Нестор Кизенко. Шевченко на Іллінському ярмарку.

Столітня слава монумента

(Шевченкознавчі студії)

1.Перебування Т.Г. Шевченка на Роменщині

Читачі, обізнані з творами Тараса Шевченка, зокрема з поемою “Наймичка” та однойменною повістю російською мовою, звертають увагу на те, що місця, де розгорталися описані ним події, – це Роменщина або ж близькі до неї краї. Обидва твори Шевченка сюжетно тотожні, хоч писалися в різний час. Не викликає сумніву і те, що в основі їх лежать конкретні життєві факти, особисті враження автора. Про це яскраво свідчать і реально існуючі топоніми: Ромен, Лохвиця, Бурти, Сула, Ромоданівський шлях тощо.
Повість Т.Г. Шевченка “Наймичка” не випадково називають роменською, адже все тут справді наповнене духом роменського краю, дихає своєрідністю і чарівністю його прекрасної природи, барвистістю його народного побуту. А ще не раз згадує великий Кобзар літописний Ромен на березі вічно спокійної і вічно тихоплинної Сули, зокрема в поемах «Великий льох», «Княжна», повісті «Капітанша».
І це не випадково. Адже поет не раз перебував на Роменщині, був знайомий з багатьма її людьми, захоплювався її красою і переймався глибоким болем, добре знаючи тяжке життя її простих трударів. Вперше він побував тут 1843 року, коли після чотирнадцятилітньої розлуки з батьківщиною приїхав в Україну. Тоді він побував і в Яготинській садибі князя Миколи Репніна, котрий з глибокою повагою ставився до Тараса Шевченка. Але найбільше зблизився поет з дочкою князя – Варварою Репніною, на яку він справив глибоке враження. Незважаючи на величезну соціальну прірву, що розділяла її – княжну, і Шевченка – колишнього кріпака, Варвара Миколаївна добре розуміла поета, сприймала своїм серцем всі його радощі і болі. У листі-сповіді до письменника і свого вчителя Шарля Ейнара Варвара писала: «Його звуть Шевченко. Запам’ятайте це ім’я, дорогий вчителю, – воно належить моєму зоряному небу».
Не випадково тут розповідь йде про родину князя Репніна, про листування його дочки Варвари з письменником-моралістом Ш.Ейнаром. Адже воно дає в значній мірі багато фактів для того, щоб з’ясувати обставини перебування Тараса Шевченка в селі Андріївка на Роменщині. Зазначимо лише, що це село в ХІХ столітті входило до складу Гадяцького повіту Полтавської губернії. Саме в листі від 27 січня – 19 березня 1844 року Варвара Миколаївна писала про від’їзд Шевченка до Андріївки: «Він поїхав з моїм братом в Андріївку, і напередодні його від’їзду я дала йому молитву, в якій були висловлені мої побажання йому. Він повернувся через десять днів, протягом яких я багато думала про нього».
Час приїзду Тараса Шевченка до Андріївки встановив шевченкознавець із Петербургу Петро Жур. У своїй книзі «Літо перше», що вийшла з друку 1979 року, він використав лист Василя Миколайовича Репніна (сина М.Г. Репніна), з котрим виїхав з Яготина Тарас Шевченко. 22 листопада 1843 року Василь Репнін писав батькові про різні господарські справи, а закінчив листа такими словами: «До побачення, дорогий батьку, я тебе дуже ніжно цілую, так само, як і маму, Варвару. Шевченко передає їй привіт». У цьому листі для нас важливе те, що він засвідчує факт перебування в Андріївці Тараса Шевченка ще 22 листопада. А наступний лист дає можливість встановити дату повернення поета до Яготина. У середу, 24 листопада, Василь Миколайович повідомив свою рідню з тієї ж таки Андріївки: «Деякі невеликі справи затримають мене тут ще до завтра. В п’ятницю я буду ночувати у Барановського і в суботу опівдні буду в Пирятині, постарайся, дорогий батьку, послати мені коней у Смотрики, якщо не для двох екіпажів, то хоча б для одного, щоб я міг бути того ж вечора у Яготині».
Як можна судити з листа княжни В.М. Репніної до Шарля Ейнара, старий князь, звичайно ж, вислав у Смотрики, на найближчу поштову станцію, коней, яких прохав у нього син, і Василь Миколайович разом з Тарасом Шевченком, залишивши позаду 135-верстовий шлях з Андріївки, прибули до Яготина ще в суботу ввечері, тобто 27 листопада. Пригадаємо, що княжна писала Ейнарові про повернення поета до Яготина з Андріївки через десять днів. Отже, поїхав він на Роменщину 17 листопада 1843 року.
В історико-біографічній праці О.Васильчикова «Семейство Розумовских» згадується, що імператриця Єлизавета Петрівна 1742 року подарувала Олексію Розумовському (братові останнього українського гетьмана Кирила Розумовського) разом з іншими маєтностями в Лубенському полку село Андріївку, що в ті роки входило до складу Лохвицької сотні. Коли Варвара Олексіївна Розумовська вийшла заміж за молодого князя Репніна, то батько нареченої подарував молодятам з-поміж інших маєтностей і село Андріївку. В сорокових роках минулого століття в Андріївці князю Репніну належали вісім тисяч десятин землі і 652 кріпаки чоловічої статі. На той час тут працювали гуральня, кінний і селітряний заводи.
Очевидно, приїзд Василя Репніна, а з ним і Тараса Шевченка, був викликаний перебудовами в Андріївській винокурні. Знайомий Репніних – Родіон Іванович Лукомський («наш друг Лукомський» – так називав його старий князь Репнін) приїздив до Андріївки за десять днів до того, щоб подивитись, як діють апарати Шварца, що встановлювались на винокурному заводі. «Мені було б надзвичайно цікаво дочекатись початку дії апаратів, – писав він М.Г. Репніну, висловлюючи надію на те, що князь дозволить йому ще раз приїхати до Андріївки, щоб подивитись апарат у роботі.
Якраз у день приїзду до села молодого князя з поетом Шевченком на винокурні йшли випробування нового обладнання Шварца. Мабуть, приїхав і Р.І. Лукомський, як обіцяв, щоб і собі пересвідчитись у якісній роботі нового обладнання. Із листування М.Г. і В.М. Репніних видно, що їх приятель приїздив до Андріївки в листопаді 1843 року саме з цією метою. І, можливо, висловив припущення Петро Жур, саме тут і змалював його Тарас Шевченко. Портрет Родіона Лукомського, що дійшов до наших днів, виконаний олівцем на аркуші цупкого білого паперу приблизно в тій же манері, що і портрет Віктора Закревського, що датований місяцем пізніше. Мабуть, поет не взяв із собою в дорогу ні олійних, ні акварельних фарб і працював лише олівцем.
Р.І. Лукомський – сорокадвохрічний дрібний поміщик, що жив у містечку Журавці Пирятинського повіту разом із своєю дружиною Дарією Федорівною та трьома дітьми. Лукомський, з котрим Тарас Шевченко міг зустрічатись в Яготині у Репніних, напевне приваблював поета ще й тим, що ця проста сердечна людина була нащадком одного з українських літописців – Степана Васильовича Лукомського, прилуцького сотника, автора відомого «Собрания исторического», написаного в Прилуках 1770 року. Безперечно, Р.І. Лукомський приваблював до себе Тараса Григоровича ще й тим, що в свій час він подарував Миколі Маркевичу збірку записаних ним двох тисяч українських народних пісень.
Багато дослідників життя і творчості Тараса Шевченка висловлюють думку про те, що поет приїздив до Андріївки вдруге в 1845 році, коли, виконуючи завдання Київської археографічної комісії, побував у багатьох містах і селах України, замальовуючи цікаві пам’ятки старовини, пов’язані з історією та культурою нашого народу. Відомо, що з поміщиком Родзянко Т.Г. Шевченко виїхав Ромоданівським шляхом у Веселий Поділ. Є підстави гадати, що в липні 1845 року Тарас Шевченко вдруге побував у Андріївці, адже село це лежить від Ромоданівського шляху за шість-вісім кілометрів. Цю думку, зокрема, висловлювала відома дослідниця Шевченкового життя і творчості Єлизавета Середа у путівнику “Шляхами великого Кобзаря” (К., 1964). Вона писала: «Серед старожилів збереглися спогади про те, що в 1845 році Шевченко теж побував у цьому селі, заїхавши після ярмарку в Ромнах. Андріївка від Ромен за 35 кілометрів, так що спогади старих людей не позбавлені вірогідності».
1845 року Тарас Шевченко відвідав старовинний Ромен. Його приїзд до міста над тихою Сулою не був випадковим. Адже про нього він не міг не чути від своїх численних знайомих із Полтавщини, Чернігівщини, Київщини, Харківщини та інших країв, котрі не раз бували в ньому. Адже Ромен – це містечко, що відігравало важливу роль в економічному і культурному житті Лівобережної України. Упродовж ХУІІ – ХІХ століть воно було одним з найбільших в Україні (та й усій тогочасній Російській імперії) центрів ярмаркової торгівлі. Своїй світовій славі Ромен найбільше завдячував чотирьом ярмаркам, особливо Іллінському. В окремі роки на його торги приїздило біля 120 тисяч торгового люду. І це при тому, що в самому містечку на середину ХІХ століття міське населення ледь сягало шести тисяч. Не випадково Іван Котляревський у своїй “Пісні на Новий, 1805 год, пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну” так описував приймальню генерал-губернатора в Полтаві, переповнену людьми:
Аж нельзя пропхнуться мні…
Мов на ярмарку в Ромні.
Варто наголосити на тому, що Іллінський ярмарок відігравав важливу роль не лише в розвитку торгівлі, промислового і сільськогосподарського виробництва та ремесел, а й позитивно впливав на розвиток культури Роменщини та її околиць. Під час ярмарку в містечку працювали два театри, каруселі, звіринці. Серед товарів, які користувалися незмінним попитом, не рідкістю були книги, що друкувалися в Україні, Росії, привозились із чужоземних країн. На роменській сцені розігрували вертепні драми і п’єси театральні трупи Хорвата з Харківщини, трупи Штейна і Калиновського, Полтавський театр та інші колективи.
Перебуваючи в Україні 1845 року, Тарас Шевченко, зви- чайно, не міг не побувати на Іллінському ярмарку. Враження від тих відвідин були такі яскраві, що навіть через дванадцять років, на засланні, очікуючи вже на волю, він записав до свого щоденника: «Ильин день. Ильинская ярмарка в Ромни. В 1845 году я случайно видел это знаменитое торжище. Три дня кряду глотал пыль и валялся в палатке Павла Викторовича Свички».
Дослідники по-різному вказують на час, коли Тарас Шевченко перебував у Ромні на Іллінському ярмарку. Але найвірогідніше вдалося визначити час перебування Шевченка в Ромні київському дослідникові Р.Я. Пилипчуку. Дата 24 липня 1845 року як день, коли поет бачив на Іллінському ярмарку виставу «Москаль-чарівник» у виконанні акторів Харківської трупи, вперше була названа автором у статті «Театр і Т.Г. Шевченко», що була опублікована в другому томі «Шевченківського словника». Однак тоді, зважаючи на характер видання, неможливо було подати широкі аргументи для обґрунтування цього висновку.
У статті «Т.Г. Шевченко в Ромнах», видрукуваній у п’ятому номері журналу «Радянське літературознавство» за 1979 рік, Р.Я. Пилипчук знову повернувся до цього питання. Дослідник взяв за основу спогади самого Тараса Шевченка: «Тогда же я в первый раз видел гениального артиста Соленика в роли Чупруна («Москаль-чарівник»). Он показался мне естественнее и изящнее неподражаемого Щепкина».
Вказавши на те, що до нього шевченкознавці не пояснювали того, в складі якої трупи виступав К.Т. Соленик, Р.Я. Пилипчук зазначив, що і театрознавці не давали точної відповіді на це питання, хоч саме вони в різних контекстах неодноразово цитували джерело, яке конкретно вказувало і на трупу, і навіть на можливий день виступу К.Т. Соленика у виставі «Москаль-чарівник», що її бачив Тарас Шевченко в Ромні на Іллінському ярмарку: «Це джерело – величезна стаття-хроніка «Огляд діяльності на харківській сцені в нинішньому році», що була опублікована в петербурзькому журналі «Репертуар и пантеон», – книги 9 (за вересень) і 10 (за жовтень) під псевдонімом, що належав студентові Харківського університету А.Данилову».
У цій статті дано перелік з більшими чи меншими характеристиками майже всіх вистав Харківського театру за весняно-літній сезон: з 19 квітня, тобто з дня, коли розпочалися вистави після тривалої перерви, викликаної Великим постом, до 27 червня 1845 року – в Харкові і з 8 до 31 липня того ж року – на Іллінському ярмарку в Ромні.
Якраз це джерело і засвідчує, що Шевченко міг бачити у грі К.Т. Соленика саме в складі харківської російсько-української трупи. Вищезгадана стаття свідчить про те, що протягом 20-22 чи 20-23 липня, коли на думку дослідників Шевченко мав перебувати в Ромні, «Москаля-чарівника» там не показували. Вперше під час тогорічного ярмарку цю п’єсу поставили 13 липня, в один вечір із одноактною оперою-водевілем Д.Т. Ленського «Любовное зелье, или цирульник-стихотворец» і одноактною комедією-водевілем «Сирітка Сусанна» Мельвіля (Ж. Дювер’є), Е. Гіпо і Е. Роже де Бовуара.
Вдруге «Москаля-чарівника» виставили того разу 24 липня в один вечір із одноактними водевілями «Дядюшка-болтушка, или Дверь в капитальной стене» Н.Акселя і «Любовные проказы, или Ночь после бала» П.Григор’єва. З приводу цієї другої вистави “Москаля-чарівника” в огляді сказано тільки одне: «Роль Тетяни виконувала пані Ленська». Цю скупість інформації Р.Я. Пилипчук пояснює тим, що згадувані раніше виконавці інших ролей були постійними, а роль Тетяни в харківській трупі належала також до репертуару видатної актриси Л.І. Млотковської. Отож, автор огляду вважав за потрібне повідомити, що й на цей раз грала М.Ленська.
Маршрут подорожей Тараса Григоровича Шевченка по Україні влітку 1845 року ще й на сьогодні достатньо не вивчений. Проте в статті П.В. Жура «Подорожі Т.Г. Шевченка на Україну» зазначено, що в липні 1845 р. Шевченко відвідав Прилуки, звідти їздив у Густиню малювати Густинський монастир, де був похований князь Микола Репнін. Деякий час поет жив у маєтках Галаганів у Сокиринцях і Дігтярях. Причому, все це стосується періоду до 20-х чисел липня. Отже, можна вважати, що Шевченко перебував у Ромні 23-25 липня, взявши за основу 24 липня як день, коли дивився в Ромні на Іллінському ярмарку виставу «Москаль-чарівник». Малоймовірно, щоб того самого вечора, після вистави, він міг вирушити в дорогу. Скоріше, наступного дня, купивши «на жилет какой-то материи, фунт донского балыка», поет виїхав із Ромен.
Окремі краєзнавці висловлюють припущення про перебування Тараса Шевченка в різні роки і в інших населених пунктах Роменщини, зокрема в селах Артюхівка, Шумськ, Бобрик. З цього приводу можемо зазначити, що ні в Шумську, ні в Артюхівці Тарас Григорович ніколи не був, оскільки на той час, коли поет перебував у нашому краї, він ще не був знайомий із своїм майбутнім молодим приятелем Григорієм Вашкевичем – і не міг відвідати його…
Більш вірогідна думка краєзнавця Василя Григоровича Шелеста, палкого прихильника і шанувальника творчості Т.Г. Шевченка, котрий упродовж багатьох років збирав різноманітні матеріали про життя і творчість поета, його перебування на Сумщині і Роменщині, мав у своїй власній бібліотеці силу-силенну книг про Т.Г. Шевченка, багато публікацій у періодичній пресі з цього питання. Він неодноразово перечитував повість Тараса Шевченка «Наймичка», перекладену українською мовою з російської відомим письменником, уродженцем м. Ромни Борисом Антоненком-Давидовичем, співставляв окремі деталі з цього твору, записував розповіді довгожителів свого рідного села і, врешті-решт, дійшов висновку, що цей твір «написано на матеріалі подій, які відбувалися в селі Бобрик Роменського району та в сусідньому хуторі Якимовичі, що існує і в даний час».
У своєму дослідженні «Тарасові шляхи на Роменщині. Краєзнавчі розвідки про перебування Т.Г. Шевченка в с. Бобрик Роменського району Сумської області в липні 1845 року», що були опубліковані в роменській міськрайонній газеті «Вісті Роменщини» і «Шевченківському краєзнавчому альманасі» в 2005 році, він зазначав, що «для достовірної аргументації спираюся безпосередньо на повість «Наймичка», де автор неодноразово описує всі місця навколо Роменщини: і село Бурти (с. Бобрик – В.Ш.), і хутір Якима Гирла (тепер хутір Якимовичі). Я дослідив усе описане в повісті, і воно повністю підтверджується».
Василь Шелест висловлює думку про те, що їдучи з Іллінського ярмарку Ромоданівським шляхом, Шевченко заїжджав до Андріївки, що на той час, як відомо, була власністю князя Миколи Репніна. А хутір Якимовичі від того шляху – за 400-500 м. Ймовірно, поет заїжджав у цей райський куточок. Підтвердження цьому дуже точне. В повісті описано розміщення хутора і його околиці.
Ромоданівський шлях пролягав через мальовниче село Бобрик, де проїздом побував Шевченко. Вочевидь, він спілкувався з бобриківцями, що по закінченні жнив поверталися з поля додому.
У той час жила в селі Бобрик дуже цікава жінка – Палажка Рубанка, якій до всього було діло… От вона, молода і миловида, і зустрілася з Тарасом Григоровичем. Розповідала про всі новини села та недалекого хутора Якимовичі. Зокрема, детально розповіла про дівчину-покритку, нещасну Лукію, знеславлену солдатом-уланом, який квартирував у селі Бобрик. Все нотував Великий Тарас з життя людей. Про це Василю Григоровичу і розповіла дочка Палажки Рубанки – Тетяна Путівець, яка про все говорила логічно, достовірно.
Аргументуючи свою думку про перебування Тараса Шевченка в Бобрику і про події, що мали місце в цьому селі, автор статті цитує рядки із повісті, яка, до речі, була перекладена українською мовою нашим земляком Борисом Антоненком-Давидовичем: «Я одначе, зловживаючи терпеливістю моїх ласкавих слухачів, розносився зі своїм Ромоданом, як та перекупка-бублейниця, а про саме діло не сказав ні слова. Недалеко від Ромоданівського шляху, по правий бік (як їхати з Ромна), лежить широка прегарна долина, оточена невисокими горбами, обставленими, неначе сторожею, столітніми дубами, липами та ясенами; уздовж широкої долини блискучою білою смугою звивається Сула. По берегах її стоять, порозпускавши свої зелені коси, старі верби та берести.
Вздовж берега Сули розкинулося велике село, затулене темнозеленими садами, тільки де-не-де з густої зелені витикається біла цяточка – то біла хата з солом’яною покрівлею. Отакі мало не всі села на Україні, хіба що коло них більше чи менше вітряків. Отак привітно махають вони своїми крилами стомленому подорожньому, гостинно запрошуючи відпочити в своїх зелених пахучих садках.
Сонце хилилося до обрію і своїм жовто-багряним світлом золотило і без того золоті, заставлені полукіпками, лани благодатного села.
Широка долина вкрилася прозорим ясно-синім туманом і сховала в ньому чарівну лінію свого обрію. Сула зайнялася маковим рум’янцем, як засмагла на сонці молодиця, що зустрілася з милим косарем своїм. По жовто-пурпуровій маті вихлястої Сули де-не-де тягнуться за рибальським човном світлі блискучі струминки. Тягнуться і зникають у темнозеленому очереті. Верби й берести ще нижче схилилися до води, мов плачуть, що вмирає день. В отаку вечірню пору верталися з поля в село молоді гарні жниці. А що того дня покінчили жнива, то вони, кожна для себе і щоб посвятити в церкві, посплітали вінки з колосся пшениці, жита та з волошок і заквітчались та, обравши з-поміж себе царицю, щоб було кому приспівувати, верталися з піснями в село. Попереду усіх, тихо виступаючи, йшла прегарна цариця свята. Вона соромливо, мовби од важкого вінка, опустила на груди свою чарівну смугляву голову, покриту золотистим вінком та розплетеною чорною косою, в руках у неї був серп і невеличкий снопик жита, перевитий зеленою берізкою. Чисто тобі Церера. За нею йшли дівчата і співали на честь її своїх журливих пісень, за дівчатами йшли молоді косарі з косами – вони косили отаву на селі і тихо підспівували їм. І всю цю картину освітлювало гаряче призахідне сонце, прекрасна зворушлива картина!»
Аргументуючи своє твердження, Василь Шелест згадує і рядки з повісті «Наймичка», де міститься розповідь і про хутір Якимовичі: «…Верстов за п’ять, а може, й більше, по лівий бік од Ромоданівського шляху (це як їхати з того ж Ромна) якраз проти села, яке я описав, лежить положиста широка рівнина, така широка й довга, що край її губиться в тумані, а літом, у гарячі й тихі дні, буває й марево…».
Певне, тут він і зустрівся з багатим Якимом Гирлом та його дружиною Мартою – бездітними, які на радість собі прихистили дитину, підкинуту під тин, охрестили в Бобрику в церкві і Марком назвали. А знеславлена Лукія, мати Марка, найнялась до них наймичкою…
Завершуючи свої роздуми, Василь Шелест зазначив: «Я особисто скрізь побував у тих місцях, які детально змальовані в повісті “Наймичка”, і в мене немає сумніву, що повість написана про наш край».
Як на мене, то можна цілком погодитися із висловленою думкою про перебування Тараса Шевченка ще в одному населеному пункті нашого краю.

2. Тарас Шевченко про Роменщину

Як раніше вже згадувалося, перебування Тараса Шевченка на Роменщині, відвідини ним роменського Іллінського ярмарку знайшло своє відображення в його щоденнику. Але не лише в ньому одному (та ще в однойменних поемі українською мовою «Наймичка» та повісті російською мовою) ми подибуємо рядки про наш край. Зокрема, мабуть же, під враженням своїх спогадів про своє перебування на Іллінському ярмарку з’явились в шевченковій поемі «Княжна» такі слова:

І книжечок з кунштиками
В Ромні накупила.

І безперечно, що на основі своїх попередніх знань про гірку долю України та розповідей роменських старожилів, котрі зберігали в пам’яті ті страшні спогади про звірства царських військ, що захопили Ромен, вибивши звідтіля українські і шведські війська, постали Шевченкові слова в романтичній містерії «Великий льох», вкладені в уста хижої ворони, що була уособленням кривавого царського самодержавства:

Аж злішаю, як згадаю…
Батурин спалила,
Сулу в Ромні загатила
Тільки старшинами
Козацькими… а такими,
Просто козаками,
Фінляндію засіяла;
Насипала бурта
На Орелі… на Ладогу
Так гурти за гуртом
Виганяла та цареві
Болота гатила.

Як тут не згадати те, що серед будівничих тодішньої російської столиці були тисячі українських козаків, а серед них – і козаки Роменської сотні Лубенського полку. То ж не випадково, що одна з вулиць сучасного Петербурга має назву Роменська. Чи це не в пам’ять про ті безневинні душі наших земляків, що загинули не на полі бойовища, а від нещадної експлуатації їх російським самодержавством?
Тарас Шевченко надзвичайно плідно використав той час, котрий він провів в Андріївці: зустрічався із селянами, малював і писав. Не підлягає сумніву, що саме в Андріївці поет закінчував новий твір, який він ще 11 листопада в Яготині обіцяв пізніше вручити княжні Варварі. Це була поема «Тризна». Зберігся і малюнок урочища «Стінка», написаний Шевченком в Андріївці. Сумський дослідник Юрій Ступак у свій час у книзі «Визначні художники на Сумщині» писав: «З літа 1843 року збереглося кілька недатованих малюнків Шевченка, не зазначено й місця їх створення… Першим пейзажним малюнком Шевченка на Сумщині є «Урочище «Стінка».
Цим питанням займався і місцевий краєзнавець, мешканець села Андріївка Олександр Павлович Катрич. В одній із статей в роменській міськрайонній газеті він писав: «А тепер давайте візьмемо в руки малюнок Шевченка і піднімемось на одне з підвищень в селі Андріївка. В долині так само, як і на малюнку, ми бачимо обриси Бесарабової гори (правда, на сьогодні її овал уквітчує лісосмуга з білокорих беріз), внизу в’ється серед заростів очерету, осоки невеличка річка Артополот, а по ліву сторону в зеленій тіняві стоїть увічнена поетом на папері Стінка. Хоч і спливло з того часу багато років, однак і краєвид, і малюнок на папері говорить про те, що вони схожі, ніби однієї матері діти. Кожен, хто погляне на малюнок і відкритий краєвид, не задумуючись, скаже: «Це наша знаменита «Стінка». Окрім того, на всій території Роменського району немає жодного урочища, яке б носило таку назву».
Згадав Тарас Григорович наше місто і в своїй соціально-побутовій повісті російською мовою «Капитанша», у якій він протиставляв мораль царської вояччини високій моралі простих людей з трудового народу. Висловлюючи своє захоплення від гри маленької дівчинки Варочки, що майстерно ударяла паличками по барабану, Шевченко писав: «Я просто удивился: настоящая Gorka Regimenta, что в прошлом лете в Ромнах польские актеры представляли». В даному випадку мова йшла про польський переклад популярної на той час опери італійського композитора Доніцетті «Дочка полку». Цікаво буде дослідити, чи це літературний прийом, а чи справді польський театр гастролював у нашому місті. Якщо навіть таких гастролей не було, то для нас є важливим вже той факт, що згадка про Ромен асоціювалася в Шевченка із театром, театральними виставами… Як у поемі «Княжна» – з книжками…

3. Поширення творів Кобзаря на Роменщині

Вікопомного 1840 року з’явився на світ Шевченків «Кобзар» і засвітив ясною зорею серед похмурої ночі тодішнього життя України, піднімаючи з колін рабів, вкладаючи до їх потомлених рук, скованих міцними кайданами багатовікової неволі, могутню духовну зброю. Від того весняного дня прослався непростий терновий шлях «Кобзаря», інших творів поета і самого Шевченка до його рідного українського народу, до сердець людей з багатьох країн світу. І тоді ж – не менш складний шлях самого народу до свого генія, до розуміння його потужного і величного голосу. Цей рух, ця нескінченна путь до Шевченкового світу, до його космічної таїни торується кожним новим поколінням, і не буде їй кінця-краю в ім’я пізнання його істини, пізнання його святості, розуміння нашого великого і гіркого минулого, а також розуміння нашого величного і, будемо щиро вірити в це, світлого майбутнього.
Збереглося багато відомостей про те, що твори Т.Г. Шевченка були добре знані на Роменщині. Всі вони яскраво засвідчують, що наші земляки вже в ті роки добре ознайомилися з вогненним словом Тараса Шевченка, що його мужня і нескорена муза, немов Прометеїв вогонь, освітлювала складний і далеко не простий шлях українському народові в його поступові вперед, до свободи і незалежності.
Вже перші видання творів Тараса Шевченка знайшли на Роменщині свого вдячного і щирого читача. Архівні першоджерела, численні документи, спогади очевидців яскраво підкреслюють те, що творчість поета і художника, його тернистий і нелегкий життєвий шлях були добре відомі жителям Роменщини. Тут поширювалися і читалися його твори, книги про нього.
Зокрема, в центральній бібліотеці Лубенської округи в пожовтневі роки знаходились Шевченкові «Гайдамаки» 1841 року видання. Ця книга належала Віктору Закревському. На титульному аркуші було зроблено напис: «Віктора Закревського. 1842 року липня 24 дня. Ромен». Цей напис цікавий тим, що він красномовно вказує на той факт, що Віктор Закревський цікавився творчістю Шевченка ще до особистого знайомства із поетом, а з іншого боку він же засвідчує й те, що книжечка була куплена саме в Ромні під час Іллінського ярмарку. Адже не були дивиною книги серед величезного розмаїття товарів на цьому та інших велелюдних ярмарках, що кожного року неодноразово проводилися в нашому прадавньому місті, на численних базарах по багатьох містечках і селах Роменщини.
Серед тих громадських діячів, котрі чи не найбільше сприяли поширенню Кобзаревих творів у нашому краї, варто згадати Степана Даниловича Носа – визначного українського етнографа і фольклориста, письменника і лікаря, прекрасного знавця історії і побуту українського народу, людини демократичних переконань і щирого українського патріота. Він добре знав Роменщину, навколишні села, неодноразово бував тут, відвідуючи роменські ярмарки. Окрім всього, С.Д. Ніс добре був знаний у наших краях ще й як активний і наполегливий поширювач дешевих друкованих видань, особливо творів Тараса Шевченка. Цю справу він організував з великим розмахом, мав понад сімдесят контрактів у Чернігівській, Полтавській та інших губерніях серед лікарів, землемірів, учителів, учнів, службовців, книгонош та дрібних землевласників. Він активно поширював Шевченків «Кобзар», його «Буквар», портретні зображення поета, пізніше – малюнок «Шевченко в труні» тощо.
Повний «Кобзар» Шевченка Степан Ніс продавав за один карбованець, дрібні видання окремих творів – від 3 до 15 копійок, що було по кишені простому народові. Подвижницька діяльність С.Д. Носа відбувалася на чисто ідейному, а не на комерційному ґрунті. Всього Степан Ніс разом із своїми помічниками продав 7263 книжки і більшість із них припадає на видання, що були пов’язані з Т.Г. Шевченком.
У кінці 1861 року до мережі пунктів С.Д. Носа, які проводили продаж книг на Роменщині, входили, окрім Ромен, такі села Роменського повіту, як Сміле, Бубни, Голінка, Хмелів та інші.
Нелегким був шлях Кобзаревих творів до свого рідного народу. Відомо, що намагаючись за будь-яку ціну заглушити волелюбне слово великого Шевченка, царський уряд робив усе можливе для того, щоб його твори не дійшли до народу, особливо до молодого покоління. Зокрема, у вересні 1847 року директор училищ Полтавської губернії Ф.А. Жемчужников одержав таємне розпорядження помічника куратора Київської шкільної округи М.Ф. Юзефовича про вилучення з бібліотек Полтавської губернії і пересилку до управління округи заборонених творів Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша і Миколи Костомарова. 4 жовтня 1847 року Ф.А. Жемчужников надіслав подібне розпорядження до Роменського повітового училища, в якому говорилось: “Предлагаю Вам, Милостивый государь, доставить мне немедленно, за секретным донесением, если имеются в библиотеке вверенного Вам училища, сочинения г. Кулиша – «Повесть об украинском народе» (1846), «Украина» (1843), «Михайло Чернышенко» (1846), Т. Шевченко – «Кобзарь» (1840) и г. Костомарова (под псевдонимом Иеремии Галки) – «Украинские баллады» (1839) и «Вятка» (1840 г.)».
1884 року член «Народної волі» Марія Калюжна, яка була вихованкою Роменської жіночої гімназії, здійснила замах на життя начальника Одеського жандармського управління. Жандарми, що вели слідство у справі молодої революціонерки, звернули увагу на книги, що належали їй. Серед них було кілька примірників і шевченкового «Кобзаря».
Знаходились твори Т.Г. Шевченка в громадській та приватних бібліотеках Ромен, які існували в місті вже з другої половини ХІХ століття. Так у Роменській міській публічній бібліотеці в 1872 році поряд з творами М.Вовчка, О.Пушкіна, І.Тургенєва, Л.Толстого було і друге видання «Кобзаря» Т.Г. Шевченка 1869 року. А каталог бібліотеки за 1909 рік засвідчує появу в ній «Кобзарів» Тараса Шевченка, виданих 1884 року в Санкт-Петербурзі і 1901 року – в Києві. Тоді ж роменська бібліотека мала книгу В.Яковенка «Шевченко Т.Г. Его жизнь и литературная деятельность».
Роменська міська громадська бібліотека, бібліотеки місцевого реального училища, жіночої гімназії мали журнали «Киевская старина», «Украинская жизнь», «Вестник Европы» та багато інших журналів і газет, у яких друкувалося безліч матеріалів про життя і творчість Тараса Шевченка, його твори та рецензії на них.
Характерно, що книги Т.Г. Шевченка часто поширювались разом із нелегальною літературою, особливо на рубежі ХІХ і ХХ століть, коли в нашому краї пожвавили свою роботу різноманітні революційні гуртки, окремі діячі, що за політичними поглядами часом стояли навіть на протилежних позиціях. Так під час обшуку в жителя міста Ромен П.С. Западинського 21 березня 1904 року було знайдено 56 примірників промови Петра Заломова, «Маніфест Комуністичної партії» К.Маркса і Ф.Енгельса, «Пісню про Буревісника» та «Пісню про Сокола» М.Горького, 24 номери газети «Искра», 133 примірники прокламації «Повідомлення про другий черговий з’їзд РСДРП», листівки «Другий з’їзд Російської соціал-демократичної робітничої партії» тощо. Тоді ж поліція виявила під час обшуку і брошуру «Тарас Шевченко, його життя і значення».
Про наявність творів Т.Г. Шевченка в селі Перекопівка Роменського району згадує в своїй автобіографічній повісті «Записки семінариста» український письменник Пилип Капельгородський. Розповідаючи про своє навчання в Роменському духовному училищі, письменник згадував: «Зроду не бачивши на селі путньої книжки, я жадібно накидався на всякі збірки, альбоми та журнали. Батькові синки привозили їх з дому і продавали за 20-30 порцій. Це означало, що можете стати хазяїном книжки, віддавши свою порцію до чаю протягом 20-30-50 днів, а чай пити голий, або з шматком черствого хліба. В кінці кінців я віддавав усі свої вранішні і вечірні порції, мужньо сьорбав солодку водицю з чорним скоринками й мав за те томики Пушкіна, Лермонтова, Гоголя й Некрасова».
Згадуючи про 1897 рік, письменник продовжував: «Я все більше й більше відходив від казенних правил шкільного виховання, а того року захопився ще й «українською крамолою». Був у нашому класі учень Бабаков Сергій – син небагатого панка з Перекопівки, хлопець не злий і непоганий товариш. Якось він запросив мене до себе на кілька днів у гості. Ця поїздка відчинила мені двері в новий світ. Батько Сергія був із тих старих небагатих українських панків, що до революції 1905 року носилися з «українською справою», а в своїх садибах старанно ховали всякі українські реліквії. Мені тут прочитали кращі речі з «Кобзаря» й показали чудові альбоми до нього.
Мені розкрили романтичні випадки з «Історії русів», про козацькі повстання, про Павлюка, Наливайка, Остряницю, Хмельницького, Дорошенка. Дістали з потайних скринь різні рукописи й зшитки. Одним словом, так начинили хлопця, що, повернувшись до школи, я сів за першу свою українську поему «Степан Остряниця» – твір героїчно-тарабанний, відомий тільки найближчим товаришам. Тоді ж я придбав собі «Кобзаря», віддавши за нього комусь із батькових синків усі свої вільні порції до кінця року».
Як пригадував інший український письменник – Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, котрий народився в Ромні і котрого опісля не раз привозили сюди до бабусі, в його роменській родині теж була в пошані творчість великого Кобзаря.
Відомий полтавський статистик С.І. Лисенко, згадуючи про свою розмову з дружиною смілянського ткача В.Ситника в праці «Очерки домашних промыслов и ремесел Полтавской губернии», писав: «…я процитував з «Наймички» «тяжко дітей годувати у безверхій хаті» і т. д., – і приємно був здивований, коли виявилось, що їй цей твір Шевченка добре відомий і вона його відразу пізнала з моєї цитати і коротко розповіла подальший зміст».
Цікавими є рядки із допису в газеті «Рада» за 1911 рік, що надійшов до редакції часопису 1911 року з Роменського повіту: «До сих пір не попадалось в наше село гарної української книжки. Заносили, сказать, коробейники деяких українських книжок, але це такі, що тільки ганьблять нашу літературу (видання Губанова); одначе селяни таки з великою жадністю розкуповують їх. Не случалось в нашому селі й людини, прихильної до українства, яка б підтримала природні симпатії до свого рідного, але ось в село приїхала свіжа людина, яка в цьому зробила значну ступінь вперед, ознайомивши село з українською книжкою; і зараз же виписала, було, «Раду» та «Засів». З українських книжок найбільший інтерес викликала «Енеїда» Котляревського. Наперехіть беруть її читати грамотні люде. Те саме треба сказати й про «Кобзаря» Шевченка. Часто чуєш про ці книжки від селян: «правдива голова й розумно видумала». Велике лихо, що ніде достати селянам гарної української книжки».
В іншому дописі, опублікованому в тій же «Раді» у вересні 1911 року, де мова йшла про продаж книжок на сільськогосподарських виставках у Роменському повіті, згадувались і твори Шевченка: «Розкуповувались найбільше книжечки про життя Т.Шевченка. Бувало, покупець брав два й три примірники книжечки про Тараса, хоч і роз’яснювалось йому, що книжечки схожого змісту (Добр. т-ств [СПб] і «Часу»).
На Роменщині, як і в багатьох інщих повітах тодішньої Полтавщини, поширювались плакати-біографії Шевченка «Жертвуйте на пам’ятник Тарасу Шевченкові» київського видавництва «Час», які отримала полтавська губернська земська управа і поширювала їх на теренах Полтавської губернії.
Відомо, що у жителя хутора Дубина Роменського повіту Корнія Мефодійовича Корнієнка був «Кобзар» 1916 року. Як згадував його онук, книга Тараса Шевченка користувалася великою популярністю серед селян, багато хуторян приходили до його діда, щоб послухати поетові вірші, брали по черзі читати «Кобзаря» додому. І таких випадків у нашому краї було зафіксовано надзвичайно багато.
Яскравим свідченням того, що Шевченкове пристрасне слово було добре знане на Роменщині, є побутування в нашому краї багатьох легенд про поета, а також – активне використання в репертуарі народних співаків творів Шевченка та пісень про самого Кобзаря. Для прикладу можна назвати мелодію думи «У неділю вранці-рано» (з поеми «Невольник»), записану 1939 р. в Інституті фольклору АН УРСР від лірника О.М. Додатка з села Ярошівка Роменського району, і «Нащо мені женитися» Ф.І. Співака – кобзаря з села Чернецьке Талалаївського району. Останній підтримував тісні стосунки із роменськими кобзарями, виступав на Роменщині.
У репертуарі кобзаря І.Я. Петренка, крім народних пісень, були і уривки з опер та пісень на слова Т.Г. Шевченка. 1964 року у дні шевченківських свят він виступав у Роменському Будинку культури. Натхненно прозвучали пісні: «На високій дуже кручі», «Невольник», «Якби мені черевики» та ін. Зауважимо, що у хаті І.Я. Петренка є дуже цікавий портрет Тараса Шевченка роботи художника Михайловського. Значним був і шевченківський репертуар у кобзаря І.Д. Запорожченка. Наш земляк – член Спілки письменників України Г.А. Нудьга, котрому в юності пощастило зустрічатися з ним, у спогадах відзначає великий вплив Шевченкового знайомого на місцевого кобзаря Івана Запорожченка і підкреслює, що «через Вашкевича муза Шевченка перейшла до незрячого кобзаря XX ст. і спонукала його до творчості».
У репертуарі наших земляків – кобзарів Мусія Олексієнка, та його учня Євгена Адамцевича, також були твори Тараса Шевченка та пісні про нього. Це ж можна сказати і про художника та архітектора Андрія Волошенка, котрий майстерно володів бандурою, ще в дореволюційний час брав участь у культурно-мистецьких заходах, присвячених пам’яті Тараса Шевченка в Москві. Шевченкові твори та пісні про поета виконували Федір Терещенко, Віктор Шатан та Валентин Заворотько. Шевченківська тематика присутня і в репертуарі наших земляків-сучасників Ігоря Рачка та Олександра Тріуса.
Хотілося б тут згадати і те, що передплатники з Роменщини російського журналу «Нива» за 1881-1882 роки мали можливість ознайомитися з ілюстраціями до деяких творів Тараса Шевченка, виконаними художником Митрофаном Зінов’євим. Відомо, що художник з 1880 року став мешкати в містечку Глинськ, де народилася його дружина.
А напередодні революційних подій 1917 року в нашому місті став мешкати інший художник – Тимофій Сафонов, в творчості якого теж присутній образ Тараса Шевченка. Широко відома його картина «Думи мої, думи», яка нині зберігається у фондах Державного історико-краєзнавчого заповідника «Посулля».
Прекрасний портрет Тараса Шевченка створив талановитий роменський художник Ярема Отришко.
Варто тут згадати російського художника Лева Михайловича Жемчужникова, творчість якого тісно пов’язана з Україною, з нашим краєм. Збирач українського фольклору, він захоплювався поезією Шевченка, за мотивами якої створив картину “Кобзар на шляху” (1854) та офорт “Покинута” (1860).
У 1852 році Л.М. Жемчужников, прямуючи до свого дядька в село Ковалівку, проїхав майже всю Україну, побував у Києві, Чернігові, Борзні, Батурині, Конотопі, Ромні, Гадячі, Полтаві. По дорозі він багато спостерігав, все замальовував, а пізніше напише: «Ковалівка… Це те саме місце, в якому іскра, що тліла в моїй душі, розгорілася полум’ям любові до Малоросії, до її народу, пісні, історії – все мені стало рідним. Душа моя злилася з Україною в палкій любові, я страждав і плакав за неї…». І саме тут він познайомився з творами Шевченка, захопився ними. Коли поет був на засланні, Лев Жемчужников матеріально допомагав йому. Не випадково 10 листопада 1857 Тарас Шевченко у «Щоденнику» згадував про Жемчужникова й висловлював бажання «увидеть человека, который так искренно, нелицемерно полюбил мой милый родной язык и мою прекрасную бедную родину».
Особисто Жемчужников познайомився з Т.Г. Шевченком 1860 року. Художник брав участь у похороні Шевченка, зберіг і передав музеям кілька його малярських творів. Він був співробітником журналу “Основа”, підготував до друку першу публікацію Шевченкового щоденника зі своєю супровідною статтею, опублікував спогади про поета. В 1861-1862 роках слідом за Шевченковим виданням випустив (як додаток до «Основи») альбом офортів, названий «Живописная Украина».
Високо оцінив мистецький хист і людські якості Л.М. Жемчужникова наш земляк Микола Макаренко. Він писав про художника: «Аристократ походженням, демократ ідеями і життям, з благородною душею і щирими гуманними поглядами на обездоленого кріпака…». І далі зазначав: «Крім того, що це був цінний для нас художник, Жемчужников був людиною з широким світоглядом, гуманістично вихований, з поглядами на життя й людність протилежними тим, що усталені були в інституціях, що його виховували. Це ворог кріпацтва, поневолення. Тому в аристократичних сферах він не користувався повагою. Ворог воєнщини Миколи першого, ворог знищення собі подібного. Всіма своїми поглядами на життя, на владу, на те, що його оточувало, він не нагадував тієї суспільної кляси, з якої вийшов. Всі його симпатії, всі прагнення і весь він перейшов на бік пригнобленого люду, нещасного кріпака, бідолах, покривджених тодішнім ладом. І надалі все його життя було присвячене тим же інтересам, службі покривдженим та гнобленим».

4. Тарас Шевченко у зв’язках із Ромещиною

Перебування Шевченка на Сумщині пов’язане з досить великою кількістю наших земляків, які зустрічалися, вступали в ті чи інші контакти з геніальним поетом і художником, у тій чи іншій мірі сприяли творчій його праці, навіяній знайомством з нашим краєм, допомагали йому в житті. Однак цим не вичерпується коло знайомих і друзів Шевченка, що походили з цього краю. Мова йде не лише про тих, хто постійно або тривалий час жив на території нинішньої Сумщини, а й тих її вихідців, котрі зустрічалися, приятелювали, спілкувалися в різних справах з прославленим Кобзарем поза межами рідного краю.
Серед наших земляків, котрим в свій час пощастило бути знайомими із Тарасом Григоровичем, згадаємо Громеку Степана Степановича, дворянина за походженням, російського ліберального публіциста, державного і громадського діяча.
На початку своєї кар’єри С.С. Громека служив офіцером у залізничній жандармерії. Вийшовши у відставку, став відомим після публікації в 1857-1858 роках в «Русском вестнике» серії статей, в яких він розвінчував російську поліцію. На початку 60-х років він співпрацював з такими виданнями як «Отечественные записки», «С.-Петербургские ведомости» тощо. В 1859-1861 роках він друкував анонімно кореспонденції в «Колоколе» Герцена і Огарьова, що виходив за кордоном. Попри це, залишався прибічником російської монархії, а своєю критикою намагався її поліпшити, удосконалити.
Тарас Григорович познайомився із нашим земляком в Чернігові, про що Афанасьєв-Чужбинський писав у своїх спогадах про Шевченка: «В цей же час познайомився з нами і бував у нас С.С. Громека, тоді ще підпоручик якогось піхотного полку».
Через п’ять років жандарми так характеризуватимуть його: «Київський молодший поліцмейстер поручик Громека. Шукати засобів до існування на поліцейській службі його змусила марна надія на прощення за самовільне одруження з дочкою генерала Щербацького під час перебування при ньому ад’ютантом. Блискучі здібності і бездоганна моральність привертають до нього особливу увагу губернського начальства».
А вже в кінці п’ятдесятих років Тарас Шевченко зустрінеться з колишнім чернігівським знайомим, як із знаменитим «бурхливополум’яним Громекою», журналістом, чиї ліберальні статті, що викриватимуть зловживання поліції, читатимуться як сміливі, захоплюючі сенсації. З його вуст поет почує вражаючу розповідь свідка подій Київської козаччини – повстання кріпаків-селян у 1855 році.

Григорій Станіславович Вашкевич
Григорій Станіславович Вашкевич

Послідовним і щирим прихильником таланту Т.Г. Шевченка був Григорій Станіславович Вашкевич, який багато років жив на хуторі Шумськ над Сулою. В кінці ХIХ і на початку XX століття він відігравав помітну роль у громадському, господарському і культурному житті дореволюційного Роменського повіту. Будучи упродовж багатьох років гласним Роменського повітового земства, Г.С. Вашкевич обирався членом її різноманітних комісій, входив до складу медичної ради, що була утворена при земській управі. Він турбувався про стан медичного обслуговування в повіті, опікувався народними училищами і становищем місцевого учительства, сприяв розвитку народних промислів, клопотався про будівництво в Ромнах електростанції, водопроводу, очолював Ярмолинське сільськогосподарське товариство… А ще він був просто доброю людиною, яка користувалася великою любов’ю і повагою серед навколишніх селян за свою доброту, щедрість і готовність прийти на допомогу.
Григорій Вашкевич відомий тим, що в юності, навчаючись у Петербурзькому університеті і познайомившись із великим Кобзарем, упродовж свого довгого і великотрудного життя зберіг до нього незгасну любов і повагу, мав відношення до видання Шевченкових «Кобзарів» 1860 і 1867 років. А ще в своєму хуторі побіля Глинська Вашкевич створив свого роду домашній музей, в якому почесне місце займали автографи багатьох творів Тараса Шевченка – літературних і мистецьких, – його фотографії та інші реліквії. Зберігався у нього і знаменитий старовинний музичний інструмент торбан, що належав Тарасу Шевченку. Далекого 1918 року Г.С. Вашкевич передав його роменському кобзареві Мусію Олексієнку, а вже від останнього він потрапив до місцевого краєзнавчого музею, де й зберігається понині. .
Як дослідили шевченкознавці, Г.С. Вашкевич разом з Д.С. Каменецьким вичитував і правив коректуру «Кобзаря», виданого 1860 року.
Після смерті Т.Г. Шевченка в колі друзів і шанувальників його поетичного і художнього генія виникає думка про нове видання Шевченкового «Кобзаря». Серед ініціаторів був і Вашкевич.
Підготовка і видання «Кобзаря» 1867 року проходили в надзвичайно складних умовах наступу реакції після замаху в квітні 1866 року Каракозова на царя. У виданому «Кобзарі» було 185 поезій, з них 77 опубліковані вперше. У процесі підготовки цього видання до друку різні особи передали Г.С. Вашкевичу багато автографів поета. Як підкреслював Григорій Нудьга, завдяки старанням, величезній любові до Т.Г. Шевченка, Вашкевич врятував реліквії величезної ваги. Він знайшов серед паперового мотлоху, що залишився після розпродажу речей Д.С. Каменецького, дорогоцінні автографи Шевченка. Значну частину архіву київського журналу «Основа» купує і зберігає їх у себе. Таким чином, у нього збирається чимала і надзвичайно дорогоцінна спадщина Т.Г. Шевченка.
У його колекції, зокрема, перебували твори, об’єднані в 1859 році у збірку «Поезія» Т. Шевченка. Том І», яку цензура не дозволила видати. Окрім автографів поета, на хуторі Вашкевича зберігалися і малюнки Т.Г. Шевченка, оригінали його фотографій, а також другий відбиток посмертної маски Кобзаря. Як одного разу засвідчив Г.С. Вашкевич у листі до М.Ф. Біляшівського, посмертну маску зробив приятель і сусід по художній майстерні в Академії мистецтв. Оригінал її знаходився у художника Г.Честахівського, але форму згубили, і Вашкевич та інші особи зробили копії з оригіналу.
Г.С. Вашкевич не лише збирав, зберігав шевченківські реліквії, а й щедро давав їх на різноманітні виставки. На київську виставку 1911 року він передав для експонування чимало своїх скарбів. З каталогу, виданого тоді окремою книжечкою, відомо, що це були «Гамалія», «Тарасова ніч», «Марку Вовчку», «Іван Підкова» та інші твори.
Зібравши велику колекцію автографів, малюнків, фотографій самого Кобзаря, Вашкевич вже тоді почав турбуватися про її подальшу долю. З київської виставки рукописи і малярські твори Т.Г. Шевченка повернулися знову до Глинська, і лише незадовго до революції Григорій Станіславович передав їх до Київського наукового Товариства імені Т.Г. Шевченка, членом якого був сам.
А нині ці дорогоцінні реліквії зберігаються в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України.
Цілком слушна думка письменника і літературознавця Г.А. Нудьги про те, що Г.С. Вашкевич був однією з найсвітліших постатей серед плеяди шевченкознавців XIX-XX столітть. А ще він був простою, доброю людиною, яка запам’яталася селянам навколишніх сіл гуманним ставленням до простого люду, своїми турботами про їхню освіту. Не одна селянська родина отримала в дарунок від шевченкового приятеля книги, серед них – твори великого Кобзаря. Прикладом цього може бути і поетів «Кобзар», одержаний від Вашкевича в дитинстві Г.А. Нудьгою.
Г.С. Вашкевич постійно цікавився увічненням пам’яті великого Шевченка, зокрема, уважно стежив, як прогресивно настроєні верстви царської Росії обстоювали спорудження пам’ятника Т.Г. Шевченку в Києві.
З великою радістю і душевною щирістю допомагав майже столітній Г.С. Вашкевич своєму землякові – молодому скульптору Івану Кавалерідзе, котрий працював над образом Т.Шевченка в 1918 році в рідному місті Ромни. До сліз був щасливий приятель Шевченка, коли в повітовому містечку відкрили перший монументальний пам’ятник поету. Розчулений Г.С. Вашкевич запросив до себе в Шумськ роменських акторів-аматорів, які інсценізували поему «Сліпий» Т.Г. Шевченка. Одному з них – кобзарю Мусію Олексієнку він подарував старовинний музичний інструмент – торбан, котрий належав Т.Г. Шевченку. Нині поетів торбан експонується як найбільш дорогоцінний скарб у Роменському краєзнавчому музеї.

