Голодомор - геноцид Росії проти українського народу.

Правда про голодомор

I розділ
Вічний біль України
Відкрийтесь, небеса!
Зійдіть на землю
Всі українські села, присілки та хутори,
Повстаньте всі, кому сказали: вмри!
Засяйте над планетою, невинні душі!
Зійдіть на води й суші,
Збудуйте пам’яті невигасний собор!
Це двадцять другий рік.
Це тридцять другий рік.
Це тридцять третій рік.
Це сорок шостий рік.
Голодомор. Голодомор. Голодомор.
Дмитро Павличко
Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати тяжких її сторінок. Жахно ступати болючими стежками страшної трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, щоб тут – у житниці України – раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932 рік. Пухли старі й малі, вимирали роди й села. Смерть чигала на шляхах, на полі, у хатах. Здавалося, кістлява рука вдень і вночі не випускає своєї кривої коси.
1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших і найблагородніших країн. Але протягом багатьох років ця тема в радянській історіографії свідомо замовчувалася, вважалася вигадкою буржуазного Заходу та «ворогів народу».
Проте жодна найсуворіша заборона не могла викоренити з народної пам’яті спогади про голод, які передавалися з покоління в покоління, жили в усній народній творчості.
В історії це не могло вічно залишатися білою плямою. Крига скресла з проголошенням незалежності України. У 80 – 90 роки з’явилися дослідження про голодомор та його численні втрати. Серед них найбільш змістовною є праця «Голод 1932 – 1933 років на Україні», видана Інститутом історії партії (1990 р.), книга англійського вченого Р. Конквеста «Жнива скорботи», збірник «Голодомор на Сумщині» (1993р.), численні публікації на сторінках журналів, газет, також і в місцевій газеті «Вісті Роменщини».
Тема голодомору знайшла глибоке відображення і в художній літературі. М. Руденко написав поему «Хрест», О. Олесь – поему «Голод», О. Ющенко – цикл віршів «З незабутнього». До цієї теми зверталися також В. Сосюра «Третя рота», М. Стельмах «Чотири броди», І. Стаднюк «Люди не ангели», В. Барка «Жовтий князь», М. Луків, Т. Коломієць, Б. Бойчук, В Юхимович, А. Листопад, Д. Павличко, Ю. Клен, наші місцеві поети В. Сосюрченко, Л. Грицай та багато інших письменників.
Композитор і співак Тарас Петриненко створив пісню «Колискова 33 року», А. Твердюк і С. Мороз – пісню «Матерям 33 року», Д. Павличко і Є. Станкович – «Панахиду за померлими з голоду».
О. Ярчук зняв фільм «Голод – 33» за мотивами роману Василя Барки «Жовтий князь». С. Дьяченко був удостоєний премії ім. Т. Шевченка за документальний фільм «Зірка Вавилова».
Ці твори піднімають завісу над страшною таємницею і злочином, найпідлішою і найжорстокішою в історії людства. Але тема голодомору й досі залишається відкритою.
На слуханнях у Верховній Раді України лідер КПУ Петро Симоненко заявив, що голоду не було, а були труднощі в окремих районах СРСР через недорід. Його соратник Адам Мартинюк в ефірі радіо «Ера» сказав, що не вірить у те, як держава могла свідомо знищувати своїх громадян. (Газета «Слово Просвіти», 23-29 листопада 2006 року)
Отож, моральна свідомість людей ще не в повній мірі осягнула наслідки цього страхітливого злочину. Необхідно докласти всіх зусиль, щоб відкрити гірку правду.
Подана робота є спробою проаналізувати документальні факти, свідчення очевидців, матеріали преси, аби очевидною стала істина : голод 1932 – 1933 років був спрямований проти української нації. Його мета – знищити молодь, щоб не було відтворення поколінь. Кожна родина мала багато дітей, які через декілька років могли досягти дітородного віку. Це геноцид проти українців.
