(Біля пам’ятника Т.Г. Шевченку в Ромні)
Не день, не ніч, Тарасе…
Богом даний,
Сидиш в задумі… Нас вартуєш ти віки.
Спивають ревність дум твоїх каштани…
Важке чоло – бо думоньки важкі.
В зажурі. Стомлений. Нема спочину?!
От-от ти встанеш.
Випрямиш туге плече
І гнівно крикнеш:
«Гине Україна!
Спите? – Кайдани рвіте,
рабських діти вчень!
Раби німії… Боже, дай же їм прозріти!
О думи-думоньки… важкі. Щемить…
Невільники сліпі, Вкраїну не проспіте.
Молю, о станьте ж українцями!
Олжа, неправда скрізь.
О де ж ви, люде?
Мене Пророком називаєте,
Самі ж ви – лицеміри, словоблуди!
В оновленій хатині дружно хропите.
То плюєтеся на усіх майданах,
З вас кожний лізе у поводирі.
Лукаві, брешете! – в вас лик тирана,
І між собою – наче ті тхори!
У вічнім сні не сходить сонце правди,
Замулений, згорьований тече Дніпро.
Ви ж кожний – сидите у хаті «крайній»,
А гак вже близько –
вхопить сонних за ребро.
О схаменіться, люде, схаменітесь!
В своїм, не нашім краї, волю проспите.
Збудітеся!
Братайтесь!
Обнімітесь!
Крізь душу сійте моє Слово Золоте!
Воздвиг Його вам на високі вежі!
Великій нації дав мудрість – «Кобзаря»,
А бачу знову «язикову» нежить.
Вартуй, СТОРОЖО,
вхід до Мови олтаря!
Як згине Мова – згинеш сам, народе.
Зітрешся із лиця, мо’, й не було землі.
Ти маєш крила, орле, дужий, гордий.
Ще ж не перевелися духу ковалі!».
Урвався голос…
гупають каштани
У скверику Шевченка в древньому Ромні.
На обрії Вкраїни світлий ранок
Відлунює пророчим словом у мені.