Двадцять років… Це багато чи мало? Досвідчена людина скаже: можна лишити позаду себе і 100 років, а як згадати – особливого нічого ніби і не було… А інколи здається, що життя коротке, як постріл, а скільки доброго і значущого потім згадується… Та й народна мудрість нас вчить судити про зроблене не по роках, а по ділах.
Авторам цих рядків складно дати об’єктивну неупереджену оцінку змістові журналу. Тому обмежимося лише короткою довідкою про зародження цього видання та тематичним аналізом виконаної творчим колективом роботи. І нехай шановний читач сам стане серйозним критиком усього того, що нами напрацьовано.
Історія створення літературно-історичного альманаху «Відродження Роменщини» (така первісна назва часопису) бере початок із кінця 1997 року. Засновником його був Віктор Іванович Скоробогатський. Це була людина дивовижної долі, що пізнала п’ятирічне перебування у сталінських таборах і життєву невлаштованість після цього. Та, незважаючи на ці бідування, зуміла залишитися особистістю. Працював актором у театрах Росії, України, художником-декоратором, режисером постановником, керівником аматорського колективу. Народжений у сім’ї театралів, Віктор Іванович усе своє життя присвятив цій великій справі. Сувора повсякденність все більше і більше переконує нас: якби не було таких людей, як В.І.Скоробогатський, то не було б у нашому місті Ромни ще за його життя ні театру, ним відродженого, ні літературно-історичного альманаху. Хочеться навести тут слова цього незвичайного діяча-ентузіаста: «Дехто стверджує, що театр втратив своє значення – це неправда. Живої людини на сцені ніщо замінити не зможе! Культура, мистецтво знищуються ширпотребівськими запитами, пропагандою розгнузданого сексу, порнографії, криміналу, насилля, вбивства, рекламою пива, негідними потребами убогого суспільства». Це було, як кажуть, останнім криком душі Віктора Івановича, його болем – «…болем за мистецтво. За погибель живого національного слова, знищення культури нації, без чого, як відомо, гине держава, а в цілому страждає і вся цивілізація».
Як у воду дивився Віктор Іванович: після його відходу у кращі світи театр був прикритий тодішнім місцевим керівництвом. Роменський театр, де можна було продовжувати традиції видатних акторів: Затиркевич-Карпинської, Закроя, Шкурата, батьків і дружини Скоробогаського.
Та залишилося улюблене дітище Віктора Івановича – «Відродження Роменщини». Спочатку це була газета, яка виходила двічі-тричі на місяць і була задумана як засіб, що несе інформацію про більш як тисячолітню історію Роменщини, про її кращих людей. Майже у кожному номері публікувалися матеріали В.І. Скоробогатського про таємниці нашого міста. І хоч газета з точки зору грамотності була ще далека від досконалості, проте читати її було цікаво. Привертає увагу також стаття В.Г. Сосюрченка про історію встановлення пам’ятника Т.Г. Шевченку, котрий у 1843 та 1845 р.р. відвідував наш край. Згодом дітище В.І. Скоробогатського набирало сили і цілком природньо, що потребувало певних змін, бо бажаючих співробітничати у ньому ставало все більше і більше.
Саме тому з початку 2002 року видання переростає у часопис журнального типу і відтоді став виходити альманах під назвою «Відродження Роменщини», який згодом змінив свою назву на «Ромен». На сторінках його редколегія намагається піднімати суспільно важливі питання, популяризувати творчість місцевих літераторів, художників, музикантів. Характерно, що в ньому друкувалося багато цікавих матеріалів як журналістів-професіоналів, науковців, так і просто любителів друкованого слова.
Гортаючи сторінки видань того часу, не можна не виокремити праць про історичне минуле нашого краю таких авторів, як, наприклад, старійшини українського козацтва генерал-осавула Георгія Завгороднього («Петро Калнишевський і сучасний козацький рух на Роменщині» [№5 (13), 2006р.]; «Роменські корупції сивої давнини» [№3 (19), 2008р.]. Тема останньої з них, на жаль, актуальна і на сьогодні. А якою цінною знахідкою є опублікована Г.Завгороднім стаття народного артиста України Анатолія Мокренка «Озирнімося: де ми поділись?» [№4 (16), 2007р.]. Йдеться в ній про катастрофічне скорочення українського населення, якщо порівнювати дані перепису 1929 та 1979р.р. Тривога автора і коментатора зрозумілі і нам, сучасникам, бо всі ми є свідками того, як зникають цілі села в Україні, як виїздять люди (особливо молодь) за кордон у пошуках заробітку.
