко,
директор Державного архіву Сумської області

Залиште відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *