І.
… Здались крутими східці гвинтові
До тихої робочої кімнати,
Де легко мрію пензлем наздогнати,
Де думи, наче хвилі у Неві…
І марилися дні йому нові…
Ще крок зробив… Кому було те знати,
Що вже не зможе пензля він тримати…
Пливли думки, роїлися живі –
Всю бачив Україну мальовничу,
Многостраждальну… Це ж Тараса кличе
Вона, єдина, рідна, дорога…
І, падаючи, все ж востаннє хоче
До неї крок зробити… Гаснуть очі,
А він до пензля руку простяга…
ІІ.
Тарас підвівся і пішов по світу.
Немов сівач, він правду висіва.
Іде він з словом теплого привіту,
Із мрією про сонячні жнива.
Софія, Прага слухають співця,
І навіть прислухаються у Римі…
Народи – Прометеї незборимі,
Єднаються в боях людські серця.
Ні, зір його за довгий вік не згас –
Невтомно йде по світу наш Тарас
І душі зачаровує народні.
Вже Африка читає „Заповіт”…
Шевченка СЛОВО на сторожі літ,
Народу волю береже й сьогодні.
1961