Не менш значимими для пізнання історії рідного краю є публікації, що вміщені в окремому випуску журналу [№3 (23), 2009р.] під заголовком «Погляд на місто через роки». Це статті краєзнавців О.Іващенка «Останній кошовий отаман Запорізької Січі [№3 (23), 2009р.] про П.Калнишевського та його опікування своєю малою батьківщиною, а також «Постать Івана Мазепи на історичному тлі Роменщини» Я.Демича та Н.Савченко [№3 (23), 2009р.]. Цими матеріалами доповнюються відомості про видатних наших земляків, імена та діяння яких довгий час несправедливо замовчувалися і навіть осуджувались.
Наших краян та гостей завжди цікавить історія заснування Ромна, пам’ятники далекої минувшини. На цю тему в альманасі надруковано теж чимало робіт. Це стаття В.Плашкіна «Ромни – чарівне місто Посулля» [№3 (23), 2009р.], де розповідається і про скіфські кургани біля Пустовійтівки, Вощилихи, і про роль Ромна в обороні Київської Русі. А у роботі О.Іващенка «Козацькі повстання 1637-1638 років і Роменщина», повідомляється про активний спротив роменського козацтва польським поневолювачам; а в рецензії А.Кубаха на книгу В.Єфремової «Художньо-мистецька спадщина Сумщини – від давнини і по сьогодні» [№3 (23), 2009р.] йдеться про відображення курганів поблизу с. Басівка у творах мистецтва, про архітектурні пам’ятки Роменщини, про роль видатного уродженця
нашого краю М.О. Макаренка в археології та відкриття ним «роменської культури». Про архітектурні пам’ятки Ромна говориться і в замітці «Чарівна багатовікова історія архітектури стародавнього міста Ромен» В.Плашкіна та В. Клєйніха [№3 (23), 2009р.], яка ілюструється фотознімками цих споруд.
Неабиякий інтерес у цьому випуску викликають матеріали виконавчого директора міськрайонного Фонду культури України В.П. Стрельченка під загальною назвою «Древній Ромен – стратегія майбутнього», де крім роздумів про походження назви автором пропонується цікава ідея про напрямки розвитку економіки міста, в тому числі – туризму, культури, що теж поповнили б бюджет Ромна. І не просто ідея – а конкретний план, як зміцнити наш Ромен економічно, і як зробити його привабливим для туристів, діячів культури. Окремо слід сказати про ярмарки та про їх значення для розбудови колишнього
Ромна. Про це говориться у статтях кількох авторів, в тому числі В. Стрельченка, котрий пропонує відродити їх у статті «Повернемо славні ярмарки Ромену» [№2 (22), 2009р.], що сприяло би розвитку економіки та культури Роменщини.
З інших подій минулого, що висвітлюються на сторінках «Ромену», чимала увага приділяється прокладанню Лібаво-Роменської та Роменсько-Кременчуцької залізниць через наше місто [№1 (27), 2013р.] та [№2 (29), 2014р.]. Це есей В. Клєйніха «Кто мы есть?» у зв’язку із 180-річчям народження Г.М.Навроцького та матеріали спецвипуску, присвяченого 140-річчю Лібаво-Роменської залізниці (автори В.Клєйніх, Ю.Хижняк, С.Захарченко, Л.Кранга) та вірші-посвяти Григорію Миколайовичу Навроцькому – почесному громадянину міста, який понад 20 років життя віддав цій справі (поезії К.Лук’яненко, Л.Грицай, О.Кузьменка, В.Донецької, М.Божко). Слід також наголосити, що члени творчого колективу не лише на словах, а й на ділі довели свою шану славним попередникам: за сприяння і з допомогою головного архітектора міста Ю.А. Литвиненка та начальника 2 спеціального Центру швидкого реагування Бєляєва С.В.на чолі з редактором В.Клєйніхом поновили місце захоронення потомственного почесного громадянина О.Терновця (О.Кузьменко, В.Панченко, В.Клєйніх), родинний склеп Навроцьких на міському цвинтарі (С.Берко, П.Акімов, В.Панченко, В.Клєйніх). А як допоміг будматеріалами і своєю безпосередньою участю у ремонті каплиці голова ради ветеранів локомотивного депо Валентин Іванович Семенець!.. На фоні байдужих до цієї справи керівників Роменської залізниці він – справжній патріот нашого міста. Сердечна дяка йому за це.
З проголошенням незалежності України у 80-90р.р. з’явилися (і продовжують публікуватися далі) дослідження, художні твори, газетні статті про страшну трагедію нашого народу – голодомор 1932-33р.р. і його численні втрати. То хіба ж міг не відгукнутися на цю тему і наш часопис? У №№ 3 і 4 (15, 16) за 2007 рік надруковано статтю учительки української мови і літератури СЗОШ №2 ім. акад. А.Ф. Йоффе Олени Троян «Правда про голодомор», яку вона скромно називає «спробою проаналізувати документальні факти, свідчення очевидців, матеріали преси аби очевидною стала істина: голод 1932-1933 років був спрямований проти української нації». Трагедія тих років відображена також у триптиху роменської поетеси Тетяни Лісненко «Бо совість і пам’ять – єдині». Моторошно стає, коли читаєш рядки:
Опухлі скрізь і мертві на дорозі,
Ні родичів, ні друзів вже нема!..
І мертвий дух гойдається в тривозі,
І жах пекельний душу обійма…
[№4 (20), 2008р.].
Матеріалам про видатних людей, яких зростила роменська земля, відведено чи не найбільше сторінок у часописі. На нашу думку, це не повинно вважатися недоліком, бо роменці повинні знати як про всесвітньо відомих вчених, письменників, митців, так і про достойників місцевого значення. Це і мати-героїня Олександра Деревська [№2 (3), 2003Р.], і народний артист УРСР Степан Шкурат [№2 (10), 2006р.], про яких розповідається у нарисах О.Малко, про М.Бажанова та Є.Адамцевича. А у матеріалі директора СЗОШ №2 I-III ступенів Л. Скрипки «Санкт-Петербург – Ромни» йдеться про академіка А.Ф. Йоффе, ім’я якого носить школа [№4 (12), 2006р.], а також згадуються такі вчені, як С.Тимошенко, П.Редькін, Ф.Науменко, письменники Л.Платов, П. Капельгородський, художники Коровчинський, Минюра,
Сафонов, педагог Т.Бугайко та інші, які навчалися (працювали) в школі. З-під пера Л.О. Скрипки вийшла в журналі і стаття «Володя Войнаревич – герой-антифашист» [№1 (27), 2013р.], завдяки якій ми дізнаємося про юнака-героя – випускника школи №2, що був розстріляний гітлерівцями за підготовку збройного повстання в Ромні.
Серед інших публікацій про знаних наших земляків є і відгук поета і журналіста А. Кубаха на книгу Олекси Ющенка «Сонети» у зв’язку з 90-річчям ювілею останнього. Автор статті, ділячись своїми враженнями від книги, з повним правом називає поета гордістю нашого краю [№3 (15), 2007р.]. З великою повагою А.І. Кубах пише і про відомого на Роменщині і за її межами краєзнавця і журналіста, голову Роменської міськрайонної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Григорія Діброву, котрий зробив великий внесок у справу повернення забутих імен наших славних земляків та розвиток музейної справи. «Без його організаторської роботи не обходяться в місті і районі практично всі культурно-мистецькі заходи до свят, ювілейних дат, інших визначних подій», – робить підсумок автор [«Григорій – літописець із Ромен» [№1 (13), 2007р.].
