Ікона Покрови

КАЛНИШЕВИЙ КРАЮ

Вже травень. І ліс мене манить,
Де дика природа, і спокій, й краса,
І щебет птахів де звучить полум’яний,
На травах виблискує диво-роса.

І ось я іду по знайомій стежині,
Закохана в небо, в берізку струнку,
Дзвіночки тендітні, ромашки вродливі,
В метелика, що причаївсь на листку.

Духмяний чебрець аромат свій дарує,
А бджілки нектар з нього дружно беруть,
Зозуля на гілці про щось там чаклує,
По небу хмаринки пухнасті пливуть.

Вдивляюсь у простір, на луки безкраї,
Від квітів рожеві, блакитні такі,
Над ними кружляють горобчиків зграї,
У травах – лелеки, величні, стрункі.

У небі щось жайворон жваво лепече,
Цвіркунчик невтомно про щось цвірінчить.
В обійми усе це схопити я хочу
Чи в цьому самій розчинитись на мить.

Всі промені сонця в долоні зібрати,
І випити воду усю із криниць,
На світ увесь хочу щосили кричати,
Що ти є найкраща. Пишайся. Гордись,

Моя Україно – красуне ти мила,
Немов наречена у пишнім вбранні!
Поезії в мене розправились крила,
І я – мов чаклунка в казковім човні.

Тебе я обожнюю, миру благаю,
Тобі я дарую рядки ці вірша,
Тобі, ПУСТОВІЙТІВКО, славному краю, –
Козацькій колисці Петра Калниша.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *