Трагедія Другої світової війни повною мірою торкнулася як усієї України, так і нашої Роменщини. Сухі цифри хронології далеких подій мовчать і водночас говорять багато. За цифрами – долі людей, наших земляків, односельців. Не виокремлюючи когось особливо, назвемо кількох із тих, чию юність перетнула війна.
Про покоління таких, як мій батько, знімали фільми, писали романи, бо випускний вечір співпав із 22 червня 1941 року. І обірвалися мрії, загинули документи, подані Анатолієм Марченком для вступу до Миколаївського кораблебудівного інституту. Війна переінакшила плани, змінила не одну життєву дорогу. Як багато ми ще не знаємо, а хочеться спитати тепер, довідатися щось негайно про родовід, про все, все… Та по війні покоління білими журавлями відлітає, щоб уже ніколи не розповісти про себе. Із раптовостей складається життя. Із відкриттів і сухої хронології…
На території Пустовійтівської сільської ради народилися колись ці люди. Більшість уже відійшла у вічність. Чи знаєте ви, що…
Бондаренко Василь Іванович воював на фронтах із 1941 по травень 1945 року. Нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня?
Власенко Петро Леонтійович був командиром відділення розвідки, а з серпня по вересень 1945 року служив у окремому танковому полку? Має багато нагород?
Орденом Слави III ступеня нагороджений Володимир Миронович Ждан, служив із 1943 по 1944 рік у складі 416 стрілецької дивізії. Медалями Жукова нагороджені Микола Захарович Заворотько та Іван Васильович Гумен, обидва стали інвалідами війни. Нелегкий бойовий шлях пройшов Микола Савович Кива, про що свідчать фронтові нагороди. Війну закінчив на Далекому Сході в складі кавалерійського батальйону розвідки. Лисенко Кирило Ониськович подолав шлях від України до Кенігсберга рядовим Українського фронту в складі 176 артилерійського полку, 86 відділення зв’язку. Іван Григорович Сидоренко воював у складі 871 полку 276 стрілецької дивізії, нагороджений орденом Слави 111 ступеня, орденом Вітчизняної війни, багатьма медалями. Він – один із тих, до кого ще не пізно прийти, розпитати, подякувати. Поки не пізно…
У кожного з цього невеликого списку – тяжкі рани, нелегкі випробування на фронтових дорогах. Вони йшли з життя, щоб ми пам’ятали ціну миру. А ті, хто ще живий, «воює» за здоров’я, має безліч побутових проблем, хвороб і нелегких споминів.
Сьогодні не можна не згадати Йосипа Дудку і його страшну сповідь – сторінки щоденника, датовані 1945 роком, Рурськими шахтами невільничих таборів Німеччини. Чудом збережені, уцілілі, вони дають свідчення й понині: «Я не знаю, хто і коли прочитає ці сторінки. Життя людини – божевілля. Існує щось вище нас і кидає, як пилинок… яке б не було майбутнє, ми ждемо його, і я повторюю, як спів весни, як вечори рідної України, – привіт тим, хто вирве нас із темниці…».
Хай же ці та інші імена наших співвітчизників будуть вічним покликом до пам’яті, совісті, чуйності нині живущих.
Тамара Марченко