Тут слід зазначити, що і сам Г.Діброва є автором надрукованих в альманасі науково виважених, аргументованих матеріалів про родину істориків Коцурів [№1 (24), 2010р.], співавтором (разом із Ф.С. Одягайлом) статті «Добрий ангел. І не лише Росії…» – про доктора медичних наук, професора О. Скоромця (родом із Анастасівки), про автора книги «Роменська старовина» І.Курилова [№1 (31), 2016р.], про художника Г.Стеценка і його «Роменську мадонну» [№1 (32), 20017р.] і багато інших. Разом з науковцем-істориком В. Бугримом ним написана цікава робота «Тарас Шевченко і Посульський край» [№1 (28), 2014р.]. Особливо хочеться виділити статтю, сповнену болісних роздумів про сьогоднішню дійсність, на тлі якої автор показує справжню велич уродженця Роменщини поета-дисидента Йосипа Дудки [№4 (25), 2010р.]. Це своєрідний гімн у прозі Людині, Педагогу, Поету.
Безперечно, що говорити про уславлених наших краян і не сказати детальніше про Йосипа Михайловича Дудку – це значить залишити велику білу пляму невідомості в історії та літературі Роменщини. 95-й річниці від дня народження поета та 20-річчю його відходу у вічність був присвячений спеціальний випуск альманаху під №4 (25), за грудень 2010 року. Зі смаком оформлений завдяки художникам С.Півтораку, Н.Полуян-Внуковій, журнал містить зворушливі роздуми-статті та спогади Андрія Кубаха, Наталії Околітенко, Надії Карпенко (доньки поета),
Тамари Марченко, Ольги Лободи, Олени Марченко, Івана Овчаренка, Аліни Приліпко. Усі ці публікації сповнені глибокої шани до (за висловом Г.Діброви) «великої Людини, великого Педагога і Поета», бо він зумів не тільки вистояти у складних обставинах свого життя (зазнав і арешту у зловісному 1937 році нібито через націоналістичні висловлюваня і вірші, і згодом – фашистської неволі у Німеччині з її непосильною працею у глибинах Вестфальських шахт, і переслідувань КДБ за той же «націоналізм» і вимушеного мовчання впродовж багатьох років), але й передати своїм вихованцям любов до художнього слова, до рідної природи, дати їм і всім наступним поколінням уроки справжнього громадянства і мужності своїм життям і творчістю. Дуже правильно підмітив у своїй статті один із співавторів ювілейного випуску альманаху Олексій Біловол: «У рядках (і не тільки в них!) поезії Йосипа Дудки щось сакральне, вистраждане ним, але не донесене сучасникам за обставин, від нього не залежних.
Так і хочеться представити всю (його – С.З.) творчість листами в майбутнє…»:
Хто будеш ти, нащадку мій?
Кому прийдешність я вручаю?
– запитує поет в одному із таких «листів». Відповіддю можуть бути такі рядки учениці 10 класу Перекопівської ЗОШ I-III ступенів Марини Богуславської, взяті із цього ювілейного номера:
«Ми ті, які мають історичну пам’ять і національну гідність…
Ми візьмемо з собою в далеку дорогу життя прекрасні скарби поезії Йосипа Дудки, чия творчість стала часткою нашого буття».
Якщо говорити про наших земляків, що досягли висот науки, то не можна не назвати ім’я видатного вченого-мовознавця О.О. Потебні. Саме про нього розповідають у своїй статті Т. Беценко та Ю. Михно «Гордість Роменщини і велич світової наукової думки» [№1 (27), 2013р.]. Слід зазначити, що Ю.Михно та доктор філології, професор Сумського педуніверситету ім.. А.С. Макаренка Т.Беценко періодично публікують в альманасі цікаві матеріали про топоніміку Роменщини, завдяки чому читачі мають змогу дізнатися про походження назв населених пунктів, річок, місцевостей нашого краю [№1, 2 (21, 22), 2009р.].
До речі, дуже важливі аспекти мовного питання зачепив у своєму оповіданні «Мова» один із дописувачів альманаху Іван Овчаренко. І хоч надруковано воно більш, як десять років тому, проте дуже актуальне і на сьогодні, оскільки всі ми є свідками міжнаціональних суперечок, що виникли у зв’язку з освітньою реформою в Україні. Візьмемо для прикладу хоча б таке речення: «Плюралізм лобіювання інвестицій в лізингову діяльність, про що говорилося на нараді в офісі, має віртуальний характер і можливий при відповідному консенсусі й високій ментальності менеджерів-резидентів і нерезидентів при визначенні першого траншу для цієї діяльності». Як ти його сприймаєш, шановний читачу?.. Або ще таке судження: «Слова повинні бути, як ноти, щоб їх розуміли всі люди… Відомо, що над цим питанням уже думали, але далі справи не пішли. Навіть створили єдину мову – есперанто. Так чому ж її… не вивчають у школах усіх держав світу?» (скорочення наші – С.З.). Якщо читачі хочуть знати, до якого висновку прийшли герої оповідання, то нехай звернуться до примірника за №1 (13) за січень 2007 року.
