Як матері дітей своїх чекали…
Вони щодня їх виглядали,
А що в живих немає, бач, не знали.
Солдат-листоноша ішов через поле.
Він ніс у село велечезнеє горе.
Та смерть, як героя, його наздогнала
І вістку страшну у людей відібрала.
Листи-похоронки враз вітер розвіяв,
а мамі-чеканці надії довірив.
Надія та марна, надія зрадлива.
Вона багатьох матерів обдурила.
А доля, а доленька що наробила:
Діток погубила і не сповістила.
А матері ждуть, чекають синочків,
Своїх голуб’ят, дорогих соколочків.
А серденько чує, бо серденько в’яне,
Що синові в очі уже не загляне.
Та душенька ждала, щодня вилядала.
І так сорок років матуся не спала,
Любила, чекала і Бога благала,
Благала вітри, і сонце, і грози,
Зів’яло серденько, висохли сльози,
Змарніла від горя. Пройшло шістдесят.
Ті роки ніколи не вернеш назад.
Матуся зомліла. Занила душа.
То вістка недобра старенькій прийшла,
Що сина давно вже забрала війна,
І в цілому світі вона вже одна.
І більше матуся уже не чекала,
Лиш тільки тихенько слова промовляла:
«Коли проводжала – було вісімнадцять,
А землю залишив – було лише двадцять,
Я ж вірно чекала усі шістдесят,
Слізьми поливала вишневий наш сад».
Коли помирала, то Бога благала,
Щоб жодна матуся отак не чекала,
Щоб любляче серце без болю жило,
Щоб більше війни на Землі не було.