5.Увічнення пам’яті Тараса Шевченка на Роменщині в дореволюційний час

Ще в липні 1883 року представники Роменщини в Полтавській губернській земській управі разом з іншими гласними надіслали прохання київському генерал-губернатору не забороняти упорядковувати могилу Т.Г. Шевченка.
Багато аматорських театральних колективів, що існували до революції 1917 року на Роменщині, неодноразово зверталися до Шевченкових творів, або до творів, котрі були створені іншими українськими письменниками на основі поетової творчої спадщини. Так, 1913 року на сільськогосподарській виставці в селі Ярмолинці була поставлена вистава «Невільник».
1911 року, готуючись гідно відзначити Шевченківський ювілей, прогресивно налаштовані гласні Роменської міської думи з ініціативи гласного М.Данилова ухвалили: Панській вулиці – одній з центральних і найкрасивіших вулиць літописного міста, надати ім’я Тараса Шевченка. Більшістю голосів ухвалу було затверджено гласними, а рішення відправлене на затвердження полтавському губернаторові. Незабаром губернатор схвалив рішення роменців і в одному з березневих номерів газети «Рада» з’явилося таке повідомлення: «Ромни. Міська дума з поради гласного д. Данилова постановила назвати кращий бульвар Шевченківським, а вулицю поблизу – Тарасівською. Постановлено засадити бульвар деревом, обнести огорожею і поставити в ньому бюст поета, який вже вилито в земській гончарній майстерні».
14 травня 1911 року газета знову повернулася до цієї інформації: «Губернатор затвердив постанову Роменської міської думи про улаштування скверу імені Т.Г. Шевченка в Ромнах».
Мабуть, редакція газети надавала цьому повідомленню важливого значення, бо влітку вже втретє повідомила своїх читачів у рубриці «З газет та по телефону»: «Полтава. Губернатор задовольнив прохання роменської городської думи назвати городський сквер іменем Т.Г. Шевченка».
Незважаючи на всілякі перепони, було відзначено на Роменщині і 50-річчя з дня смерті Т.Г. Шевченка, яке минуло в 1911 році.
Ще більшого розголосу в нашому краї набрало святкування 100-річчя з дня народження Тараса Григоровича у 1914 році. І це – незважаючи на пряму заборону царських властей відзначати ювілей поета. Наприклад, керівництво Київського учбового округу заборонило в школах не лише відзначати ювілей Шевченка, а навіть вивішувати його портрети.
Але попри всі заборони і того року національно свідомі українці Ромен доклали і свої квіти до всенародного вінка пам’яті Великого Кобзаря. Так, в газеті «Ромен» за №25 від 2 лютого 1914 року знаходимо повідомлення, що 25 лютого о 12 год. дня в Олександрівській церкві буде відслужена панахида в день століття народження Т.Г. Шевченка.
Ініціатива відзначення на Роменщині 100-річного ювілею від дня народження великого Кобзаря належала Роменському російсько-українському вокально-музичному гуртку. На своїх загальних зборах 26 січня 1914 року члени гуртка затвердили програму святкування шевченкового ювілею, яка була заздалегідь підготовлена радою гуртка.
Напередодні ювілею кожному члену гуртка була вручена повістка, в якій, зокрема, говорилося: «Шануючи пам’ять Великого нашого поета Т.Г. Шевченка в столітні роковини його народження, Рада гуртка запрошує Вас, Шановний Добродію, бути на панахиді і на урочистому зібранні членів Гуртка у Народному будинку 23 сього березня на 12 годин дня.
Увечері в приміщенні 2-го Громадського зібрання (будинок Віктора Берченка), відбудеться Шевченківська вечірка…».
Під час урочистого вечора було заслухано реферат про життя і творчість Т.Г. Шевченка, звучали його твори, і серед них – «Заповіт». Аматорами було поставлено перший акт Шевченкового «Назара Стодолі». Багато творів на слова поета прозвучали у виконанні бандуриста (і найімовірніше, що це був роменський кобзар М.П. Олексієнко – майбутній вчитель славетного роменського кобзаря Є.О. Адамцевича).
Апофеозом вечора стала «жива картина».
Але не всі заходи роменським шанувальникам Шевченка вдалося провести. Як свідчить довідка помічника-справника Шпаковського від 24 лютого 1914 року начальнику Роменськової повітової поліції, засідання гуртків не відбулось через заборону церковного начальства відслужити панахиду. Через невідомі причини не з’явився в Народному домі і Г.С. Вашкевич, котрий мав виступити із спогадами про Тараса Шевченка.
Із того рапорту ми дізнаємося про деякі подробиці Шевченківського вечора, що відбувся в 2-му Громадському Зібранні і проходив з 9 годин вечора до першої години ночі. Поліцейський рапортував, що відступів від програми не було, хіба що хор удруге проспівав «Заповіт» поета.
При виконанні «Заповіту» в першій частині вечора хтось вигукнув: «Прошу встати!» – і весь зал, як один, встав і так прослухав «Заповіт».
Члени гуртка, що були присутні на вечорі, мали в петлицях розетки синьо-жовтих кольорів. Такі ж розетки давались і тим, хто прийшов на вечір і купив за окрему плату програму вечора.
До речі, на вечір було продано 216 квитків і виручено від їхнього продажу 275 карбованців 50 копійок; 20 карбованців організатори вечора отримали від продажу програми.
З рапорту справника Шпаковського можна дізнатися і про організаторів та активістів того Шевченківського вечора. Він повідомив начальника Роменської повітової поліції: «Кілька членів гуртка в кількості близько 15 чоловік залишилися в зібранні вечеряти. Промов ніяких не було, але з приватних розмов я виніс особисту впевненість, що «столпами украинского национализма» є: фельдшер Лисенко, секретар тієї ж управи Розов, помічники присяжних повірених Ломакін і Козлов, а також ризький громадянин Адольф Львович Чарке». Запам’ятаємо їх імена – адже дехто з них і в майбутньому відіграє важливу роль у громадському та культурному житті нашого міста.
Цікавий факт у Ромні пов’язаний із найменуванням однієї із міських шкіл в 1917 році (нині це міська дев’ятирічка № 6) іменем Шевченка. З роками, за радянських часів, найменування це «забулося». Але нещодавно Роменська міськрайонна організація Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка разом із вчительським та учнівським колективами розпочали відповідні клопотання про повернення школі найменування «школа імені Шевченка» і будемо щиро надіятись, що ім’я Шевченка, котре школа отримала в роки національно-визвольних змагань 1917-1920-х років, буде повернуто. В умовах цих змагань, що розгорнулися на Роменщині, як і по всій Україні після лютневої революції 1917 року, ім’я Шевченка та його ідеї про нову, вільну Україну були на вустах і прапорах всіх, хто став на боротьбу із царизмом. Історія зберегла, наприклад, фотографію 1917 року мітингу в селі Андріївка, де мітингарі тримають у своїх руках портрет Тараса Шевченка. 25 лютого 1918 року в с. Перекопівка Роменського повіту з ініціативи Української партії соціалістів-революціонерів за допомогою вчителів урочисто відзначено Шевченків день. На урочистості приїхали гості із навколишніх сіл і хуторів, місцеві козаки, селяни, вчителі, жителі містечка Глинськ.
У пошуках правди, в пошуках відповіді на запитання: з ким бути? куди йти? Який обрати шлях? – селяни часто зверталися до Шевченка, йшли до Шевченка, відвідували Шевченкову могилу в Каневі. Це ж можна сказати і про багатьох уродженців Роменщини, наприклад, із села Ведмеже, що тривожного травневого дня 1918 року побували на цій святій для кожного українця могилі і полишили свій запис в Книзі відгуків про відвідування Шевченкової могили – І.Бойка, В.Тимошенка, І.Гончаренка. Вони писали: «Чуття душі твоєї, Батьку, про визволення і відродження рідного краю і рідного слова, про воскресіння правди на землі, за віщо ти віддав свої сили і життя, було справдилось, і світ справедливості і свободи засяяв над безпросвітньою темрявою людською, На наших очах воскрес наш рідний край, наше слово, відродилась Україна. Світ правди почав був розбивати зло і неправду-кривду, запанувало визволення народу, але знову цей світ почав гаснуть і знову починає панувати кривда на землі; знову тяжість і страждання людськості…». Такий запис зробили 12 травня 1918 року відвідувачі із села Ведмеже на Роменщині.
У буремні роки національно-визвольних змагань 1917-1920-х років Тарас Шевченко, його вогненне слово завжди було із українським народом, будило з віковічного сну, піднімало їх на боротьбу проти національного і соціального гніту, з колишніх рабів і кріпаків робило борців за волю і незалежність.

6. Участь роменців у всенародному зборі коштів на пам’ятник Шевченкові у Києві

10 березня 1861 року упокоївся після тяжкої хвороби великий українець – Тарас Шевченко, щоб навічно залишитися в пам’яті його рідного народу, всього людства. Адже його життя, мрії і діяння, творчість були явищем планетарним, вони стали надбанням не лише України… Тому не випадково, що відразу ж після смерті Тараса Шевченка серед прогресивної частини тодішнього українського і російського суспільства виникла думка про увічнення в різних формах його пам’яті. Серед задумів друзів і прихильників Кобзаря були й плани спорудження йому пам’ятника.
Революційне піднесення в Росії на початку XX століття зумовило розгортання всенародного руху за встановлення пам’ятника Кобзареві в Україні в зв’язку з наближенням п’ятдесятиліття з дня смерті та століття від дня народження поета. Починаючи з 1904 року, в активну діяльність по підготовці до Тарасових ювілеїв включилася Золотоніська земська управа на Полтавщині. Вона домоглася від полтавського генерал-губернатора дозволу на збирання коштів у межах Полтавщини на спорудження пам’ятника поетові в Києві. До неї незабаром приєдналася Полтавська земська управа, і вже разом вони звернулися з проханням до міністерства внутрішніх справ за дозволом на збирання грошей на пам’ятник Шевченкові по всій Росії.
Так розпочалася боротьба за Шевченка, за вшанування його пам’яті між російським самодержавством і народами, що входили до складу тодішньої російської імперії. Адже кошти на пам’ятник Кобзарю в Києві незабаром почали збирати по всій Росії, і з самого початку це стало справою не лише українців. З цією метою у травні 1905 року 32 гласних Київської міської думи звернулися з пропозицією приєднатися до Полтавського земства та обрати комітет по спорудженню пам’ятника Шевченкові. 1908 року такий комітет було створено. Наприкінці того ж року був одержаний дозвіл на «всеросійський збір пожертв» на спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві. Багато їх надходило з усіх кінців Росії — від робітників, селян, учнів, передових діячів культури і мистецтва.
Незважаючи на всі перешкоди властей, об’єднаному комітетові по спорудженню пам’ятника Шевченкові в Києві вдалося організувати чотири міжнародні конкурси, на яких було розглянуто 158 проектів відомих російських та іноземних скульпторів, художників і архітекторів того часу. Маємо пишатися тим, що до журі одного з цих конкурсів входив випускник Роменського реального училища архітектор С.П. Тимошенко, а молодий скульптор Іван Кавалерідзе в одному з конкурсів буде відзначений заохочувальною премією.
Варто зазначити, що жителі нашого краю не стояли осторонь цієї благородної справи, а й додали свої копійки та карбованці до всенародної скарбниці пам’яті великого Кобзаря. Надходили кошти з Роменщини до Золотоніської повітової і Полтавської губернської земських управ, до Київського, а потім до об’єднаного комітету, надсилалися до редакцій газет і журналів, які теж докладали великих зусиль до цієї справи.
Маємо переконливі свідчення, що пожертви на пам’ятник Тарасу Шевченку в Києві надходили від жителів Конотопа, Охтирки, Глухова, Кролевця, Лебедина та ін. Роменське повітове земство одним з перших відгукнулося на пропозицію полтавців про асигнування коштів на будівництво пам’ятника Шевченку в Києві, щорічно відраховуючи певні кошти на цю справу з бюджету.
Активну роботу по відзначенню Шевченкових роковин і збору пожертв проводили активісти Роменського російсько-українського вокально-музично-драматичного товариства, багато місцевих національно налаштованих діячів, окремі члени повітового земства, зокрема відомий знайомий Тараса Шевченка – Григорій Вашкевич та ін. Не стояли осторонь цієї благородної справи і багато простих роменців. Так редакція загальноукраїнської україномовної газети “Рада” в 1909 році надрукувала повідомлення, що до каси Полтавського губернського земства надійшло 100 карбованців від ради Роменського повітового товариства взаємного кредиту. В 1912 році на адресу “Ради” надійшов один карбованець від невідомого Сави з Ромен, а також 6 карбованців 35 копійок, зібраних жителями сіл Бацмани і Пекарі (останнє нині входить до складу Конотопського району). Це лише дещиця з даних, що є в нашому розпорядженні.
Знаючи революційну силу художнього слова і любов пригніченого народу до поета, царський уряд рішуче виступав проти увічнення Кобзаря. Побудова пам’ятника затягувалася і, врешті-решт, у 1914 році зібрані серед народу кошти, що становили понад 150 тисяч карбованців, царський уряд конфіскував і видав спеціальний циркуляр про заборону відзначення Шевченківського ювілею та спорудження пам’ятника в Києві. Це викликало хвилю студентських заворушень, демонстрацій і страйків трудящих всієї Росії.
Лише після повалення самодержавства здійснилася мрія багатьох людей про увічнення образу Тараса Шевченка в монументальній скульптурі. Перший справді монументальний пам’ятник Кобзарю роботи Івана Кавалерідзе постав на міській площі в нашому місті у жовтні 1918 року на колишній Панській вулиці, що нині носить назву бульвар Шевченка.

7. В обороні рідного краю

Лютнева революція в Росії 1917 року стала найбільшим потрясінням у світовій історії, що привело до повалення царського самодержавства і розвалу величезної і, здавалося б, непорушної Російської імперії. Революція сколихнула і покликала до життя нові політичні і громадські рухи, розбудила інертну народну масу, покликала їх на барикади і на творення нового, не знаного до того світу.
Активне державотворення розпочалося з перших днів існування Української Центральної Ради і було продовжене за Української держави гетьмана Скоропадського. В орбіту українського національного і культурного відродження були втягнуті мільйони українців: робітники, селяни, творча інтелігенція, кращі представники освітян, духовенства, молодь.
Революційні зрушення 1917 року дали велетенський поштовх відродженню національної культури і освіти в Україні. Дієвими організаціями, що в цей складний і доленосний час невтомно сприяли пробудженню національної свідомості серед українців, стали численні осередки «Просвіти», що почали створюватися в багатьох населених пунктах нашого краю в перші пореволюційні місяці 1917 року.
Вони стали активними провідниками ідей української державності, віковічних прагнень українського народу до волі і незалежності, доклали чимало зусиль для його консолідації та пробудження національної свідомості, пропагандистами і популяризаторами національних культурних і духовних цінностей. Як підкреслюють дослідники історії «Просвіти», саме ці національно-культурні організації були найбільш ефективною організаційною формою залучення широких мас трудящого люду, інтелігенції до участі у національно-культурному житті, до творення і розбудови молодої української держави.
Серед перших просвітянських осередків, які виникли в 1917 році, слід назвати Перекопівську «Просвіту». Того ж року були створені товариства в селах Чернеча Слобода (нині входить до складу Буринського району), Красна Слобода (нині в складі Недригайлівського району) та інших селах і хуторах тодішнього Роменського повіту.
Підсумки діяльності новостворених осередків «Просвіти» були підбиті на їхньому першому з’їзді, що відбувся в Ромні 3 грудня 1917 року. Просвітяни винесли на обговорення проблеми та завдання, що постали перед ними в цей доленосний час, обговорили свої завдання та плани, шляхи подолання труднощів і недоліків у роботі, заходи по згуртуванню просвітянських сил у місті і Роменському повіті з метою поліпшення їх культурно-просвітньої діяльності. Велика увага в обговоренні та дискусіях, що тривали на з’їзді, була приділена організаційній роботі зі створення нових «просвіт».
У Ромні утворилося Бюро Спілки Товариств «Просвіта», яке перебрало на себе функцію керівного органу для просвітянських організацій у нашому краї. Свою діяльність Бюро «Просвіт» не обмежувало лише методичною роботою. Значне місце у його діяльності займали питання організації просвітянських осередків. З цією метою, наприклад, повітове Бюро Спілки Товариств «Просвіт» направляло своїх посланців у села і хутори, допомагало їм у вирішенні організаційних питань, забезпечувало літературою, брало участь у роботі їх зборів та у проведенні тих чи інших заходів.
Попри труднощі і численні перешкоди, яких час від часу зазнавали просвітяни від влади (показовим є факт заборони роботи ІІІ повітового з’їзду «Просвіт», який відкрився, але потім був заборонений повітовим старостою), кількість «Просвіт» на Роменщині постійно зростає, збільшується чисельність її членів. Так в 1918 році просвітянські осередки діяли в Протасівці, Перекопівці, на Новолозівці в Ромні. Того ж року утворено в місті і Могильський просвітянський осередок.
Один із активних роменських просвітян М.Івченко, що на Великодні і Зелені свята за дорученням роменської «Просвіти» перебував у багатьох селах Роменського повіту, виступав на сільських сходах, мітингах, маніфестаціях і театральних виставах, закликаючи селян вступати до «Просвіти» і організовуючи збір пожертв на Національний фонд. Пізніше згадував, що люди того року охоче записувалися до «Просвіти», кооперативні спілки охоче давали кошти на газети та на Національний фонд. Він зазначив, що «саме селянство охоче приймало найпильнішу участь в цій справі, навіть пани зацікавились». Варте уваги його спостереження про те, що коли спочатку селянство йшло за російськими соціал-революціонерами, то з часом їх симпатії все більше схилялися до партії українських соціал-революціонерів.
У своїй невтомній діяльності роменські просвітяни постійно долали безліч перешкод, що заважали розгортанню їх діяльності. Поволі просвітянами вирішувалась проблема, пов’язана із відсутністю приміщень, в яких би вони могли проводити свою діяльність. Спочатку вся їх робота зосереджувалась у приміщеннях навчальних закладів, волосних правліннях, в хатах своїх членів, а з часом починають утворювати народні будинки, при них відкривались бібліотеки, читальні, проводились лекції, ставились театральні вистави, відбувалися збори членів просвітянських осередків. Так, 27 травня 1918 року в с. Протасівка Смілянської волості відбулося урочисте свято відкриття читальні місцевого товариства «Просвіта». Тодішня повітова соціал-демократична газета «Народное слово» так писала про цю подію: «Радісно було бачить, як до старої школи поспішали на відкриття читальні і старі, і молодь, чоловіки і жінки. Багато зійшлось людей, не дивлячись на те, що накрапав дощ і всі були стомлені, бо ходили з процесією по полю. Була вже 5 година, коли пан отець почав служити молебень.
У хаті так гарно – на стіні портрет Шевченка, прибраний старовинними рушниками, плакат «Як жив Український народ» і декілька написів правил поведінки в читальні та заклики до [по]жертв; попід стінами гарні червоні ослони, столи коло них з газетами і шафи з книжками; в кутку ікона з таким, як і на портреті, рушником, стіл покритий скатертиною; свічки горять і пахне ладаном і любистком. Перед молебнем батюшка сказав коротеньке слово до селян, а після молебня збори відкрив голова «Просвіти». За тим інструктор з позашкільної освіти розказав про значення «Просвіти» і, зокрема, про завдання книгозбірні-читальні та роль останньої в селі.
Учителька І.П. Кравченко оповіла історію заснування «Просвіти» і закінчила побажанням, щоб почата справа знайшла відгук і співчуття у громадян.
Хор проспівав «Ще не вмерла Україна», «Заповіт». Тут же був відчитаний Статут «Просвіти», приймались нові члени і були зібрані жертви на читальню…».
Пріоритетним напрямком у роботі тогочасних «Просвіт» був розвиток національної школи, робота з дошкільнятами і дорослими. При багатьох з них діяли шкільні, театральні комісії тощо. Окремо слід сказати про участь «Просвіт» у проведенні масових заходів: лекціях, пропаганді української народної пісні, вшануванні відомих діячів української культури, зокрема вшануванні пам’яті Тараса Шевченка. Особливо діяльно працювала в Ромні театральна комісія. Це й не дивно, адже здавна наш край славився своїми театральними, кобзарськими традиціями. При роменській «Просвіті» було утворено театральну секцію, яка доклала чимало зусиль для заснування в повітовому містечку українського театру. Згодом він носитиме назву українського радянського театру при «Просвіті». Саме в цьому театрі розквітне талант Степана Шкурата, Василя Яременка, Ірини Підопригори (Воликівської), Андрія Воликівського та багатьох інших діячів українського театру. У його виставах брали участь М.Саксаганський, О.Корольчук, Г.Затиркевич-Карпинська. Список цей можна продовжувати і продовжувати… При сільських і хутірських «Просвітах» діяли драматичні гуртки. Згадаємо тут активну діяльність драматичних гуртків Бобрицької, Смілівської «Просвіт».
Т.Шевченко був драматургом за покликанням. Усі його поеми драматизовані, а через те вони різними авторами перероблені на п’єси: «Наймичка», «Гайдамаки», «Катерина», «Сліпий» та багато інших.
Сам Шевченко виступає великим драматургом у своїй соціальній драмі «Назар Стодоля». Пристрасно люблячи театр, Кобзар мріяв побачити свого «Назара Стодолю» на професійній сцені. Та це трапилося лише тоді, коли бунтівний автор уже спав вічним сном на Чернечій горі, Московський імператорський Малий театр поставив драму «Назар Стодоля». Цей факт був досить знаменним: передовий театр Росії поставив п’єсу одного з найнебезпечніших для самодержавства представника революційно-демократичного напрямку. Успіх спектаклю, що відбувся 22 лютого 1877 року був надзвичайний. У виставі, що стала однією з провідних у репертуарі, були зайняті кращі актори театру. Після постановки «Назара Стодолі» в Москві п’єса стала відомою і з успіхом вшанувалася багатьма провінційними трупами.
Нове життя в сценічній історії драми «Назар Стодоля» починається з 1882 року, коли відомий драматург і театральний діяч М.Л. Кропивницький організував перший український театр корифеїв, до якого ввійшли Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, наша землячка Ганна Затиркевич-Карпинська.
Цікаво, що постановки «Назара Стодолі» роменськими любителями зафіксовані ще в дореволюційні часи. Неоднаразово п’єса ставилась роменським просвітянським театром, багатьма драматичними гуртками, що повсюдно утворювались при «Просвітах» на Роменщині. Однією з перших Шевченків «Заповіт» включила до номерів свого місцевого хору чернечослобідська «Просвіта». Шевченкове слово, Шевченкова пісня були разом з українським народом, котрий на руїнах колишньої царської імперії, на руїнах старого світу будував нове життя, обирав свою нелегку долю, мріяв про краще життя і волю.
Активно долучилася «Просвіта» і до будівництва пам’ятника Тарасу Шевченку в нашому місті, сторіччя з дня відкриття якого, не сумніваємося, буде урочисто відзначено не лише в нашому місті і жителями нашого краю, але й всією громадськістю України. При «Просвіті» була утворена комісія з цієї справи і міська управа саме їй доручила вести всю роботу по будівництву пам’ятника. І просвітяни з честю справилися з цією роботою. Пам’ятник Шевченку і по сьогодні є одним з найкращих і найвагоміших мистецьких скарбів Роменщини.
Хотілося назвати хоч кількох активних просвітян нашого краю. Першими з них стали небайдужі, активні і щирі діячі, добре знані не лише в Ромні, але й за його межами, які ще з дореволюційних часів брали активну участь у громадському житті міста і Роменського повіту, були активними учасниками культурно-мистецького життя в Ромні, зокрема в діяльності українсько-російського гуртка, різноманітних кооперативних і професійних організаціях. Варто назвати серед них, наприклад, Дмитра Максимовича Лисенка – члена-фундатора Роменської «Просвіти» і члена Ради товариства; Василенка Івана Миколайовича – особистого почесного громадянина, педагога; Гардецького Євмена Мартиновича – відомого в нашому краї земського діяча; художника Євдокима Мінюру; артиста і режисера просвітянського театру Миколу Богдановича; скульптора і режисера просвітянського театру Івана Кавалерідзе; майбутнього українського педагога Григорія Ващенка та багатьох інших активістів «Просвіти», небайдужих до долі культури рідного народу, до його мистецьких скарбів.
З перших днів свого існування роменські просвітяни плідно співпрацювали з органами Центральної Ради, пізніше – з гетьманською адміністрацією, з кооперативними організаціями, прагнули до взаєморозуміння і спільної праці на ниві розбудови української освіти і культури з владними структурами, що утворилися в нашому краї після встановлення радянської влади.
Однак, використовуючи досвід просвітян у культурно-освітній роботі, органи радянської влади постійно прагнули до контролю над «Просвітами», до підпорядкування їх своїм ідеологічним настановам. І в 1923-1924 роках «Просвіти» на Роменщині припиняють свою активну роботу, їх примусово реорганізовують в «Селянські будинки», роблять усе можливе, щоб применшити, а з часом і забути на багато десятиліть їх величезний вклад у розвиток української національної культури та освіти. На жаль, радянська влада не лише не оцінила і не підтримала «Просвіту», але й стала чинити їй постійно різноманітні перешкоди, робила все можливе, щоб навіть пам’ять про неї стерти. Хоч про багатьох просвітян незабаром згадали – на середину тридцятих років і саме перебування в «Просвіті» їм часто ставили за вину…
Сьогодні, оглядаючись на пройдений «Просвітою» шлях, ми можемо з упевненістю сказати, що це був шлях боротьби за відродження і утвердження української культури, її національних цінностей і здобутків, це був шлях оборони України… А Роменська «Просвіта» відродилася лише в грудні 1989 року…