Окрім вище названих, подають до друку свої роботи інші поважні автори: представники науки, мистецтва, почесні громадяни Ромен, керівники міста та району. Так час від часу на сторінках альманаху з’являються матеріали заслуженого працівника культури України, мистецтвознавця Валентини Єфремової про діяльність Роменського земляцтва, зокрема його керівника І.М. Рішняка;
про археолога Ю.В. Кухарчука, про заступника міністра освіти та науки України М.Ф. Степка (колишнього учня Роменської школи №2), про кінорежисера та скульптора Р.О. Синька (одного з авторів пам’ятника П. Калнишевському у с. Пустовійтівка [№1 (24) 2010р.]. У зв’язку з 200-річчям народження великого українського поета Т.Г. Шевченка в ювілейному випуску журналу було вміщено деякі матеріали академіка П.А. Харченка.
Для тих, хто цікавиться новітнім філософським вченням (Тригнозисом), його книжки – це необхідність. А для вчителів літератури стане в пригоді стаття «Феномен троїстості у творчості Т.Шевченка». Є в журналі і кілька віршів цього ж автора. На перший погляд його поезія – проста, але це та простота, що межує з неабиякою талановитістю [№1 (28) 2014р.], про що свідчить і той факт, що чимало поезій П.Харченка стали народними піснями.
Кілька публікацій здійснив на сторінках журналу і Почесний громадянин нашого міста, лікар за фахом, В.К. Мусієнко (на жаль, нині покійний). Крім об’ємного матеріалу «Медицина Ромен», є наукові статті про фельдшера Г.Строя [№1 (26), 2011р.] та інших медиків, а також поезії Володимира Кириловича у кількох числах альманаху.
Не обходять своєю увагою наше видання і представники влади міста та району – як колишні, так і теперішні. Окрім святкових привітань, час від часу на сторінках часопису з’являються аналітичні матеріали З.Горбик про стан освіти у місті [№1 (27), 2013р.], про культурно-освітню діяльність Роменського міського відділу культури Т.І. Баляби, а також про заходи з патріотичного виховання молоді [ №1 (30), 2015р.]. Цілий ряд статей начальника відділу культури Роменської районної адміністрації С.В. Момот – про культурно-мистецькі події в селах району, про відзначення Дня Перемоги проведенням акції «Живемо і пам’ятаємо!», про святкування Дня незалежності України – було опубліковано на сторінках «Ромену» [№1 (30), 2015р.].
Окрім цього, Світлана Вікторівна неодноразово організовувала матеріальну підримку при виданні часопису, а Тетяна Іванівна теж знайшла можливість, щоби фінансувати видання книги І.О. Курилова «Роменська старовина», за що їм обом, а також депутатові облради Д.Кірюхіну вдячний творчий колектив і читачі.
Оскільки «Ромен» – видання не лише історичного плану, а й літературного, то цілком природньо, що в ньому друкуються літературні твори. І найбільше – поетичних. Серед них вірші і вже знаних на Роменщині та за її межами авторів (П.Харченка, Л.Ромен, А.Кубаха, В.Донецької, М.Полуяна, Т.Лісненко, Л.Грицай, Л.Шемчук, Т.Марченко, В.Клейніха, Н.Карпенко, Л.Смірнової, П.Михна, О.Ластівки, О.Тарасенко), так і тих, хто нещодавно розпочав свій творчий шлях (О.Азарова, Н.Жмурко, К.Лук’яненко, В. Калиновська, А.Солоха та інші).
Останнім приділяється особлива увага: крім надання можливості публікувати свої твори на сторінках журналу, в літературних об’єднаннях «Обрії» (керівник Грицай Л.І.) та «Дивослово» (керівник Лісненко Т.С.) їм допомагають вдосконалювати своє уміння у віршуванні, а також надрукувати їхні поезії у колективних збірниках.
Позитивним результатом роботи в альманасі та в літоб’єднаннях став той факт, що кілька талановитих авторів вже видали свої поетичні збірки (а дехто – і не одну!). Це Тетяна Лісненко, Любов Шемчук, Людмила Кранга, Наталія Петренко (Цис), Петро Акімов, Андрій Будаков, Віктор Клєйніх.
А Тетяна Лісненко, Віктор Клєйніх, Любов Шемчук, Андрій Будаков, Олексій Кузьменко стали членами Спілки письменників України.
Порівняно з поетами, публікацій прозаїків зовсім не багато. Окрім вищезгадуваного І.Овчаренка, працює в галузі короткого жанру член Національної спілки журналістів України Віктор Клєйніх (оповідання, новели). Є спроба щодо написання повістей («Двойная жизнь», «Покаяние», «Когда улетают птицы» та ін.). У більш ранній період видання альманаху часом друкував свої новели та замальовки член Національної спілки журналістів України Микола Лаврик («Пропажа», «Спасівські яблука», «Разок намиста», «Три дерева»). Під рубриками «Проба пера» або «Дебют у «Ромені» публікувалися молоді прозаїки-початківці Дмитро Янголь («Заговорені скарби»), Юлія Охтеменко («Легенда о силе заклинания»), Наталя Жмурко («Несподіване поруч»).
Пробивається на світ Божий завдяки сторінкам журналу і гумор, якого так не вистачає у наш непростий і нелегкий час. Такого характеру є деякі вірші Людмили Грицай, Василя Головка («Академія борщу»), Андрія Будакова. До речі, нещодавно вийшла ціла книга останнього «Валяючи дурня», ілюстрована карикатурами у виконанні самого автора.
Слід зазначити, що альманах часом виходив за рамки обслуговування Роменського району. На його сторінках мали місце і твори літераторів та журналістів Недригайлівщини (Д.Швець, Ю.Зв’язка, А.Лісний, М.Андрієнко, М.Маслак, В.Дегтяр, О.Чернуха, В.Заїка, Ю.Калініченко, О.Шевченко, Л. Борисенко, Г.Поперека, І.Абаровський) та Буринщини (Л.Браташ, П.Дорошенко, В.Колесник, Ю.Прокопенко, Л.Колюка, Н.Бикова, О.Марченко, О.Пономаренко, Н.Редько, Ю.Романенко, В.Осадчий). Таке співробітництво не тільки полегшує оплату за видання часопису, а й сприяє обміну досвідом, підвищенно майстерності літераторів обох сторін.
Без перебільшення можна сказати, що окрасою кожного числа альманаху є картини художника М.Самохіна, знімки фотохудожника В.Дядюри та копії художника-графіка В.Яковлєва. Саме їхні роботи, які містяться на обкладинках та вставках часопису, роблять його привабливим для читачів, викликають бажання ознайомитися з опублікованими в ньому матеріалами.
Доброго слова заслуговують також зусилля верстальника Олега Дяченка та упорядника Андрія Будакова, бо завдяки їм усі матеріали грамотно скомпоновані, доречно прикрашені та ілюстровані.
І наостанок хочеться висловити щиру вдячність усім тим, хто допомагав коштами у виданні альманаху (список меценатів опубліковано нижче), працівникам міської бібліотеки для дорослих імені Б.Антоненка-Давидовича, які постійно надають редколегії приміщення та апаратуру і необхідну літературу для роботи, а також усім дописувачам, що надсилають свої матеріали для публікації. Певна річ, що неможливо в рамках однієї статті-огляду хоча б поверхово охарактеризувати внесок усіх авторів. Тож просимо вибачення у тих, кого не назвали або належно не оцінили.
Сподіваємося, що й надалі шановні дописувачі і читачі будуть надсилати нам свої поезії, прозу, статті, історичні матеріали, а також свої зауваження та побажання. Бо тільки за вашої участі наше видання може бути цікавим і потрібним людям.
С. Захарченко,
Л. Кранга,
В. Клєйніх