(ой, не смішно аж ніяк)
Не шукають ворогів добрі і щасливі люди.
А нещасні, злі, голодні бачать ворогів усюди.
От якби нагодувати, ощасливити таких!
Та немає ще роз’яснень і вказівок тих чітких,
Де про все від „А” до „Я”:
Що, кому, по скільки, як.
Щоб від ворога до друга, а то й може навпаки,
Не наблизитись на відстань ворожнечої руки.
Скрізь і всюди
Добрі люди
Вірять у брудний пі ар.
Ті ж, хто мають „Божий дар,”
Б’ють у сполох, в дзвони дзвонять,
Мов „нечистого” вигонять.
Справа, власне, нелегка,
Щоб за роги та бика.
Хто ж той бик, і де ті роги?!
Ноги збиті об дороги.
Ой, не смішно аж ніяк –
Сам для себе маніяк.
Навіть інколи здається,
Що не там вже й серце б’ється.
„Неначе люди подуріли”- так написав колись Тарас.
Я думала про це не раз.
Їй-Богу подуріли люди!
Життя ж то другого не буде.
Направо і наліво це транжирять.
Гребуть під себе. Казяться із жиру.
А як серцевий напад? Хлоп!
(Йому однаково, чи пан ти, чи – холоп).
Карманний борг – то справді сила.
В одних, коли ще матінка носила,
А хто за предків відповідь несе.
У кармі, там записано усе:
Скільки добра зробив ти людям, на скільки огорчив.
Тоді, хоч репни ти, кричи.
Щасливі й добрі. А чи такі ж у світі є?
Кров розпирає жили. В потилицю аж б’є.
О, як же вичерпалася людина!
Мета у неї одна єдина:
Свій на свого. Як кажуть у народі:
– Ганьба! Ганьба! Ганьба та й годі.
Ось тут і лоб вам, тут і очі….
А я сказати те лиш хочу,
Що той, голодний, ситому не брат.
А що до щастя і добра,
Так кожен сам його кузнець.
Куй, поки не прийшов кінець!
Березень, 2008р.