ІІ розділ
Причини голодомору 1932 – 1933 років
Колективізація 1929 – 1931 років стала суперечливим і драматичним процесом не тільки в економічних відносинах, але й у всьому укладі українського селянства. Її могутній плуг прорізав поля, зачепивши своїм гострим кінцем людські долі та душі.
До голоду в Україні призвели три основних фактори : експропріація, націоналізація, колективізація. А найважливішим поштовхом став терор, ніким і нічим не обмежений. Він почався після революції і з кожним новим роком радянської влади набирав усе більшої сили й жорстокості. Ось цитати з настанов В. Леніна : « т. Крестинскому. Тайно подготовить террор», «Провести беспощадный массовый террор», «Террор – это способ переубеждения». І нарешті гасло, яке стало символом соціалізму : «Кто не работает, тот не ест».
Щоб утілити в життя плани індустріалізації, треба було поставити на коліна селянство. Самим надійним способом для цього став голод, який відбирав у людини волю, робив її байдужою і слухняною.
Прослідкуємо етапи сталінської колективізації, яка стала поворотним кроком у розвитку нашої країни.
У роки громадянської війни В. Ленін та його оточення запровадили продрозверстку, у результаті якої більшовики владно відбирали в села всі надлишки сільськогосподарської продукції. Проте, не дивлячись на напруженість у стосунках із владою, селяни підтримали новий лад у найскладніші часи його існування.
Під час громадянської війни всі поміщицькі господарства були знищені, куркульство теж зазнало економічних та політичних втрат. Аграрні перетворення в Україні зміцнили середняцькі господарства, збільшили їх у півтора рази. На початку 20-х років класові позиції селянства почав уособлювати середняк.
Перші роки революційних перетворень змусили В. І. Леніна змінити свою точку зору на ряд важливих проблем теорії соціалізму. На першому етапі революції акцент робився на прямому розподілі, суворому обліку та контролю. Виходячи з нових обставин, вождь усе більше схилявся до того, що політика «воєнного комунізму» себе вичерпала. Продрозверстка навесні 1921 року замінилася продподатком. Створилися умови для кооперації, розвитку сільського господарства як важливої умови підвищення життєвого рівня народу. Такий прогресивний підхід закріплювався документами ХІV партконференції (квітень 1925р.) і ХІV з’їзду ВКП(б) (грудень 1925р.). Завдяки цьому, сільське господарство почало розвиватися швидкими темпами. Навесні 1925 р. посівні площі займали 95% у порівнянні з 1913 роком. Урожайність зернових культур досягла довоєнного періоду. Зміцнилося тваринництво. У 1924 році поголів’я худоби перевищило навіть довоєнні показники. Вартість сільськогосподарської продукції України протягом 1923 – 1925 років зросла з 556 млн. крб. до 847 млн. крб.1 Виникла можливість реалізації продукції. Значна частина сільського населення підвищила свій добробут.

20-ті роки – період розквіту різних форм кооперації. Виникли реальні передумови для поступового залучення до неї значної частини селянства, переходу до колективних форм господарювання. Усе ширшого розвитку набувала мережа сільськогосподарських товариств: скотарсько-молочних, бджолярських , птахівничих тощо.
Однак низька культура землеробства не могла забезпечити сталих і високих урожаїв. Товарність сільськогосподарського виробництва залишалася низькою, що стримувало розвиток промисловості. Також відбувалося й соціальне розшарування селянства. Біднота змушена була працювати в заможних хазяїв, здаючи свою землю в оренду.
У кінці 1925 – на початку 1926 р. виникли суттєві труднощі хлібозаготівель, які засвідчили неспроможність спроб ігнорувати об’єктивні закони суспільного життя. Саме в цей час уперше був висунутий план форсованого розвитку промисловості. Життя диктувало збалансувати основні пропорції народного господарства. Але Й. В. Сталін та його однодумці в 1928 році почали наполегливо пропагувати ідею прискорення індустріалізації та колективізації сільського господарства. Вольовий підхід керівництва країни до такої складної проблеми припинив пошуки ефективних форм, які були б придатні для селянина.
Сталін у статті «Рік великого перелому» (газета «Правда» від 7 листопада 1929р. ) заявив про те, що у країні вже відбувся «корінний перелом» у розвитку землеробства, і середняк підтримав «Комунію». Але це не відповідало дійсності : ні об’єктивні, ні суб’єктивні умови ще не визріли. Значна частина середняків вичікувала, не поспішаючи вступати в колгоспи.

 1. Морозов А. Г.

Діяльність спеціалізованої сільськогосподарської кооперації на Україні – Укр. іст. журн. 1984. №8. С. 77.
Керівництво республіки, перебуваючи під тиском Москви, прискорило темпи колективізації. С. В. Косіор, виступаючи на партактиві в Харкові 4 лютого 1930 р., поставив завдання перед комуністами: протягом весняної сівби повністю колективізувати степові округи, а восени завершити цей процес повністю.
Москва спускала процентні розпорядки. А «низи» намагалися їх перевиконати. «Соціалістичне змагання» за «ударне» проведення колективізації розгорталося між окремими районами і навіть регіонами.
«Розкуркулення», масові репресії проти селянства не минули безслідно. На початку 30-х років почалася криза сільськогосподарського виробництва. У більшості селян – одноосібників не існувало психологічної переконаності в перевагах спільного господарювання. Напередодні вступу до колгоспу вони різали або продавали худобу, що призвело до різкого скорочення поголів’я великої рогатої худоби, зменшення кількості коней – основної тяглової сили. Також низький рівень дисципліни, безвідповідальне ставлення до громадського майна призвели до зниження продуктивності праці, зменшення врожаїв. Головна ж причина кризових явищ у сільському господарстві : насильство над селянами, репресії, грубі адміністративні методи керівництва колгоспами.
Ознаки голоду стали цілком очевидними вже в 1932 р. Матеріали Третьої конференції КП(б)У, що відбулася в липні 1932 р., засвідчили про надзвичайно низький рівень господарювання в колгоспах, великої втрати врожаю. Окремі господарства не проводили розрахунки за трудодні протягом двох років. Генеральному секретареві ЦК КП(б)У надходили листи від громадян, у яких описувалося жахливе становище народу. Ось уривок з листа учня Київського рибоводного технікуму, надісланого 18 червня 1932 р. : «Ви уявляєте, що зараз діється на Білоцерківщині, Уманщині, Київщині і т. ін. Великі площі не засіяної землі … людство страшно голодає … В Києві скільки завгодно попід вуглами сидять цілими сім’ями селяни і просять – плачуть кусок хліба, вже поопухали з голоду. І хто це? Колгоспники, що мають сотні трудоднів.»
Улітку 1932 р. голод в Україні вдалося призупинити. Але належних висновків влада не зробила. Партійна конференція не дала реальної оцінки ситуації, не відвернула катастрофу, яка наближалася.
15-19 лютого 1933 р. проходив перший Всесоюзний з’їзд колгоспників – ударників. На заключному засіданні виступив Й. Сталін: « …у порівнянні з тими труднощами, які пережили робітники років 19-15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою.»

А в цей час, коли Сталін говорив про «дитячі іграшки», було розпочато в Україні трагічну статистику. За лютий – березень 1933 р. голод охопив 738 населених пунктів 139 районів республіки. За даний період померло 2487 чоловік, 17308 мали тяжкі захворювання, зареєстровано 28 фактів канібалізму.
Сталінський ставленик П. Постишев під час інспекційної поїздки по Україні змінив 237 секретарів райкомів партії та 249 голів райвиконкомів. Ніхто не смів вступитися за долю голодного й приниженого селянства, ніхто не мав права захистити знедолених.
Але сталінський безжальний меч продовжував наносити удари. Була викрита міфічна підпільна організація «Спілка визволення України». Чекісти розстріляли 5000 чол. сільських учителів, медиків, письменників, громадських діячів. Так само розгромили міфічну «Українську військову організацію», «Польську військову організацію», «Білогвардійський терористичний центр».