8. Великий Майстер

Іван Петрович Кавалерідзе увійшов в історію української культури як великий Митець, чия багатогранна спадщина викликає щире захоплення та загальну повагу. Він увійшов в українське мистецтво не лише як скульптор, але й як сценарист і кінорежисер, драматург і прозаїк. Творець і художник-мислитель, не упокорений часом і обставинами, він залишив свій незабутній і глибинний слід у духовній культурі українського народу. Поет Платон Воронько, оцінюючи творчість нашого земляка, зазначав: «Великий художник нашого часу, людина різнобічного обдарування і безмежних духовних сил». Непересічні художні відкриття у пластиці, кінематографії та драматургії визначили І.Кавалерідзе як зачинателя українського авангарду в скульптурі, загальновизнаного фундатора вітчизняного історичного фільму, одного з перших кінохудожників-новаторів. Довгожитель у житті і творчості, митець поставив свій перший пам’ятник княгині Ользі у 24 роки, останній — коли йому виповнилось дев’яносто, Г.Сковороді.
Іван Кавалерідзе, як свідчить запис в метричній книзі Перекопівської Покровської церкви, народився 1 квітня 1887 року (за старим стилем) на хуторі, що колись належав колишньому генералові російської армії Петру Ладинському. Тут і на Талалаївщині пройшли перші дитячі роки майбутнього митця. А потім було навчання в Києві, куди він перебрався за порадою свого рідного дядька Сергія Мазаракі, відомого художника і археолога, людини високоосвіченої і талановитої. Відомо, що в 1908 році, навчаючись у Київському художньому училищі, Іван Кавалерідзе звертається до Роменського повітового земства з проханням призначити йому стипендію, щоб мати змогу продовжити навчання. Але одержує відмову, мовляв, «земству потрібні ковалі, а не художники». Однак, незважаючи на труднощі, він все ж продовжує вчитися. Вже тоді в ньому пробуджується художник і без мистецтва юнак свого життя вже не мислив.
Матеріальні нестатки змушують його вечорами працювати в Київському оперному театрі статистом. Та коли в Київ на гастролі приїхав відомий російський співак Федір Шаляпін, юнака на деякий час було звільнено від обов’язків статиста і дозволено йому ліпити з натури в невеликій хоровій кімнаті портрет знаменитого артиста. Тоді ж він завершив свою першу курсову роботу «Творчість», яка була високо оцінена в художньому училищі. І, як в нагороду, його звільняють від плати за навчання.
Незабаром Іван Кавалерідзе від’їздить до Парижа, навчається в приватній школі Н.Л. Аронсона. Наважившись, він з фотографією своєї композиції «Творчість» приходить разом з дружиною професора Мечникова Ольгою Миколаївною до знаменитого французького скульптора Огюста Родена. Той довго й прискіпливо тримав перед очима фотографію-композицію, на мить забувши про юнака, що стояв поруч. З усього було видно, що робота йому чимось сподобалась. Композиція являла собою три голови, ліплені в єдиній масі: жагучі очі «Шукання», гордо піднесене чоло непереможної «Боротьби» і натхненний профіль «Праці». Огюст Роден і не намагався приховати своєї приязні до молодого скульптора. І він легким розчерком олівця швидко підписав на знімку: «Це сильно, видно талант. Та слід працювати, працювати й працювати».
Висока оцінка визначного майстра окрилила молодого митця. І.П. Кавалерідзе дебютував у мистецтві як скульптор. Вже перші його роботи одержали визнання. Повернувшись із Парижа до Києва, він всього за чотири дні створює проект пам’ятника княгині Ользі, який одержав першу премію. Пам’ятник було встановлено і урочисто відкрито. В подальшому молодий скульптор виконав ряд станкових творів, зокрема портрети актора Г.А. Боссе, Ф.І. Шаляпіна, працює над проектом пам’ятника Т.Г. Шевченку для Києва.
Але особливо плідно почав працювати І.П. Кавалерідзе в скульптурі у пореволюційний період своєї творчості. Буремні події того часу, національне відродження і творення нового суспільства, небувале емоційне піднесення перебудовної доби нестримно увірвалися в долю і творчість митця. Він працює невтомно і натхненно, пробує себе в різних галузях мистецтва і скрізь як новатор і першовідкривач.
У перші пореволюційні роки скульптор створює проекти, за якими будуються пам’ятники в багатьох містах нашої республіки. Два з них митець створив у своєму рідному місті. Роменці по праву гордяться першим пореволюційним і по-справжньому монументальним пам’ятником Т.Г. Шевченку, котрий полишив у спадок скульптор. Упродовж трьох років він працював над іншим пам’ятником у Ромні. В ньому чи не найбільше виявився вплив революційного впливу на творчість митця. У Роменському пам’ятнику Жертвам революції (нинішня назва «Героям Революції») І.П. Кавалерідзе відобразив український народ, котрий позбувся багатовікових ланцюгів рабської покори і національного гноблення. І те, що упродовж століть не міг зробити легендарний Прометей, змогли зробити робітники і селяни. Ці твори стали кращими зразками реалістичного мистецтва нового часу.
У своїй творчості І.П. Кавалерідзе постійно прагне зрозуміти й показати у мистецьких формах велетенську силу розбудженого і звільненого народу, його непереможну силу і талант будівничих нового світу. Це особливо виявилось при створенні пам’ятників Артему в Донбасі. Працюючи над його образом, наш земляк переміг на конкурсі таких відомих майстрів, як Шадр, Меркулов, Манізер, Гусєв та інших.
Серед відомих діячів, до образів яких упродовж всього життя повертався наш земляк, була невмируща постать Тараса Шевченка. Ще до революції І.П. Кавалерідзе брав участь у конкурсі на пам’ятник Т.Г. Шевченку в Києві і був відзначений за свій проект заохочувальною премією. Через п’ятнадцять років скульптор працює разом з архітектором П.Пащенком над проектом пам’ятника незламному поету-борцю на могилі в Каневі. Ця робота була відзначена журі. І.П. Кавалерідзе не раз повертався до образу Т.Г. Шевченка. Так за його проектами були збудовані пам’ятники поету в Полтаві, Ромнах, Сумах.
Життя і творчість Г.С. Сковороди – великого українця, видатного мислителя і філософа, увійшли безсмертною сторінкою в історію культури українського народу. Ми маємо пишатися тим, що наш уславлений земляк одним з перших відобразив у скульптурі видатного сина українського народу. У 1921 році відбувся конкурс на проект пам’ятника Г.С. Сковороді для Лохвиці. Іван Кавалерідзе працював над проектом цього пам’ятника в нашому місті. Його твір був схвалений і вже наступного року пам’ятник було урочисто відкрито.
А в 1977 році в мальовничому сквері на Подолі, поруч з колишньою Києво-Могилянською академією, в якій навчався майбутній просвітитель, на повен зріст звелася бронзова постать мандрівного філософа, що височить на постаменті з чорного лабрадориту. Авторами цього чудового пам’ятника стали І.П. Кавалерідзе і архітектор В.Г. Гнєзділов. Про велику і напружену працю літнього скульптора свідчить те, що, працюючи над образом Г.С. Сковороди для Києва, митець створив кілька проектів. Цей монумент став лебединою піснею старійшини скульптурного цеху республіки. Скоро митця не стало.
Сказане про І.П. Кавалерідзе-скульптора охоплює далеко не всі монументальні твори митця. Адже упродовж усього життя наш земляк неодноразово звертався до скульптури малих форм. А для Києва, де жив і творив скульптор, він створює меморіальні дошки, присвячені Г.С. Сковороді, народному артисту СРСР Ю.В. Шумському, відомому вченому-терапевту В.М. Іванову, видатному російському художнику М.О. Врубелю, пам’ятний знак на честь першої давньоруської бібліотеки на території Київської Софії.
Перебуваючи кілька перших пореволюційних років у Ромні, Іван Кавалерідзе успішно спробував себе і на роменській театральній ниві: керує драматичним гуртком в одному з хуторів, створює театр залізничників, працює художником і режисером української трупи, що працювала в Ромні під егідою місцевої «Просвіти». Цей доробок видатного митця і на сьогоднішній день маловідомий і гідно не поцінований.
Попри те, що Іван Кавалерідзе в перші пореволюційні роки впевнено заявив про себе, як про велику творчу особистість, що постійно була в пошуках і відкриттях, політичні, а відтак і культурні процеси, що відбувалися тоді в радянській Україні, не сприяли творчості митця. Його життєвий і, особливо, творчий шлях художника був далеко не простим і легким. Отже, нічого дивного немає в тому, що, коли в двадцятих роках минулого століття розпочинається кампанія проти формалізму, його оголошують «прихильником кубістично-конструктивних форм», що позбавило його змоги брати участь у знакових мистецьких заходах у галузі пластики.
Для скульптора це стало трагедією, адже не можна було повністю віддатися своєму захопленню, своїй улюбленій роботі і втілювати в життя свої творчі задуми. Але врятувало інше: митець знову повертається до роботи в кіно. А те, що він робить в кіномистецтві, є фактично продовженням його пошуків у скульптурі. І здобутки його в цій галузі мистецтва не менш вагомі, аніж у скульптурі. Та й відомий наш земляк більше як кінорежисер і сценарист. Адже ще замолоду він працював у кіно художником із режисерами В.Гардіним і Я.Протазановим, виконував ряд оригінальних робіт для кінокомпанії «Тімана і Рейнгардта» (портретний грим Л.Толстого та І.Тургенєва, скульптури для інтер’єрів ряду стрічок, бюсти й фігури популярних кінорежисерів та акторів для власників кінотеатрів Києва і Москви), сміливо експериментував зі світлом, використовуючи його як різець, що відсікає усе зайве, підкреслюючи головне.
Із 1928 року Іван Петрович працював сценаристом і кінорежисером Одеської, а в 1934-1941 роках – Київської кіностудії художніх фільмів, а з 1957 року – режисером-постановником на Київській кіностудії ім. О.П. Довженка. В його доробку фільми: «Злива», «Перекоп», «Штурмові ночі», «Коліївщина», «Прометей», перші національні кіноопери «Наталка Полтавка» і «Запорожець за Дунаєм», а через два десятиліття створив фільм «Григорій Сковорода». Іван Кавалерідзе, як зазначили в своїй книзі «Друге життя митця» її автори Олександра Синько та Нонна Капельгородська, став одним із зачинателів вітчизняної кінопоетики з її самобутніми прийомами образотворення, яскравим символіко-філософським тлумаченням світу, визначальними звуко-зоровими знахідками.
Варто зазначити, що кіноопера «Наталка Полтавка» стала першим українським звуковим фільмом, знятим митцем. До речі, прем’єра фільму відбулася і в США. Фільм демонструвався три тижні поспіль у нью-йоркському кінотеатрі «Рузвельт», де навіть голівудські бойовики не трималися так довго.
Зрозуміло, що погляди митця на мистецтво не знаходили підтримки в тих, хто вбачав у кіно насамперед засіб масової агітації. Негативи стрічок І.Кавалерідзе «Злива» і «Штурмові ночі» було знищено, а 1936р. на шпальтах «Правды» з’явилась стаття «Грубая схема вместо исторической правды», де митець знову засуджувався за свій фільм «Прометей» як формаліст. Здавалося, про нові твори не варто й думати.
Виступ «Правды» вирішив подальшу долю стрічки і режисера. Протягом чотирьох днів статтю, що оголосила митця формалістом, обговорювали працівники Київської кіностудії. Було зроблено висновок, що «Кавалерідзе не дав розгорнутої критики своїх помилок, характерних для всього його творчого шляху», що свідчило про те, що попри критику, митець продовжував відстоювати свої творчі принципи. Тоді ж кінорежисеру заборонили розробляти історичні теми, працювати з молоддю.
Війна застала Кавалерідзе на зйомках стрічки «Пісня про Довбуша» у с. Жаб’є в Карпатах. Він одразу ж опинився «на окупованій території», працював у Києві, що в майбутньому теж принесло йому багато неприємностей. Та життєві негаразди не зламали його, а ще більш загартували.
П’ятнадцять років йому не дозволяли знімати фільми. Лише в сімдесят років митець здійснює постановку стрічок «Григорій Сковорода» і «Повія», але змушений був безперервно їх переробляти на вимогу тодішніх ідеологічних керманичів, що спотворило в ряді епізодів авторську думку. Та, незважаючи на все це, творчість І.Кавалерідзе повоєнних та останніх років життя переконливо демонструє його художницьке бунтарство, прагнення відстояти свою самобутність.
У середині 60-х років, вже в немолодому віці, Іван Кавалерідзе виявив ще одну грань свого обдарування: він пише драматичні твори «Вотанів меч», «Перекоп», «Григорій і Параскева», «Перша борозна». Вони посіли чільне місце в репертуарі українських театрів. У 1967 році п’єса «Перекоп» у постановці Харківського академічного українського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка на Всесоюзному огляді кращих творів до 50-річчя Жовтневої революції була відзначена дипломом і премією. Героїчну поему «Перша борозна» було премійовано на республіканському конкурсі кращих п’єс, присвячених сторіччю від дня народження В.І. Леніна.
Творчі пошуки Івана Кавалерідзе залишили помітний слід у кожній із галузей, які він освоював упродовж свого довгого мистецького шляху. Своєю невтомною працею, своєю душею і серцем, своїми ідеями, які він закладав у свої твори, він завоював право навічно залишитися в пам’яті свого народу, в історії його культури.
Тільки в незалежній Україні віддано достойну шану великому митцю. Крім Музею-майстерні і Благодійного меморіального фонду І.Кавалерідзе, функціонує Скульптурна галерея його імені в Сумах. На будинках, де він жив у Києві та Ромнах, на приміщенні кіностудії імені Довженка, в с. Новопетрівка відкрито меморіальні дошки, у Львові і Ромнах на його честь названо вулиці. Багато експонатів, присвячених життю і творчості Івана Кавалерідзе, зберігаються у фондосховищі та експозиції відділу «Роменський краєзнавчий музей» Державного історико-краєзнавчого заповідника «Посулля». Його життю і творчості були присвячені численні доповіді на наукових історико-краєзнавчих конференціях, що відбувалися в Ромні, Сумах, Полтаві, Києві.

