Коли в нашого сусіда, маленького сухенького дідуся, який щоранку з двома ціпками просувався черепашачими кроками до хвіртки, запитували, як здоров’я, він бадьоро відповідав: «На всі
Позначка: спогади
Лечу…
Лечу… Все кличе ластів’їний щебіт у той дитячий літокрай. Тож знов лечу, лечу до тебе — моє ти серденько не край. Заглядає подвір’я пустка в
Мои неповторимые года
Мои неповторимые года Проносятся, как птицы вереницей. Лишь память сохранит мне навсегда Друзей ушедших дорогие лица. По детству как катком прошлась война, Хлебнул я горюшка