Безперечно, це був геноцид проти українського народу.
1Голод 1932 – 1933 років на Україні : очима істориків, мовою документів, – Київ, 1990 р. С. 55
ІІІ розділ
Як це було?
Курними дорогами сіл та хуторів, сірими бруківками міст пересувався голод. Вимирали люди. На цьому торжищі смерті, ніби чорне гайвороння, кружляли сільвиконкомівці, уповноважені, «буксирні» комісії. Виконуючи сталінські резолюції, вони відбирали останні крихти в голодної людини, щоб напхати ненаситну пащеку більшовицької системи. А чим же займалися правоохоронці, які мали дотримуватися закону? Вони дотримувалися. Але не закону – постановам комуністичної партії, підлаштовуючи під них відповідні статті Карного кодексу.
У 1932 р. сільські ради отримали депеші: «Пропонуємо вжити всіх заходів, аби в другому кварталі було виконано план м’ясозаготівлі по Вашій сільраді повністю. Попереджується, що за недбайливе ставлення до виконання плану винних буде притягнуто до відповідальності.» Саме в цей період з’являються сотні судових справ з вироками : «За злісну недопоставку зерна», «За злісну недопоставку картоплі». Засуджували від двох до п’яти років.
Зимою 1932-1933 років правоохоронці теж не залишилися без роботи. Кримінальні справи відкривалися з приводу «недбалого ставлення до худоби». І знову в’язниці були переповнені «куркулями», «середняками», «заможними середняками».
Почалася весна. Робота правоохоронців пожвавилася : кожні 10 днів районні прокуратури надсилали в область «Звіти по діяльності прокуратури у весняній засівкомпанії 1933 року». Складався такий звіт із чотирьох пунктів : «Застосування заходів адміністративного впливу»; «Застосування заходів профілактичного впливу»; «Застосування заходів дисциплінарного впливу»; «Заведено судових справ». Чи міг прокурор подати звіт з нулями. Звичайно, ні. Цей факт знову свідчить про те, що нищення селянства було акцією, спланованою заздалегідь.
Вершиною ж діяльності більшовиків літа 1933 р. стали судові справи «про п’ять колосків». По Роменському району з 15.07 по 20.07 засуджено 15 чоловік за кражу колосків на колгоспному полі строком від двох до восьми років. Уваги заслуговує такий документ : « Акт. 1933 року липня 11 дня. Ми, об’їждчики Вовківської сільськогосподарської артілі «Новий побут» Журко Павло та Іващенко Грицько цього числа піймали громадянок с. Вовківці Гавришеву Мелашку та Лук’яненкову Ївгу, які нарвали колосків жита по кашавці… Акт цей складено для притягнення жінок до суду.»1
1. Голод на Сумщині, с. 147 – Суми, 1993 р.
Учорашні сільські бідняки взяли на себе відповідальність вирішувати долю людей. А в селі Реп’яхівка уповноважений та члени правління, заставши на полі за зрізуванням колосків 17-ти річного хлопця, забили його до смерті.
У звіті прокурора Роменського району за 1933 рік зазначено : «Протягом року надійшло 1363 кримінальні справи і 2743 цивільні. По кримінальних справах засуджено : кулаків – 64; середняків – 289; заможних середняків – 24; бідняків – 196.»
Хліб у селян теж відбирали звірячими методами. Особливою жорстокістю відзначалися так звані « буксирні бригади» з комуністів, комсомольців, безпартійних активістів. Насправді це були гультяї, волоцюги, злодії, шахраї, грабіжники, садисти, ледацюги, збоченці, пройдисвіти. Зі спогадів очевидців можна уявити таку картину : «Заходять «активісти» в хату до селянина. Один із них – москаль з наганом у руці звертається до господаря : «Ану открой пасть!» Господар роззявляє рота. Кат вставляє в рота дуло нагана і знову подає команду : «Закрой!» Той закриває, а москаль з силою вириває чи зламує господареві зуба. Вся бригада сміється.» Катами відбиралося все, що можна. Мало давав господар, чи багато – однаково було мало. За допомогою лома та щупа починалися пошуки «прихованого хліба» : розколупувалися запіччя, лежанки, прощупувалася домівка в хлівах і клунях, переривалися городи. А якщо в печі залишалася страва, то вороги перевертали її рогачем.
