Їх оспівали давно вже поети,
Як матір, дитину і вічну любов.
Та всі не розкрили вони ще секрети,
Тому до них повертаються знов.
Стали у скверах стрункими рядами.
Дарують прохожим свої поцілунки.
Втикані в травні, ніби, свічками,
Сніжні в алеях пливуть візерунки.
Ознакою міста служать давно.
Створили повсюди затишні куточки.
У спеку п’янять, наче свіже вино,
Ваблять розкішні їх цвіт і листочки.
Вони обнімають постать Тараса.
Під ними співають святкові пісні.
Подія в житті не одна відбулася,
Де поселились каштани в Ромні.
У затишку їхнім закохані мліють,
Люблять каштани похилих людей,
Старенькі на лавочках тут бадьоріють,
Й вигулюють мами частенько дітей.
В турботах постійних, живуть роменчани,
Старанно, щоденно плекають добро,
І падають зрілі під осінь каштани,
Як діти засмаглі – життя джерело.