9. Музей-майстерня І.П. Кавалерідзе

Великий вклад у вивчення життя і творчості нашого земляка вносить Музей-майстерня І.П. Кавалерідзе на Андріївському узвозі, що в 1990—1993 роках існував як громадська установа, заснована Спілкою кінематографістів України. З метою упорядкування й використання спадщини митця у відродженні національної культури України було засновано 1992 року Благодійний меморіальний фонд І.П. Кавалерідзе, який ініціював створення цього музею.
15 листопада 1993 року вийшло розпорядження про створення в Києві Музею-майстерні І.П. Кавалерідзе згідно з дозволом Ради Міністрів України від 28 червня 1990 року. Його директором було призначено заслуженого працівника культури України Ростислава Синька.
На виконання доручення Кабінету міністрів України від 3 січня 1995 року «Про використання творчої спадщини видатного українського скульптора, кінорежисера і кінодраматурга Івана Кавалерідзе» 15 червня 1995 року вийшов Наказ по Міністерству культури і мистецтв України щодо реалізації програми «Скульптор І.Кавалерідзе у відродженні історичного обличчя України».
Ці постанови й було покладено в основу діяльності Музею-майстерні, який уже протягом двадцяти п’яти років невтомно і наполегливо пропагує багатогранну й оригінальну творчість І.Кавалерідзе, сприяє втіленню в життя його не здійснених задумів, активно популяризує роботи талановитих художників і скульпторів України, які розвивають кращі національні традиції в образотворчому мистецтві.
Основу колекції Музею-майстерні І.Кавалерідзе становлять твори і речі, документи і фотографії та ін., які подарувала місту родина І.Кавалерідзе: Н.Капельгородська, Р.Синько і О.Синько. Це станкові скульптури, ескізи і проекти митця, сценарії, п’єси, привітальні телеграми і листи на його адресу, улюблені платівки І.Кавалерідзе, насамперед унікальні записи Ф.Шаляпіна, монтажні листи фільмів і програми вистав, які його цікавили, слайди, присвячені різним містам і музеям світу, фотографії і картки, архівні матеріали, книжки, зібрання періодики тощо.
Згодом цю колекцію збагатили портрети митця, створені художниками Є.Лученком, М.Рєзником, Б.Плаксієм, О.Татаровим, скульптором Р.Синьком, його численні прижиттєві світлини, зняті найвідомішими фотокореспондентами, спогади колег і сучасників І.Кавалерідзе.
Поповнюється й серія станкових скульптур Івана Кавалерідзе. Науковець О.Щусь подарувала портрет Максима Рильського, журналіст І.Андрійченко – композицію «Пушкін і няня», Є.Лученко – мініатюру «Шевченко в кріслі» тощо. З Ромен було передано перший пам’ятник Т.Г. Шевченкові, котрий, після переведення його в бронзу, був відданий на зберігання до місцевого музею. Нині цей пам’ятник прикрашає столичний Парк скульптур І.Кавалерідзе.
У Музеї-майстерні зібрано касети фільмів режисера: «Перекоп», «Штурмові ночі», «Коліївщина», «Прометей», «Наталка Полтавка», «Григорій Сковорода», «Повія». Відвідувачам демонструються кінокартини про митця: «Іван Кавалерідзе На зламах часу», «Від Подолу до Золотих воріт», «Шлях Івана Кавалерідзе», телепередачі про нього й роботу Музею-майстерні.
Працівниками Музею-майстерні проводиться ґрунтовна науково-пошукова робота по виявленню нових робіт митця й встановленню місць їх зберігання, розробляються нові аспекти його творчої біографії. Останнім часом на сторінках ряду наукових збірників і журналів з’явилися статті, які висвітлюють роль І.Кавалерідзе-кінохудожника в дореволюційному кіно, його творчі зв’язки з О.Архипенком, Грузією, чеським кінознавцем Л.Лінгартом. У перспективних планах Музею-майстерні є дослідження тем: «Григорій Сковорода у творчості І.Кавалерідзе», «І.Кавалерідзе – театральний діяч і драматург», «Історія та її герої у творчості Майстра», «Шевченкіана І.Кавалерідзе», «Ф.Шаляпін у біографії митця» тощо.
Зусиллями науковців Музею-майстерні за сприяння Головного управління культури і мистецтв Київської міської держадміністрації, Благодійного меморіального фонду І.Кавалерідзе та спонсорів видано ряд книжок, присвячених життю і творчості нашого уславленого земляка, зокрема: «Іван Кавалерідзе. Грані творчості» (1995), «Відновлення історії. Пам’ятник княгині Ользі в Києві», «Поза часом і простором. Спогади про Івана Кавалерідзе», «Іван Кавалерідзе: Скульптура», «Ярослав Мудрий» Івана Кавалерідзе», «На зламах епох. І.Кавалерідзе й оточення», «Друге життя митця». Побачила світ і книга «Новаторство Івана Кавалерідзе» – тези доповідей та повідомлень науково-творчої конференції, присвяченої І10-й річниці від дня народження митця, яку було проведено у співдружності з Сумською скульптурною галереєю І.П. Кавалерідзе.
Окремий напрямок роботи Музею-майстерні І.П. Кавалерідзе – тематичні читання та експозиції, зустрічі з видатними людьми, діячами культури, артистами, співаками, письменниками, вченими, журналістами, людьми, які знали І.Кавалерідзе, співпрацювали з ним. Особливий інтерес відвідувачів викликає постійно діюча галерея «У домі Івана Кавалерідзе», де виставляються роботи художників, графіків, скульпторів, майстрів декоративного мистецтва, фотографів.
Все це яскраво свідчить про те, що дослідження ролі Івана Кавалерідзе в контексті розвитку національного мистецтва минулого і нового століть триває. І не останню роль у цьому відіграє невтомна діяльність науковців Музею-майстерні як наукового і пропагандистського осередку творчості І.Кавалерідзе. Додамо, що вони докладають значних зусиль, аби його творчі задуми не залишилися не здійсненими.

10. Образ Тараса Шевченка в творчості Івана Кавалерідзе

Образ нескореного поета-борця Тараса Григоровича Шевченка, герої його літературних і художніх творів ще з дитинства ввійшли в життя нашого земляка, відомого скульптора, кінорежисера і драматурга І.П. Кавалерідзе, 130-річний ювілей від дня народження якого було відзначено минулого 2017 року.
Іван Петрович не випадково прийшов до образу великого Кобзаря. Бо хіба може справжній митець пройти осторонь життя і творчого шляху незламного поета-борця? «Можливо тому, що в моєму роді два корені, — розповідав якось Кавалерідзе поету Олексі Ющенку, — український і грузинський, я подвійною любов’ю любив і люблю Шевченка. Його могутньопроникливий «Кавказ» навіював скульптурний образ Прометея. Все життя моє — осмислення генія Шевченка і відтворення його образу. В різний час — по-різному».
До образу Т.Г. Шевченка наш земляк звертається ще в передреволюційні часи. У 1911 році було оголошено перший, а потім другий конкурс на проект пам’ятника поету для міста Києва у зв’язку з 50-річчям з дня його смерті. В цьому конкурсі взяв участь і наш земляк. На засіданні журі (серед його членів були С.Васильківський, І.Їжакевич, В.Кричевський, І.Труш, М.Коцюбинський, М.Лисенко та інші), під головуванням О.Сластіона було розглянуто 46 конкурсних проектів і ухвалено: першу премію не присуджувати, а другу й третю присудили скульпторам Ф.Балавенському і М.Гаврилкові.
Замість неприсудженої першої премії журі вирішило видати п’ять заохочувальних премій. Серед відзначених робіт був і проект молодого скульптора Івана Кавалерідзе. Газета «Рада» повідомляла в 1911 році: «Як відомо, авторові проекту «Поети України» присуджено було додаткову премію 100 крб. Виявилось, що автор цього проекту – д. І.П. Кавалерідзе, з роду полтавець. Він був у Парижі і тільки цими днями повернувся звідтіля».
Царський уряд ставив всілякі перепони бажанню українського народу, прогресивних представників всіх народів, що входили тоді до складу царської Росії, вшанувати пам’ять могутнього борця за соціальне і національне визволення, котрий завжди був символом боротьби проти гніту і поневолення народів. Це стало можливим лише в пореволюційний час. Так вже судилося долею, що першим монументальним пам’ятником Тарасові Шевченку став роменський пам’ятник поетові Івана Кавалерідзе. І він завжди, як підкреслював у листуванні і зустрічах із земляками, дорожив цим.
До речі, згадуючи, що в роботі над пам’ятником Т.Г. Шевченку у Ромні він відштовхнувся від свого проекту 1911 року, І.П. Кавалерідзе акцентував саме на тих змінах, які він вніс в ідейно-образну концепцію твору. «…Там Шевченко сидів похнюплений, сумний, на перший план виступав мотив гіркої думи… У роменському пам’ятнику… я прагнув передати незбориму внутрішню силу поета… Нова доба переможної революції вимагала нового вирішення образу Кобзаря». Велике значення в ідейно-образному вирішенні пам’ятника відігравав і постамент, у якому скульптору вдалося підкреслити нерозривний зв’язок Шевченка з рідною землею.
У пореволюційні часи пам’ятник Тарасові Шевченку було відкрито до 65-ї річниці з дня смерті поета 12 березня 1926 року в Полтаві. Загальна висота пам’ятника 5 метрів: скульптура – 1,8 м., п’єдестал – 3,2 м. П’єдестал подано як асиметричне нагромадження площин і обсягів, з яких органічно виростає постаь поета-борця. На п’єдесталі – рядок з Шевченкового «Заповіту»: «… І вражою злою кров’ю волю окропіте…».
Ця подія перетворилась у велике свято полтавців. Сюди з Харкова від ВУФКУ спеціально прибув кінооператор, який зняв цю знаменну подію на плівку.
Знято при цьому також ряд моментів з урочистостей. Усі кадри увійшли до спеціального випуску «Шевченківські свята в Полтаві».
У 20-х роках Іван Кавалерідзе продовжує плідно працювати над втіленням образу Т.Г. Шевченка в скульптурі. Зокрема, він бере активну участь у конкурсі на проект монумента Шевченку на могилі в Каневі, оголошеному Народним комісаріатом освіти УРСР. І хоч з 22 представлених проектів журі конкурсу не рекомендувало до втілення жодного, серед відзначених трьох робіт був і проект нашого земляка. Митець, який в той час працював над пам’ятником Шевченку в Полтаві, подав на конкурс разом з архітектором П.Пащенком проект у вигляді чотирьохгранної піраміди з уступом біля вершини, на якій сидить Кобзар.
Ідеї одного зі своїх проектів монумента у Каневі Іван Кавалерідзе до певної міри втілив у пам’ятнику Шевченкові в Полтаві (1926 рік). Трактуванням образу поета він близький до роменського варіанту, проте стилістичні прийоми скульптора докорінно змінилися. Незвичайної пластичної виразності набула архітектура постаменту, складеного з великих конструктивно вирішених брил, що нагадують форму піраміди. Пам’ятник Т.Г. Шевченку було відкрито до 65-ї річниці з дня смерті поета в Пролетарському (нині Петровському) парку.
У тому ж 1926 році І.П. Кавалерідзе працював над пам’ятником Т.Г. Шевченку з нашому обласному центрі. В газеті «Плуг і молот» за 14 березня 1926 року, що зберігається в Лебединському краєзнавчому музеї, є таке повідомлення: «Як відомо, в Сумах, по вулиці імені Шевченка в Комсомольському саду будується пам’ятник Т.Г. Шевченку… за ескізом відомого скульптора Кавалерідзе. Весь він буде із бетону, 9 аршин заввишки… П’єдестал пам’ятника вже готовий і зараз залишилось тільки відлити саму постать…».
Старожили Сум не забули цю споруду, яка стояла у сквері імені Т.Г. Шевченка до 1952 року. Однак вона не витримала випробування часом… Реставрувати пам´ятник не вдалося, і замість нього у 1957 році збудовано новий за проектом скульптора Я.Д. Красножона.
Серед невтілених у життя робіт І.П. Кавалерідзе слід згадати чудовий проект пам’ятника Т.Г. Шевченку для Ленінграда, створений ним грізного 1944 року. В свою чергу варто зазначити, що цей твір І.П. Кавалерідзе творчо використали молоді скульптори, що працювали над створенням пам’ятника Т.Г. Шевченку в столиці нашої Батьківщини.
Усе своє творче життя наш земляк продовжував працювати над шевченківською темою у мистецтві.
Це лише побіжний і далеко не повний огляд творчих робіт і задумів митця, в яких він відобразив геніального сина українського народу. А ще слід нагадати і про досить обширну кіношевченкіану І.П. Кавалерідзе. Все це засвідчує велику повагу нашого земляка до Т.Г. Шевченка.
Варто зазначити, що більша частина Шевченкіани нашого земляка зберігається в Сумській скульптурній галереї І.П. Кавалерідзе.
Окрім Шевченкіани в скульптурі варто зазначити, що ще 1929 року Іван Кавалерідзе поставив кінофільм «Злива» (Офорти до гайдамаччини), тематично співзвучні Шевченковій поемі «Гайдамаки». Набагато пізніше, в дні підготовки до відзначення 150-літнього ювілею Т.Г. Шевченка Іван Кавалерідзе написав за його твором кіносценарій «Варнак», однак картина не була знята.