Найбільше випробування випало на долі дітей. Україна наче розкололася навпіл: одні дорослі ціною власного життя рятували своїх дітей, інші, навпаки, доводили до смерті.
Відомі не поодинокі випадки людоїдства, злочину проти власних дітей. Так, жителька с. Хоминці Помазан Віра вкинула в колодязь свого 3-річного сина. Жителька Анастасівки 18-річна Омельченко Марфа на четвертий день після народження доньки, замотала її в пелюшку й живою закопала в хліві.
На світі буяла весна, а над селами нависла чорна хмара. Діти не бігали, не гралися. На них страшно було дивитися : тонюсінькі ноги, великий живіт, похилена голова до землі, а лиця майже не видно, зуби
1 Голод на Сумщині, с. 149 – Суми, 19932Голод на Сумщині, с. 150 – Суми, 1993р.
3Б. Андріїв. Це був геноцид проти нації. – Газета «Вісті Роменщини» від 21.04.1933р.
самі зверху. Дитина сидить і хитається всім тілом : уперед – назад.
І шелестить нескінченна пісня півголосом : «Їсти, їсти, їсти…» Не вимагаючи вже ні в кого : ні в батька, ні в матері, а так, у простір – «їсти, їсти, їсти…»
Домашніх тварин у селах уже не було, як не було котів та собак. Горобці й ті з острахом з’являлися на вулицях. Поїли все. Їли живе й неживе, варили шкіряне взуття, тирсу, солому й полову. На полях ловили хом’яків, кротів, мишей, інших гризунів – усе з’їдали.
Вулиці міст теж стали малолюдними. Тільки на базарах та околицях, де в тісних лавках вівся продаж «комерційного» хліба, стояв неймовірний шум.
Величезні маси людей у декілька рядів на цілі квартали, подібно гігантському змію, рухалися, звивалися, кричали, стонали й плакали. Щоб купити кілограм житнього, пополам із половою хліба, люди стояли в черзі по декілька діб.
Тисячна черга рухалася повільно: одні сиділи інші лежали в пилюці й багнюці. У них не було сил стояти. Деякі були настільки змученими й висохлими, що нагадували скелети, обтягнуті шкірою, а деякі надзвичайно товстими від голоду, їхні тіла здавалися майже прозорими, очі – ледве помітними щілинами.
До кінця дня в чергах нараховували сотні трупів, а вночі їх підбирали, вантажили. Як дрова, на машини й підводи й вивозили за місто, де скидали в заздалегідь викопані ями – котловани й засипали землею.
Хто вони й звідки родом, ніхто не цікавився, та й дізнатися було неможливо, адже в той час у країні паспортизації не існувало, діяли лише довідки з місця проживання, які мали одиниці. Довідок у селах не давали. А без них білетів на поїзд не продавали, і люди йшли в міста пішки за сотні кілометрів.
На станції Ромни з потягів, що рухалися з півдня, викидали мертвих людей. Спочатку їх зносили в багажне приміщення, а коли не лишалося місця, штабелювали під відкритим небом. «Їх було дуже багато, і так вони лежали мерзлі до самої весни. А вже навесні викопали на місці, де зараз лісоторговий склад, великі ями і всіх туди завезли, не залишивши навіть горбика над ямами.»1
Поет Олекса Ющенко згадує : «Я бачив пухлих людей не лише у Ромні, а й в селах району. Охоронники їздили на конях з батогами із
1Б. Андріїв. Це був геноцид проти нації. – Вісті Роменщини від 21.04.1993р.
