ВОСПОМИНАНИЕ
Февральский день.
Мы – в поезде из Петербурга.
Притихла у окошка я.
Мелькают рощицы, берёзы, ели,
А мне в них видится вуктыльская земля:
Тайга, сугробы, снежные метели,
Замёрзшая Печора, лыжи – кайф!
Мы – с сыном, раскраснелись наши лица,
Под елью снежною из термоса пьём чай…
Сейчас такое может лишь присниться…
А осень там – такая благодать!
И как же сильно я тогда любила
Грибы, бруснику, клюкву собирать,
Детишек дворовых в лес с радостью водила…
А чёрная смородина на берегах Печоры!
На ней росинки – отраженье солнца,
А на воде – причудливы узоры,
К ним хочется всем сердцем прикоснуться.
Там в мае – снег, и загорать возможно:
Зима и лето под руку идут.
А эта тишина, а этот дух таёжный
Порою, кажется, с ума тебя сведут.
Мы жили скромно, без комфорта.
В вагончиках уютно и тепло.
Доброжелательность, радушие, кусочек торта
И чай с соседями… Как здорово!
Прекрасно на душе. Светло.
С Вуктыла до Ухты был мой последний путь
По зимнику – дороге белоснежной.
Мне эту сказку не забыть и не вернуть –
Таков был крик моей души мятежной.
Осталось в прошлом всё: друзья, природа.
Хоть в памяти я свято всё храню:
Край северный, пейзажи с вертолёта
И сёмгу на Печорском берегу.
2012 г.
ПАМ’ЯТІ МАМИ
Вже сорок років, як пішла ти за межу,
Моя найкраща за усіх матусю!
Про тебе в пам’ять нині ці рядки пишу
І в рідні очі – на портрет – дивлюся.
Війна. Розгубленість. Повістка і похід.
Що ж, прощавай, моя свята Вкраїно!
Шпиталь військовий. Згодом – потяги на схід .
Не забувай мене, прошу, родино.
Її там доля з батьком із моїм звела,
Та я зосталась змалечку без татка:
Про смерть повістка. Вже у них і я була –
Малесеньке чорняве циганчатко.
З дитям-сиріткою, самотня, на руках
Вернулася з Уралу в Україну.
Життя залишило в стражданнях і думках
Одну-однісіньку, немов билину.
Життєві труднощі. А скільки, справді, їх..?
Ось так і довелось одній долати.
Тоді був втіхою лиш батьківський поріг.
Без сильної руки ж і без поради…
Усіх розрадити, усім допомогти…
Летіла до рідні, немов на крилах.
Чому не дав, скажи, їй, Боже, щастя Ти –
Вона ж душею кривдити не вміла?!
Було: вугіллячко із ринку на відро,
В чужих квартирах – і мороз на стінах.
Трималась гідно. Не зламалась все одно.
А щастя? Порахуєш у годинах.
Своє житло чекала – і діждалась:
Стару шевченківську хатину їй дали.
В ній жити із турботами зосталась,
Останні дні й хвилини саме тут пройшли.
Любила вишивать вона, а ще й в’язати,
Бувать в липневім волошковім полі.
І лиш йому могла сама розповідати
Про всю жіночу нещасливу долю.
Лиш внуки матінці відрадою були.
Їм ласощі у кулачку носила
І щастя-долі, щоби радісно жили,
У Господа тихесенько просила.
Ось так тихесенько й у вічність відійшла
Моя найкраща на святій землі матуся.
Там мир і спокій неземний собі знайшла.
А я за упокій душі її молюся.
03 – 04.2014 р.