ЛЕЛЕКА На мить крилом закривши сонце, Піймавши вітряний потік, Кружляв селом, шукав віконце Лелека, що злетів торік. Запам’ятав своє гніздечко Та краєвид, що навкруги, Коли

Ромен. Літературно-історичний альманах.
Публічне видання для популяризації історії та творчості мешканців міста Ромни та Роменського району Сумської області, Україна.
ЛЕЛЕКА На мить крилом закривши сонце, Піймавши вітряний потік, Кружляв селом, шукав віконце Лелека, що злетів торік. Запам’ятав своє гніздечко Та краєвид, що навкруги, Коли
Є у кожного пристань своя І своя незабутня стежина На планеті великій Земля – Там, де батьківська рідна хатина. В мій чарівний і древній Ромен,
Ще не встигли загоїтися криваві рани Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 р.р., як на порозі нашої милої України знову з’явився ворог… Саме слово війна,
Не теряйте матерей, Отложите все дела. Приезжайте поскорей, Пока мать еще жива. Одинокая она, В доме тускло свет горит. Ждёт, печалится сама, И в сердечке
БУЛИ У МАМИ ДВА СИНОЧКИ Росли у мами два синочки, Міцні, біляві, як грибочки. Матуся вчила діток жити: Допомагати і дружити. Та розійшлись синочки з
Сторінка долі Перегортаю сторінки своєї долі – І постають картини минулого буття: То чую тихий шелест колосків у полі, То вітру в комині пронизливе виття.
Новела Ганна чекала синів. Всім трьом направила телеграми: «Терміново приїздіть. Помер батько». Уже й вечоріло, а синів все не було. – Мабуть, не приїдуть, –
Край села стара хатина, Вщент заповнена людьми, Гірко свічка восковими Обливається слізьми. Вся кімната оповита Чорним кольором хустин. Біль і горе, наче свита, Коло тихих
Два солдати Після грізної битви Два солдати сиділи Край дороги, де зріла трава. Два бійці між собою Тихо щось говорили, І тремтіли в повітрі слова.
ПОЧЕМУ? И почему же мне так больно на душе, А на глазах непрошенные слезы? То ль это нервы так слабы мои уже Иль неблагоприятные прогнозы?..
Посвящаю своим внучкам: Екатерине – ко дню 17-летия, Евгении – ко дню 25-летия Внучки любимые есть у меня: У дочери – русая, у сына –
МАТЕРИНСКАЯ БОЛЬ И как мне жить теперь с такою ношей, На что надеяться и что мне ожидать? Не стану ль я, воистину, похожей На испытания