залізничними гайками на кінці та били ними немічних людей, відганяючи
від бурячища, а також і дітей, які шукали порятунок від голоду. Бачив я на вулицях Ромна кістлявих, змучених істот, що вже лише нагадували людей… Бачив і мерців. Справжнє земне пекло вирувало»1
Документи закритих раніше архівних спецфондів свідчать, що Й. Сталін та його соратники мали належну інформацію про масову смертність людей від штучного організованого голоду.
В італійських архівах знайдено незвичайний документ про голод 1932 – 1933 років. Це лист італійського консула Граденігу : «Голод робить далі таке велике знищення між народом, що залишається зовсім незрозумілим, як світ може стояти байдужий супроти такої катастрофи і як інтернаціональна преса, що так активно закликає до міжнародного осуду Німеччини, винуватої в т. зв. «страшних переслідуваннях євреїв», соромливо мовчить про цю різанину, організовану радянським урядом…»
Зі спостережень англійського журналіста В. Вільямса, з його репортажу «Моя подорож до Росії, побитої голодом» : «Я бачив на власні очі в совєтській Україні урожайні поля, нива за нивою, покриті незібраним збіжжям, яке було залишене гнити. Були такі райони, де ми могли їхати цілий день між нивами почорнілої пшениці й бачили тільки де-не-де малу оазу, на якій було зібрано жниво. Це тому, що минулої весни так багато хліборобів померло з голоду, а інших вивезли – була відповідь, яку постійно чув, коли розпитував про це неймовірне марнотратство…»2
В офіційних документах, доступним ученим, простежуються корені трагедії народу, але про голод нема навіть згадки. Йдеться лише про «продовольчі труднощі», «прорив на господарському фронті», допомогу «від народу» тощо. Приховування правди відбувалося вже тоді.
Голод в Україні – трагедія, про яку ми не можемо й не сміємо мовчати. Мертві не розкажуть нічого про муки голодної смерті. Нам необхідно передати цю страшну правду наступним поколінням.
1О. Ющенко. Від слів правдивих леденіє кров. – « Вісті Роменщини» від 21.04.1993р.
2Великий голод в Україні. 1932 – 1933. – Торонто : Братство Св. Володимира, 1988. – с. 19, 153, 158.
ІV розділ
Свідчення очевидців
Не знаю, як вижила
Вийшла заміж я на хутір Заворотьків Пустовійтівської сільради. Батьки чоловіка були заможні, трудолюбиві, віруючі. До колгоспу вступати не поспішали. Весною 1933 року прийшли до нас п’ять чоловік односельців і один з району, забрали в нас усе : продукти, меблі, одяг. Я була тоді вагітна, дуже злякалася. Пам’ятаю, залишився один рушник на іконах, і той забрали. Із хати нас виселили, жили ми всі де прийдеться. Молодші брати й сестри мого чоловіка попухли й померли з голоду, а мене спасав чоловік як міг, бо чекали ж дитя. Було, поїде в Ромни, день виїздить і нічого не привезе, сяде біля мене й плаче від безсилля. Один Бог знає, як вижила та ще родила й сина.
Заворотько Є. М., 1904 р. н.,
жителька села Правдюки
Нічого страшнішого не пам’ятаю
У селі була створена бригада із своїх односельчан, які при допомозі погроз примушували записуватись у колгосп. Урожай у 1932 р. був непоганий, доведений план хлібоздачі виконали всі господарі, але план добавлявся ще двічі. Люди здавали останнє, дехто почав приховувати хоч на насіння. Але ходили бригади з односельчан на чолі з представником з району і «викачували» все до зернини, навіть вузлики з квасолею забирали.
Особливо старалися свої. Найстрашніший період був з лютого по червень 1933 року. Люди пухли і вмирали на ходу. Були випадки, що нікому було навіть хоронити померлих, їх звозили підводою і скидали в одну яму. Вимирали цілі сім’ї. Нічого страшнішого не пам’ятаю, як голодовка.
Котляревська А. Я., 1914 р. н.,
жителька села Басівка

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *