Моя Роменочко, красуне синьоока,
зміліла ти, бо збоку тиснуть береги,
неповноводна вже, небистра, неглибока,
бо віддаєш не власні, а людські борги.
Колись великі баржі по тобі ходили,
тепер купаються корови та качки.
Людські недбальство й жадність води забруднили,
й нема кому вже виправляти помилки.
Легенда є, що прокляла тебе матуся,
як у твоїй воді втопився любий син.
Ви з ним тоді обійнялись не лиш як друзі –
твоїм коханцем залишивсь навіки він.
За це матуся прокляла тебе, сказавши,
що в тебе висохнуть і води, і душа,
допоки сина не повернеш. Нині майже
слова здійснилися – перейдена межа.
Моя красунечко, Роменочко чарівна,
я знаю, знаю, що це значить – полюбить,
але віддай матусі найдорожче – сина.
Його з обіймів необхідно відпустить.
Бо тільки так ти станеш, як раніше, сильна:
любов не тільки тішить, а іще й вбива.
Нарешті будеш, мов крилатий вітер, вільна.
Нехай душа твоя не плаче – ожива!
Його відпустиш ти – і серденьком полинеш
услід за вітром. Тобто жаль зітри з очей!
Можливо, хтось тоді побачить, що ти гинеш,
– і хтось тебе таки врятує із людей.