100 РОКІВ – ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ УНІКАЛЬНОЇ ЛЮДИНИ!
Не дивуйтеся, шановні читачі подвійному заголовкові вступної статті до цього випуску нашого альманаху «Ромен». Справа в тому, що у культурному просторі Роменщини нещодавно було відзначено 25-річчя існування цього видання, а також назріла ювілейна дата – 100-річчя від дня народження Скоробагатського Віктора Івановича – відомого старшим поколінням роменців культурного діяча нашого краю і до речі – засновника альманаху у 1997 році.
Приступаючи до роботи над цим матеріалом, я з усе більшою впевненістю переконував себе у тому, що без такої людини, як Віктор Іванович Скоробагатський, не було б у моєму місті Ромни ще за його життя ні театру, ні літературно-історичного альманаху «Відродження Роменщини» (згодом «Ромен»). Театр, а пізніше й альманах були невіддільними частинами його працелюбної та незалежної людської сутності. У цім – увесь Віктор Іванович. І не сказати про це – все одно, що проігнорувати особливості його світогляду, художнього стилю, морального обличчя.
Віктор Іванович Скоробагатський – людина воістину дивної долі, бо пізнав усі її складності. Та, незважаючи на всі негаразди, зумів залишитися особистістю. Відсидівши безвинно п’ять років у сталінських таборах, багато бідував. Працював актором у театрах Росії, України, художником-декоратором, режисером-постановником, керівником аматорських колективів і т.п.
Народжений у сім’ї аматорів-театралів четвертого покоління, Віктор Іванович усе своє життя присвятив цій мистецькій справі. Останні тридцять років був нерозривно пов’язаний з Роменським драматичним театром, де працював актором аж до закриття.
Якось мені довелося на його прохання відправитися у перші кабінети, де вирішувалася участь не лише культурного життя міста. Але їх ревні служителі, напевно боячись упізнати себе на сценах у ролі Хлєстакових та Собакевичів, вперто не докладали зусиль для відродження театру. Незважаючи на всі спроби Віктора Івановича врятувати хоча б те, що лишилося напрацьованого, Роменський театр, заснований ще у 1813 році, був приречений на забуття, хоча на його сцені колись творили видатні актори Г.Затиркевич-Карпинська, С.Шкурат, батько Вікора Івановича – Іван Скоробагатський, мати – Ганна Скоробагатська, дружина Віктора Івановича – О.Скоробагатська. До того ж припинив своє існування і аматорський театр, бо для його роботи не було коштів.
Доречно тут навести такий вислів Віктора Івановича: «Дехто стверджує, що театр втратив своє значення. Це – неправда! Живої людини на сцені ніщо замінити не зможе! Культура, мистецтво знищуються ширпотребницькими запитами, пропагандою розгнузданого сексу, порнографії, криміналу, насилля, вбивства та рекламою пива, лжеліків – негідними потребами вбогого суспільства».
Про позитивні риси цієї неординарної людини-філософа, поета, актора можна говорити дуже багато. Та я б хотів зробити невеликий акцент на улюбленому дітищі Віктора Івановича, яке з’явилося у світ в кінці минулого століття – літературно-історичному альманасі «Відродження Роменщини». Це насправді був останній крик душі Віктора Івановича, який не хотіли чути ті, для кого є обов’язком прислухатися до думок громадян, реагувати на їхні переживання за долю нашого мистецтва і, як казав В.Скоробагатський «за погибель живого національного слова, знищення культури нації, без чого, як відомо, гине держава, а в цілому, втрачаючи, страждає і вся цивілізіція».
Після втрати дружини у Віктора Івановича осталася лише одна радість – його журнал. Перше видання побачило світ у 1997 році у вигляді газети з кількома вкладишами. Спочатку вона виходила два-три рази на місяць і була задумана як засіб, що несе відомості про кращих людей землі Роменської за час її більш як 1000-літньої історії: останнього кошового отамана війська запорізького, земляка, мецената Петра Колнишевського; історію майже 200-річної давності Роменського драматичного театру; академіків А.Йоффе та В.Тимошенка; режисера, скульптора І.Кавалерідзе; байкаря П.Ключину; актрису роменського драмтеатру Г.Затиркевич-Карпинську; письменника Миколу Бажанова; матір-героїню О.Деревську; поета-дисидента В.Сосюрченка; режисера, актора В.Скоробагатського; поета-дисидента Й.Дудку, професора В.Слободюка; педагога Л.Бреус; професора І.Дюжого; письменника Д.Кулиняка; поетесу Л.Ромен; письменника, мислителя П.Харченка та багатьох інших.
Поступово дітище набирало сили, бажаючих співробітничати в газеті ставало все більше і більше. Тому через п’ять років невтомної роботи майже 80-річного чоловіка видання на початку 2002 року переростає в альманах журнального типу. Молодий журнал одразу ставить перед собою цілком посильні завдання: запропонувати читачеві літературні напрацювання місцевих поетів, прозаїків, що мають за своїми плечима не одне авторське видання. Це В.Скоробагатський, В.Головко, І.Овчаренко, А.Кубах, Л.Смирнова, В.Мусієнко, Л.Скрипка, Л.Грицай, Т.Лісненко, В.Донецька, В.Клєйніх, О.Нестеренко, С.Яковенко, А.Солоха, О.Малко, Н.Копилова, О.Копилов, Л.Усова, З.Солярик, П.Михно, Т.Беценко, Ю.Михно, М.Полуян, А.Холявко, Г.Діброва, О.Іващенко, Д.Кулиняк, М.Лаврик, В.Зацаринний, М.Черниш, П.Нищий, художника М.Самохіна та інших.
Наукові спеціалісти краєзнавчого музею, спираючись на дані історичних вишукувань, знайомлять нас з великим минулим нашого древнього краю.
Навесні 2003 року Віктор Іванович передає мені почесне право бути редактором альманаху. Сьогодні редколегія журналу веде невтомний пошук важливих матеріалів, залучаючи на свої сторінки як можна більше молоді, даючи їй широкі можливості для співробітництва.
Так, завдяки зусиллям та невтомному ентузіазмові Віктора Івановича, а також першій і значимій фінансовій допомозі головного лікаря психіатричної лікарні Ф.М.Кравчука, начальника БТІ А.М.Рішняка, журнал став мати своє індивідуальне лице.
P.S. Світла пам’ять про Віктора Івановича Скоробагатського, людину і громадянина своєї Вітчизни, буде і надалі зігрівати вдячністю наші серця.
Віктор КЛЄЙНІХ, редактор літературно-історичного альманаху «Ромен».