11. Іван Кавалерідзе в культурно-мистецькому житті міста Ромен

Чільне місце у когорті уславлених уродженців Роменшини по праву належить І.П. Кавалерідзе, своєрідному і небуденно обдарованому митцю, в творчості якого тісно переплелися і поєдналися воєдино обдарування скульптора, кінорежисера і драматурга. Він пройшов довгий і складний шлях художника, найкращі твори якого увійшли вагомим доробком в нетлінну скарбницю української культури. А ще Роменщина – це не лише край, де народився митець, але й той, в культурному розвої якого він полишив яскравий слід.
Саме тут, на Роменщині, на хуторі, що колись належав царському генералові Ладинському (нині село Новопетрівка) 1 квітня 1887 року в селянській родині народився митець. Тут пройшли його перші дитячі роки, згодом – в Талалаївці, де його батько – Петро Васильович Кавалерідзе мав 25 десятин землі. Петро Васильович був людиною знаною і авторитетною не лише в селі, але й в Роменському повіті, не цурався громадської роботи. На початку ХХ століття він був членом товариства взаємного кредиту Роменського повітового земства, обирався гласним до Роменського повітового земства і входив до складу його дорожної комісії. Поряд з цим П.В. Кавалерідзе був активним членом Талалаївського сільськогосподарського товариства, обирався до його ради, займав посаду товариша голови, на громадських засадах завідував його бібліотекою. В хуторі, де майбутній митець народився, та в Талалаївці і минали його дитячі роки. А потім неодноразово життєві і творчі шляхи приводили його до рідного краю. Не раз ще з дитинства бував І.П. Кавалерідзе і в тодішньому повітовому містечку, яке справило на нього незабутнє враження. Вже на схилі літ, роздумуючи над витоками свого мистецтва скульптури, уславлений митець згадував одну із визначних пам’яток стародавньої української дерев’яної архітектури Покровську церкву, яка, на жаль, не збереглася до наших днів: «…Чи й зможу назвати два-три таких досконалих витвори художнього генію, як відома мені ще з дитинства церква Покрови в Ромнах, споруджена на замовлення кошового отамана Петра Калнишевського. Та сама церква, на якій рукою її творця було викарбовано: «Різав Федір Забарний із Засулля…». Величні, урочисто-радісні, спрямовані ввись об’єми цієї церкви і нині для мене є зразком пластичної витонченості».
А ще Ромен – це важливий етап на життєвому і творчому шляху митця, який охоплює період 1917-1923 років. Це були бурхливі і мінливі роки в житті всієї нашої країни: революція, громадянська війна, становлення нового суспільства, відродження національної культури, освіти, мистецтва. Час великих звершень, а ще більше – великих сподівань…
Ось в такий переломний момент і з’являється в рідному краї Іван Кавалерідзе. Отримавши відпустку, він приїздить до Ромен і залишається тут на кілька років. Його невтомна діяльність залишила помітний слід у культурному житті нашого міста. Важко знайти ту сферу тодішнього життя Ромен і роменського району, якої б не торкнулася багатогранна культурницька діяльність І.П. Кавалерідзе. Але ж хіба тільки культурницька? В роки, коли вирішувалася доля майбутньої країни, коли від кожного вимагалося і самому вносити цеглину в величну будову майбутнього суспільства – ця діяльність набрала виразної політичної ваги. Це була справді творча індивідуальність, яка благотворно вплинула на розвиток традицій на своїй малій батьківщині.
І.П. Кавалерідзе – один з тих художників, які до останку присвятили себе творенню нового мистецтва. Саме тут, в Ромні, він активно включився в будівництво молодої радянської культури, невпинно шукав у ній своїх індивідуальних доріг.
Він уславив наше давнє місто, створивши перший, по-справжньому монументальний пам’ятник Т.Г. Шевченкові. Роменці по праву ним гордяться. А коли постало питання про його реставрацію, скульптор знову повертається до свого улюбленого дітища і сам починає вести цю роботу. Але невблаганна смерть обірвала її і тому справу довершили інші митці.
Серед кращих творів І.П. Кавалерідзе мистецтвознавці справедливо виділяють пам’ятник Жертвам (пізніше усталилась назва Героям) революції в Ромні. А.В. Німенко писав: «Оригінальним задумом був скульптурний монумент у Ромнах, де відчувається прагнення автора втілити нові образи і нові ідеї через алегоричні постаті Прометея та Робітника».
Проте, хоча цей ансамбль будувався протягом трьох років, він, за твердженням самого автора, залишився дещо незавершеним. За авторським задумом це повинен бути «пам’ятник-трибуна». Роменський пам’ятник Героям революції уособлював собою героїчний робітничий клас, весь український народ, що врешті-решт розірвав залізні кайдани віковічного соціального і національного гніту і завоював свободу. Образ робітника вражає своїм пафосом і динамізмом, в ньому радість і торжество перемоги, відчуття сили і незламності. Слід підкреслити, що вирішення архітектурної частини роменського пам’ятника Героям революції стало для талановитого майстра початком пошуків, які І.П. Кавалерідзе продовжував розвивати в своїх скульптурних творах упродовж двадцятих років.
Незважаючи на велику завантаженість у роменський період свого життя, І.П. Кавалерідзе продовжує невтомно працювати як скульптор. В той час він створює проекти пам’ятника Сковороді для Лохвиці, а дещо пізніше – проект пам’ятника Артему для Слов’яногорська. В 1921 році скульптор знімає посмертну маску корифея українського театру Г.П. Затиркевич-Карпинської. На жаль, ця маска, що зберігалася в Полтавському краєзнавчому музеї, загинула під час пожежі в роки Великої Вітчизняної війни.
Ще на початку свого творчого шляху Іван Кавалерідзе, працюючи над «Історичним шляхом», створив цікаву композицію «Ярослав Мудрий з папірусом», до якої повертався неодноразово. 1967 р., розробляючи проект пам’ятника на честь 850-річчя м. Ромен, скульптор відтворив цей задум у горельєфі. Міська комісія з проведення святкування 50-річчя Жовтневої революції обговорила проект і виготовлений макет монумента, який планувалося спорудити в Ромнах на честь 850-річчя Ромен. На жаль, тодішні міські чиновники від влади не довели цю справу до кінця і, мало того, не зберегли його. Ця риса – не берегти, втрачати, віддавати – характерна й для сьогоднішнього чиновництва.
І на сьогоднішній день залишається маловідомою і чекає на своє наступне дослідження така яскрава грань щедрого таланту нашого земляка, як його надзвичайно плідна театральна діяльність під час перебування в Ромнах в 1917-1923 роках.
Сам митець дуже серйозно ставився до театрального дійства, до театрального мистецтва, надавав йому великої ваги. Він писав у своїх спогадах, що український театр завжди був не лише відпочинком для душі, але й школою життя.
Ще тільки повернувшись на Роменщину буремного 1917 року і поселившись на хуторі Романовому побіля Ромен, він організовує там невеличкий театральний гурток, який охоче відвідували селяни з навколишніх сіл. Популярність вже перших вистав сільських аматорів скоро досягла Ромен. І коли Іван Петрович з’явився в місті, щоб зареєструватися як фахівцю, йому відразу ж запропонували створити театральний колектив у повітовому центрі. Цим колективом стала українська трупа, що діяла в місті під егідою місцевої «Просвіти».
Театр любителів згодом перетворився на професійний, що за своїм профілем був музично-драматичним. В ньому початкуючому режисерові доводилося працювати не лише художнім керівником, але, коли вимагали обставини – то й художником.
Український театр роменської «Просвіти» постійно знаходився у творчому пошуку і переосмислював старі драматичні твори, шукав нові, котрі б відповідали новому часові, працював на українське культурно-мистецьке відродження перших пореволюційних років. У ті роки театр І.П. Кавалерідзе ставив п’єси української та російської класики: «Назара Стодолю» Тараса Шевченка, «Катерину» М.Аркаса, «Безталанну», «Саву Чалого», «Чумаків» І.Карпенка-Карого, «Чорноморців» та «Циганку Азу» М.Кропивницького, «Ревізора» М.Гоголя, «Розбійників» Ф.Шіллера та багато інших. Уже сам перелік репертуару роменського українського театру свідчить про його великі можливості.
До мистецьких заслуг І.П. Кавалерідзе в Ромні слід віднести появу на місцевій сцені творів Лесі Українки. Вже в 1919 році українська трупа в Ромні здійснила постановку п’єси Лесі Українки «В домі труда, в країні неволі». Це – перша зафіксована постановка п’єси Лесі Українки. Того ж року роменські актори поставили інший твір Лесі Українки – «В катакомбах». Як зазначив Б.Зюков у книзі «На сцене и экране – Леся Украинка», – це теж була перша зафіксована постановка драматичного твору видатної української поетеси. Поява творів Лесі Українки в постановці роменських акторів є свідченням їх професійної майстерності, потенційних можливостей і готовності місцевої публіки сприймати ці прекрасні п‘єси. Як нам усього цього нині бракує: і театру, і глядача!..
Театральна діяльність І.П. Кавалерідзе в нашому місті, вистави, які він здійснював, зокрема сценічне прочитання драматичних творів Лесі Українки – то є славна сторінка історії всього українського театрального мистецтва. І нам варто пишатися нею.
Великою опорою для молодого режисера став приїзд до Ромен групи київських акторів театру М.Садовського, які значно пожвавили театральне життя в Ромні і показували зразки високої акторської майстерності для місцевих любителів. Вони відіграли велику роль у становленні молодого роменського театру. Спільна праця з гастролерами упродовж сезону 1918 року виявилась надзвичайно плідною і послужила становленню професійного колективу в Ромні. Зазначимо, що тоді в ньому разом з хором і оркестром було 125 чоловік, адже за профілем цей роменський театр значився музично-драматичним.
Велику роль у творчому зростанні І.П. Кавалерідзе-режисера відіграла уславлена актриса Ганна Петрівна Затиркевич-Карпинська. Творча робота зблизила роменців – корифея українського професійного театру і молоді театральні сили міста на чолі з їх художнім керівником. Іван Кавалерідзе високо цінив допомогу видатного майстра сцени. Він згадував, що там, де була Затиркевич, там холодна виучка або фальшивка не могли пройти непоміченими. Поруч з видатною акторкою виростала і виховувалася молодь.
Відомо, що Ганна Петрівна привітала І.П. Кавалерідзе за його постановку «Лісової пісні» Лесі Українки в роменському театрі і за нове розкриття образу Мавки. І хоч деякі актори-професіонали й критикували постановника за новаторство, але Ганна Петрівна, як свідчив в одному із своїх спогадів І.П. Кавалерідзе, говорила: «Нехай лають, критикують. А ви радійте, бо ви можете йти вперед».
Зокрема, в березні 1920 року Іван Кавалерідзе був режисером вистави-концерту, присвяченої Тарасу Шевченку, яку влаштувала українська радянська трупа при «Просвіті». У тому ж місяці за його режисури були поставлені п’єса: С.Васильченка «На перші гулі», комедія на чотири дії В.Винниченка «Панна Мара» тощо.
Роменський глядач був вимогливий, знаючий, бо ж місто мало давні театральні традиції. Ось на цьому благодатному грунті і почали щедро проростати зерна, посіяні молодим режисером І.П. Кавалерідзе. Разом із ним виростала і талановита молодь. Ще працюючи над пам’ятником Т.Г. Шевченку, Іван Петрович серед своїх добровільних помічників вишукує таланти, залучає їх до роботи в аматорському, а потім і в професійному театрі. З тих перших аматорів, яких в 1917-1918 роках об’єднав Іван Кавалерідзе, вийшло багато прекрасних майстрів сцени, зокрема народний артист СРСР Василь Яременко, Народна артистка УРСР Ірина Воликівська, відомий диригент Володимир Левітов та інші.
Упродовж свого довголітнього життя не поривав творчих стосунків із своїм великим учителем народний артист УРСР Степан Шкурат, котрий, зокрема, знявся у фільмі Кавалерідзе «Запорожець за Дунаєм». Та й сам Іван Кавалерідзе згадує про роботу із уславленим роменським актором у фільмі «Степан Шкурат».
Зазначимо тут побіжно, що Іван Петрович долучився і до створення Роменського краєзнавчого музею, котрий вже через рік буде святкувати свій столітній ювілей. Митець входив до складу колегії музейних працівників. Не цурався І.П. Кавалерідзе і педагогічної праці, зокрема, викладав на режисерських курсах, що влаштовувалися роменською «Просвітою» в 1919-1920 роках.
Завершуючи побіжний огляд перебування Івана Кавалерідзе в Ромнах, варто наголосити на тому, що роменський період в житті митця був надзвичайно плідним і багатим на творчі здобутки. А ще це був важливий етап у становленні Кавалерідзе, саме тут він ставав тим, ким ми його знаємо і пам’ятаємо: великим художником-новатором, націленим на пошук, спрямованим у майбутнє.

12. Будівництво пам’ятника Кобзарю в Ромні

Справжньою перлиною всенародної пам’яті про Тараса Шевченка в Ромні є пам’ятник поету, збудований роменцями далекого 1918 року. Роменський пам’ятник Т.Г. Шевченку – це перший монументальний пам’ятник поетові, котрий був встановлений не десь у приміщенні чи побіля нього, а на міській площі.
Одним із заплутаних питань. що стосуються цього першого монументального пам’ятника Т.Г. Шевченку, є питання про час будівництва, про ті обставини, в яких велося спорудження монумента. Багато дослідників-мистецтвознавців і краєзнавців довгий час підкреслювали благотворний вплив на скульптора ідеї ленінського плану монументальної пропаганди, наголошували на тому, що роменський пам’ятник Тарасу Шевченку – це результат втілення в життя цього плану… Виявлені ж недавно матеріали дають змогу повніше і точніше відповісти на це питання.
Але, перш за все, згадаємо, що у підписаному В.І. Леніним 12 квітня 1918 року документі «Про знесення пам’ятників, споруджених на честь царів та їх слуг, і вироблення проектів пам’ятників Російської соціалістичної революції» зазначалося, що моделі нових революційних пам’ятників мають бути винесені на суд мас. Але тільки 30 липня того ж року на засіданні Раднаркому під головуванням В.І. Леніна буде затверджено список пам’ятників, що мали будуватися в першу чергу. Поряд з іменами К.Маркса, Ф.Енгельса та багатьох інших були зазначені і Тарас Шевченко та Григорій Сковорода.
А ретельне вивчення обставин будівництва роменського пам’ятника дозволяє упевнено стверджувати, що його поява не має абсолютно ніякого відношення до того ленінського плану. Роменський пам’ятник великому сину українського народу – це вияв ініціативи широкої громадськості міста, це – результат реалізації давніх задумів роменського люду, в середовищі якого давно жило прагнення саме в такий спосіб вшанувати пам’ять про відвідування нашого краю великим Кобзарем. Адже не випадково ще на початку ХХ століття Роменська міська дума відраховувала із міських коштів по сто карбованців щорічно. Викликає подив і щире захоплення та швидкість (і не на шкоду мистецькій вартості пам’ятника!), з якою було його споруджено – в травні розпочали і вже 27 жовтня того ж 1918 року в урочистій обстановці його було відкрито. І це в складних умовах громадянської війни, німецької окупації, холоду і голоду, що панували тоді повсюдно… Через багато років цей пам’ятник, котрому суворий час завдасть багато шкоди і руйнувань, буде переведений в бронзу.
Думка про спорудження в місті пам’ятника Т.Г. Шевченку серед роменців визріла ще задовго до революції 1917 року, хоч її реалізація стала можливою лише після повалення царського самодержавства. Питання про пам’ятник дискутувалося в Ромні упродовж 1911-го та першої половини 1918 року.
Варто зазначити, що задум збудувати в Ромні пам’ятник великому Кобзареві остаточно викристалізувався ще 1917 року, коли по Лютневій революції зажевріло давно омріяне сонце свободи. З ініціативи новоутвореної «Просвіти» під керівництвом спеціальної комісії, яка відала питаннями встановлення в Ромні пам’ятника Шевченку, були зібрані для цього кошти.
У Ромні було створено спеціальну комісію, яка почала відати всіма питаннями, пов’язаними з будівництвом. Проте довгий час справи вперед не просувались. І лише па початку 1918 року щасливий збіг обставин допоміг роменцям. Реалізація їх задуму стала можлива завдяки появі в Ромні скульптора-земляка Івана Кавалерідзе. Роменська газета «Народне слово» писала 15 травня: «До Ромен приїхав відпочити відомий художник-скульптор І.Кавалерідзе, що встановив у Києві пам’ятник «Ольга» і який неодноразово отримував премії за різні проекти, в тому числі і за проект пам’ятника Шевченку в Києві».
Деякі роменські громадські діячі запропонували йому встановити в Ромні пам’ятник Шевченку. Кавалерідзе прийняв пропозицію і 14 травня за його участю відбулася з цього приводу нарада в міській управі. На нараді була озвучена і сума, яка потрібна була для будівництва пам’ятника – 20 тис. крб. До тих грошей, які ініціатори будівництва пам’ятника мали на день наради, фінансова комісія просила міську думу асигнувати ще 4 тис. крб. Таким чином, половина коштів, необхідних для будівництва пам’ятника, була в наявності. Додаткові кошти на спорудження пам’ятника планувалося зібрати шляхом пожертв окремих осіб та організацій. Міщани очікували на матеріальну допомогу з боку повітового земства.
20 травня питання про будівництво пам’ятника Т.Г. Шевченку розглядалося на засіданні Роменської міської думи. Доповідачем виступив голова думи Федір Узун, в обговоренні взяли участь М.Міщенко. С.Козлов, Л.Уманський, І.Василенко та інші гласні міської думи. Серед обговорених питань: асигнування коштів, місце будівництва пам’ятника, утворення комісії міської думи, яка мала займатися поточними справами, пов’язаними з будівництвом пам’ятника.
Незважаючи на тяжку скруту міського самоуправління, почали вестися активні роботи: було розглянуто і затверджено проект пам’ятника, вибрано місце для нього, викопано яму під фундамент. 16 червня відбулися торги на право вести будівництво фундаменту і постаменту. Міська дума виділила потрібну кількість дрібного щебеню та великого каміння. Роменець М.І. Линник подарував на 200 крб. щебню. Планувалося влаштувати день Шевченка, під час якого мали провести загальноміське Шевченківське свято та виставу, збір від якої призначався на покриття витрат, пов’язаних з будівництвом пам’ятника.
Варто підкреслити велику заслугу місцевих осередків товариства «Просвіта», які багато зробили для того, щоб втілити в життя задум роменців. 19 червня роменська «Просвіта» звернулась із закликом до громадян міста і повіту: «Жертвуйте на пам’ятник Т.Г. Шевченку». В цій відозві говорилося: «Громадяни міста Ромен і повіту! Комісія Роменського товариства «Просвіта» по влаштуванню в Ромні пам’ятника Тарасу Шевченку на засіданні своєму 1 червня 1918 року прийняла проект скульптора Кавалерідзе і вирішила в сей рік збудувати в Ромні пам’ятник поетові…
Комісія з непохитною вірою покладає велику надію, що громадянство щедро відгукнеться і таким чином допоможе прикрасити м. Ромен пам’ятником батька Тараса. Щоби не загальмувати таку дорогу справу і не відкласти надалі, комісія звертається з оцим маленьким закликом до всіх «Просвіт» у повіті, до народних управ, до різних товариств міста і повіту і всіх-всіх, кому дороге відродження України – збирайте, жертвуйте і надсилайте гроші на пам’ятник великому борцеві за кращу долю бідних, національному генію української краси і сили Т.Шевченкові».
Просвітяни Роменського повіту провели велику роботу по збору коштів. Видавались підписні листки, на підставі яких повсюдно збирались гроші, ставились вистави, кошти від яких теж надходили до «Просвіти» у фонд будівництва пам’ятника. Цією справою відала комісія «Просвіти» на чолі її з головою Я.Даниловим і секретарем М.Міщенком.
Серед коштів, що надійшли на першу декаду вересня 1918 року, варто зазначити, що були від: Роменського Союзу споживчих товариств – 2000 крб., від товариства «Просвіта» с. Ведмежого – 109 крб., від М.К. Богдановича від Роменської «Просвіти» від спектаклю на користь пам’ятника Т.Г. Шевченку, що відбувся 26 лютого 1918 року – 508 крб., від українського коменданта – 73 крб., від Іщенкової Є.М. по підписному листу № 46 – 28 крб., від невідомого – 5000 крб., від липівського товариства «Просвіта» по підписному листу № 43 – 28 крб., від Б.І. Чанишева – замість внеску на труну С.І. Онопрієнку – 40 крб., від Рогинського товариства «Просвіта» за спектакль – 160 крб., від М.Бондаренка по підписному листу № 87 – 20 крб., від Великобубнівської «Просвіти» за спектакль, улаштований з метою збору коштів на пам’ятник Т.Г. Шевченку – 653 крб., від В.І. Ганжі по підписному листу № 6-7 – 104 крб., від Рубанської «Просвіти» по підписному листу № 20 – 20 крб. Всього – 18706 крб. Хотілося, щоб із спогадами відгукнулися нащадки всіх оцих доброчинців, котрі передавали кошти на будівництво пам’ятника Кобзарю в нашому місті…
10 жовтня 1918 року в першому номері газети «Наше слово», що почала виходити після закриття газети «Народное слово» з’явилося звернення комісії з будівництва пам’ятника Тарасу Шевченку до співаків і співачок, в якому говорилось: «Співаки і співачки! У четвер, 10 жовтня 1918 р. в Народному Домі о сьомій годині вечора відбудеться чергова репетиція співу «Б’ють пороги», «Умер батько наш» і інш. Всіх учасників – співаків і співачок, як горожан, так і процівчан, засульчан, гаряче запрошуємо прибути на співку неодмінно. Відкриття пам’ятника не за горами. Хором дирижируватимуть Е.Л. Доценко і М.К. Богданови».
20 жовтня роменська газета надрукувала коротке повідомлення «До відкриття пам’ятника Шевченку», в котрому ознайомила громадськість міста зі зверненням голови міської комісії з будівництва пам’ятника Т.Г. Шевченку Я.Данилова до міської управи з проханням виділити приміщення для ночівлі гостей з 27 на 28 жовтня, які мали прибути на урочисте відкриття пам’ятника Т.Г. Шевченку. Газета повідомляла, що міська управа відвела для прийому гостей Шевченківську, Володимирську і Олександро-Невську школи.
Через два дні вона повідомила, що у відповідь на прохання Роменського товариства «Просвіта» про звільнення учнів 28 жовтня від занять під час вшанування пам’яті Тараса Шевченка, від комісара освіти отримано телеграму, в якій зазначалось, що «Комісаріат дозволяє увільнити учнів Роменського повіту від навчання 28 жовтня. Влаштувати в цей день свято пам’яті Шевченка».
«21 жовтня 1918 року повернулася з Києва делегація роменської «Просвіти» в складі М.Ф. Міщенка, М.К. Богдановича, які виїздили до столиці з приводу очікуваного 27 цього місяця відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку в Ромнах. Делегати відвідали міністра народної освіти М.П. Василенка, його товариша Холодного, відомого історика і громадського діяча С.А. Єфремова і директора департаменту позашкільної освіти пані Русову. М.П. Василенко, що прийняв делегацію без черги, дав їй тверду обіцянку приїхати на відкриття пам’ятника, якщо не трапиться чогось виключного, що його затримає.
Пані Русова як давня працівниця на ниві української культури запевнила делегатів, що іхня присутність на відкритті пам’ятника Т.Г. Шевченкові доставить їй велику насолоду на схилі літ.
Обіцяли приїхати також С.А. Єфремов і товариш міністра народної освіти Холодний. До участі у вечорі-концерті на честь відкриття 27-го жовтня делегацією залучені такі літературні і артистичні сили і поети: Микола Вороний і Савченко, артист Корольчук, оперна співачка Литвиненко і оперні співаки Микиша і Стешенко. Можливий був також приїзд М.К. Садовського.
До приїзду всіх цих осіб делегація виклопотала в міністерстві шляхів сполучення спеціальний вагон 2-го класу, котрий буде їм наданий і для повернення в Київ.
Делегація надіслала письмові запрошення колишньому голові Центральної Ради М.С. Грушевському, В.К. Винниченку, Національній Спілці, Товариству імені Шевченка, М.К. Заньковецькій і ін.».
Спільними зусиллями громадян міста і повіту пам’ятник було збудовано і 27 жовтня 1918 року відбулося його урочисте відкриття, в якому взяли участь тисячі жителів міста і повіту, гості з навколишніх повітів, делегація з Києва, що прибула в двох вагонах. З Києва прибув і представник гетьмана П.Скоропадського. На відкритті пам’ятника Тарасу Шевченку в Ромні були поет Микола Вороний, співаки Микола Микеша, Марія Литвиненко-Вольгемут, О.І. Корольчук, Г.С. Вашкевич та багато-багато інших діячів.
До пам’ятника були покладені квіти від гетьмана, гетьманської адміністрації, від німецької окупаційної влади, від представників багатьох громадських організацій і партій, делегацій від просвітянських осередків повіту тощо.
Відкриття пам’ятника Тарасові, Шевченківські урочистості, які проводились того дня в Ромні, стали визначною подією в культурному і мистецькому житті не лише Ромен, але й всієї України.

13. Друге життя пам’ятника

Упродовж перших пореволюційних років пам’ятник Тарасу Шевченку був у центрі культурно-мистецького і політичного життя міста Ромен: біля нього відбувалися демонстрації і мітинги, фотографувалися червоні партизани, що йшли в бій проти білогвардійців, збиралися робітники і селяни, що будували нове суспільство, любили відпочивати юнаки і дівчата. Та з часом рух демонстрантів і маніфестантів змінив напрямок, квіти покладалися до нових пам’ятників: Героям революції, Леніну, Сталіну… А засмучений Тарас все чекав, коли до нього повернуться ті, задля котрих він мучився і боровся, жив і творив… І навіть німці, котрі в 1918 році покладали до нього квіти, трохи більше, ніж через тридцять років, підняли на нього зброю. Свої ж, рідні чиновники при владі своєю байдужістю, своїм безпам’ятством ледь не загубили його остаточно. Навіть мова йшла про його знесення, оскільки над його творцем упродовж багатьох років тяжіли звинувачення в старих мистецьких «гріхах», а з часом додалися і нові… Найчастіше мова йшла про недовговічні матеріали. А цими розмовами прикривалась елементарна людська байдужість, неповага до мистецької спадщини.
Та роменці ніколи не забували поета, з повагою ставились до його пам’ятника, постійно піднімали питання про його відродження.
Пам’ятним для роменців п’ятдесят років тому став приїзд до міста делегації українських письменників, які були стривожені чутками про майбутнє знищення прекрасної пам’ятки. Наш земляк, відомий поет-пісняр Олекса Ющенко, на велелюдньому зібранні жителів міста і району – шанувальників поезії – заявив, що попри все «пам’ятник стояв і стоятиме в нашому місті»! І з тієї пам’ятної і промовистої зустрічі всі розмови про знесення пам’ятника стали стихати і з часом зовсім згасли, а прибічників відродження пам’ятки значно побільшало.
Тарас Шевченко в Ромні дочекався свого часу. Він був врятований. Реставрація пам’ятника Т.Г. Шевченку була проведена відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 17 вересня 1976 року. Проектування пам’ятника здійснене Міністерством культури і Держбудом УРСР. Авторами проекту реставрації були скульптори Клоков В’ячеслав Михайлович, Довгань Борис Степанович, архітектор Юр’єв Флоріан Ілліч.
Роботи з реставрації пам’ятника були виконані Українським спеціальним науково-реставраційним виробничим управлінням Держбуду УРСР. Вартість реконструкції пам’ятника відповідно до кошторису, розробленого інститутом «Укрпроектреставрація», складала 85,5 тис. крб. (в цінах на 1982 р.).
Незадовго до смерті скульптор І.П. Кавалерідзе зробив проробку гіпсової форми фігури пам’ятника і підготував її до відлиття. По його смерті ескізний проект реконструкції пам’ятника доручено виконати скульпторам В.І. Клокову і Б.С. Довганю, архітектору Ф.І. Юр’єву,
На жовтень 1981 року була виготовлена скульптурна фігура Кобзаря у бронзі, а в цехах Київських спеціалізованих науково-реставраційних майстерень продовжувались роботи по відливці п’єдесталу пам’ятника. Пізніше будівельні організації Ромен провели демонтаж старого пам’ятника і заклали фундамент під новий монумент.
Великою проблемою стала бронза, котрої потрібно було більше 18 тонн. На допомогу прийшли трудові колективи м.м. Ромен і Сум.
Реставрацію взяли на себе скульптори Клоков В’ячеслав Михайлович, Довгань Борис Степанович і архітектор Юр’єв Флоріан Ілліч. Бронзу на бюст виділили всі великі підприємства Ромен і Сум.
В лютому 1982 року реставрація пам’ятника була завершена і комісія, утворена розпорядженням виконкому Сумської обласної Ради народних депутатів, прийняла пам’ятник. До складу комісії входили: завідуючий відділом облвиконкому в справах будівництва і архітектури (голова комісії) Дейнека А.І., голова Роменського міськвиконкому Батура В.В., заступник голови правління обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Підопригора А.Я., скульптор, автор проекту реставрації пам’ятника Клоков В.М., архітектор, автор проекту реставрації пам’ятника Юр´єв Ф.І., головний архітектор міста Ромен Шмітько А.М. та інші.
На торжествах з цієї нагоди наш земляк український поет-пісняр Олекса Ющенко сказав: «Відслужив своє давній, ще з 1918 року, бетон. Тепер його змінив сплав бронзи. Та як раніше хвилював, так і тепер, і в майбутньому, будитиме образ великого поета і сина народу у серцях нащадків почуття любові до своєї Вітчизни».
Із знаменною подією роменців привітали Зоя Коцюбинська, Назар Тобілевич, Зиновій Франко, народний артист СРСР, лауреат республіканської премії імені Т.Г. Шевченка Анатолій Мокренко та інші діячі літератури, культури, мистецтва. А ось що писали письменники Вірменії: «Ім’я геніального сина українського народу Тараса Шевченка, його творчість, думи, надії знаходять відгук у душі кожного вірменина, сприяють інтернаціональним зв’язкам, братній дружбі наших народів. Сердечно поздоровляємо вас із відкриттям прекрасного пам’ятника славному Кобзарю України».
На мітингу трудящих району виступили секретар міськкому Компартії України Олександр Климов, секретар Сумського обкому Компартії України Іван Макухін, автор цих рядків, а також головний редактор журналу «Україна», лауреат Державної премії імені Т.Г. Шевченка Микола Подолян, депутат Верховної Ради УРСР працівниця заводу АТС Надія Доленко, учителька мови та літератури роменської школи Юлія Ласкава, учень Володимир Лихненко, заступник голови Канівського міськвиконкому Анатолій Король. Самодіяльний заслужений хор під керівництвом Григорія Максименка виконав безсмертний «Заповіт» Кобзаря. Могутньою мелодією линуло Шевченкове слово над стародавнім містом, у якому колись жаданим гостем був Тарас Шевченко.
Старий пам’ятник, що послужив моделлю для нового, бронзового, розпорядженням Міністерства культури був переданий на збереження до Роменського краєзнавчого музею, де й продовжились його поневіряння. Оскільки керівництво музею в особі його тодішнього директора Панченка В.В. поставилось до нього не належним чином і з байдужістю, він довго «зберігався» в бур’янах біля музейного гаража; з ініціативи Ростислава Синька, котрий тоді опікувався створенням Музею-майстерні Івана Кавалерідзе, було ухвалено рішення про передачу оригіналу пам’ятника цій новоствореній культурно-мистецькій організації в Києві. Там він нині і знаходиться.

14. Пам’ятник Шевченку…

Світлий образ Тараса Шевченка, його життя і творчість надихали і надихають багатьох роменських поетів і художників. Про Тараса Шевченка і, зокрема, про пам’ятник поету в нашому місті писали Леонід Полтава, Олександр Шугай, Олекса Ющенко, Йосип Дудка, В’ячеслав Шевченко, Павло Нищий та багато інших майстрів поетичного слова. Не оминув своєю увагою пам’ятник Шевченка і роменський художник Микола Самохін.
Про перебування Тараса Шевченка на Роменщині, про його зв’язки з нашим краєм, про увічнення його пам’яті на Роменщині і, зокрема, про пам’ятник Шевченку в Ромні в різні роки писали журналіст Федір Кириченко, відомі літератори Петро Ротач і Данило Кулиняк, краєзнавці Феодосій Сахно, Євдокія Кричевська, Григорій Діброва, Наталія Савченко, Олександр Іващенко, Оксана Голуб, Є.Павленко та багато інших.
Про роменський пам’ятник Тарасу Шевченку неодноразово писалося в наукових дослідженнях, в газетних і журнальних публікаціях багатьох авторів. Так про нього з’являлися публікації в газетах «Літературна Україна», «Культура і життя», Сумській обласній і місцевій пресі. Йому були присвячені і статті (проілюстровані фотографіями пам’ятника) в журналах «Дніпро», «Наука і суспільство», «Пам’ятки України». «Пам’ять століть». Про пам’ятник Тарасові Шевченку в нашому місті мова йшла і в буклеті «Шана великому Кобзареві», підготовленому А.Я. Підопригорою. Про історію роменського монумента, про свої зустрічі із його творцем та про відкриття пам’ятника після реставрації розповів на сторінках журналу «Слово і час» поет Олекса Ющенко в статті «…Але душа моя була там…». І це – далеко не повний перелік подібних публікацій в місцевій, обласній і республіканській пресі. Додамо ще, що матеріали на цю тему неодноразово з’являлися і в зарубіжних виданнях. Робота по виявленню статей про роменський пам´ятник і сьогодні продовжується автором цих рядків. Радий буду отримати будь-які відомості з цього приводу.
Ось уже більше, ніж століття, величний образ Тараса Шевченка, його поетичний і мистецький доробок, герої його творів знаходять своє відображення у філателії (поштові марки, конверти, поштові марковані картки, пам’яткові штемпелі). Певне місце в ній займають і пам’ятники, встановлені в різні часи великому поетові і борцеві за кращу долю рідного народу. Ще в дореволюційний період видавництвом «Час» була випущена серія художніх листівок з мотивами українського орнаменту та написом «Жертвуйте на пам’ятник Т.Шевченкові у Києві!». Але уряд заборонив його спорудження. З цього приводу надзвичайно цікава підпільна фотолистівка, що розповсюджувалась у тому ж таки 1914 році. Художник Пем (цей псевдонім не розкрито і по сьогодні) намалював картину на тему заборони побудови пам’ятника Шевченкові й подав її до сатиричного журналу. Малюнок було сфотографовано, а відбитки широко розповсюджувались серед прогресивної інтелігенції та революційно настроєної молоді. На листівці зображено постамент, на якому стоїть незграбна постать поліцейського. В його руках, як знак оклику – кийок. Угорі напис: «Разрешено!», а внизу пояснення: «По случаю 100-летия со дня рождения писателя Шевченко в Киеве разрешено открыть памятник его однофамильцу».
Та незважаючи на заборону, пам’ятники Шевченку ставили. Один із них, чи не найперший, був споруджений родичами Шевченка на місці згорілої в 1908 році хати батьків поета. На листівці львівського видання ми бачимо: біля повітки, обсадженої соняшниками, стоять закопані на третину жорна кирилівського вітряка. На них місцевий коваль своїм нехитрим знаряддям викарбував: «Тут була хата Тараса Гр. Шевченка». Кам’яна брила прикрашена квітами. На другому плані стоять дівчата й парубок у народному одязі. Всі вони – представники славного шевченківського роду. Відомий колекціонер Ігор Бугаєвич, що оприлюднив цей факт, писав: «Навряд чи можна придумати символічніший пам’ятник: жорна, на яких мололи борошно для хліба насущного, символізують той духовний хліб, що його дав Шевченко нашому народові».
Відтворення численних пам’ятників Тарасові Шевченку у філателії є свідченням поваги до особистості поета, до його ролі, яку він відіграв в історії українського народу, його літератури, мови, мистецтва, національної самоідентифікації і самоутвердження українців у світі.
Популярними серед філателістів стали художні конверти, які Міністерство зв’язку СРСР випускало з 1953 року. Після проголошення Україною незалежності художні конверти з успіхом друкує українська пошта. За останні десятиліття видано художні конверти із зображенням пам’ятників у містах України, з портретами діячів науки, культури і мистецтва, присвячених народному мистецтву, спорту, філателістичним виставкам, ювілеям міст, історичним подіям.

Конверт Пошти Україні із зображенням пам’ятника Т.Г. Шевченку у м. Ромни

Почесне місце на художніх конвертах займають зображення і пам’ятників Тарасові Шевченку. Цікаво, що найдавнішою з них є скульптура, встановлена 1918 року в м. Ромни за проектом Івана Кавалерідзе. На п’єдесталі пам’ятника слова поета: «…І оживу, і думу вольную на волю із домовини воззову». Цей монументальний твір, споруджений нашим славним земляком, зображено на конвертах 1969 і 2000 років. А до столітнього ювілею пам’ятника Укрпошта випустить в обіг ще один художній конверт, на якому буде зображено роменський пам’ятник Кобзарю. А 27 жовтня 2018 року, в день столітнього ювілею монумента, в Ромні відбудеться спецпогашення конвертів.
У фондах відділу «Роменський краєзнавчий музей» Державного історико-культурного заповідника «Посулля» зберігається художній конверт без марки, виготовлений у шістдесяті роки минулого століття в Роменській міській друкарні.Під зображенням пам’ятника є напис російською мовою: «Памятник Т.Г. Шевченко в г. Ромны».
До речі, створений Іваном Кавалерідзе пам’ятник поетові у Полтаві, відкритий 1926 року, відтворено на поштових картках 1982, 1984 (поштовий сувенір) та 1988 (поруч із зображенням ротонди Дружби народів і кінотеатру «Полтава») років.
А далекого 1988 року було вшановано кольоровим поштовим конвертом і самого творця двох цих величних монументів великому Кобзареві – Івана Петровича Кавалерідзе. На конверті, виготовленому Пермською фабрикою Госзнака, зображено портрет митця, створений художником А.Толкачовим, з написом українською і російською мовами: «Український радянський скульптор, кінорежисер і драматург І.П. Кавалерідзе. 1887-1978».
Невичерпне джерело – багатюща спадщина Т.Г. Шевченка, надихала і надихає багатьох майстрів пензля. Образи поета і його літературних героїв втілені в численних живописних, скульптурних, графічних творах. Знайшла відображення Шевченкіана і в книжкових знаках — екслібрисах. Ще в кінці XIX століття зустрічаються шрифтові книжкові знаки, виконані друкарським способом для бібліотеки Наукового товариства імені Т.Шевченка у Львові, для ряду інших бібліотек та власних книгозбірень. Як вважають дослідники, першу сюжетну мініатюру виконала в 1915 році юна Олена Кульчицька, в майбутньому – народна художниця України, для шкільної бібліотеки у Володимирі-Волинському: дівчина пише на класній дошці «В своїй хаті…». 1936 року з’явилися перші портретні шевченківські книжкові знаки. У десятках графічних мініатюр відбито монументи, що увічнюють пам’ять Великого Тараса.
Серію екслібрисів із зображенням пам’ятників великому Кобзареві започаткував у 1964 році київський графік В.Вечерський книжковим знаком для книголюба М.Броженка. В центрі композиції – полтавський пам’ятник Т.Шевченку роботи І.Кавалерідзе. Графічне рішення тяжіє до традиційної манери з її ліризмом, увагою до форми.
Серед багатьох книжкових знаків особливе місце належить пам’ятнику Т.Шевченка в Ромнах роботи І.Кавалерідзе. До столітнього ювілею скульптора художник М.Бондаренко вдало інтерпретував цей пам’ятник у графічній мініатюрі для бібліотеки московського дослідника його творчості О.Шумова. Чорний колір підкреслює монументальність скульптури, червоний — уособлює сонячне світло і водночас — революційність поезії Шевченка. Поодиноке вкраплення білих плям хатинок у вишневих садках надає творові ліричності. Художник зумів передати глибокий зв’язок Кобзаря з народною творчістю, поетично вирішив його образ.
Роменський пам’ятник Тарасові Шевченкові ми можемо бачити і на екслібрисі відомого поета Олекси Яковича Ющенка, в творчості якого яскраво відображено постать незабутнього Кобзаря, зокрема багато рядків присвячено і пам’ятнику Шевченкові в нашому місті.
Пам’ятник в усі часи залишався важливим чинником культурно-мистецького життя Ромен. Особливо в останні десятиліття, коли Україна стала на самостійний шлях розвитку, отримала незалежність і попри економічні труднощі, попри нинішнє протистояння з Російською Федерацією, попри сепаратизм окремих регіонів України, продовжує будувати свою державність, свою національну культуру, свою національну політику.

Роменські журналісти
Роменські журналісти

Біля Роменського пам’ятника проводяться різноманітні заходи: як державні, так і місцеві, відзначаються Шевченківські урочистості, зустрічі випускників роменських шкіл та інших навчальних закладів. Серед них – Міжнародне Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій» 1993 року. Велелюдним було і святкування 90-річчя від дня спорудження пам’ятника, відкриття його після реставрації. Саме біля нього згадували в останні роки про жертви голодомору 1932-1933 років тощо.
Пам’ятник Кобзарю в м. Ромні упродовж століття служить важливим виховним чинником, зразком високого мистецтва і попри свій поважний вік спрямований у майбутнє, про яке мріяв колись Шевченко.
Ліна Костенко в одному з листів писала до Кавалерідзе: «Ви людина такого могутнього духу, такого великого таланту. Над Вами на владен ні час, ні недуги. Ви поборете їх». Те ж саме можна сказати і про пам’ятник Шевченку – над ним не владен Час!

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *