Остання сльоза
За вікном сьогодні знову сніг…
Я знаю, що вже не ступиш ти на мій поріг…
Я знаю – скоро ти мене забудеш,
Та у душі мені завжди ти вдячний будеш,
Але мені не дякуй за моє кохання –
Моє не виконаєш ти прохання…
“Пробач”, – чомусь так хочу я сказать,
Але за що? Сама не розумію…
А може: “Дякую”?
Ти ж мені кохання дав своє пізнать…
І я не знаю, як тепер тобі сказать,
Що душа моя, як свічка, тліє,
А від слів твоїх неначе серце мліє.
Так тихо за вікном малює візерунками зима…
Я знаю, що біля мене тебе уже нема…
А на щоці бринить остання сльоза…
Не вірю, що завтра смуток мій змиє весняна гроза…
***
Коханому
Моїй душі так холодно…
І серце стукає повільно…
Тепер себе ти почуваєш вільно,
Та, що з тобою, мені чомусь не все одно.
Слова… Слова… Твої слова …
Колись від них йшла кругом голова,
І серце при усмішці завмирало,
А потім на очах моїх це все вмирало…
Забуть тебе я не прошу у долі,
Бо за таку ціну не хочу волі,
Щоб ти щасливий був, тебе я відпустила,
Але цього собі я так і не простила…
* * *
Він пішов…Його нема…
А я стою і плачу від розлуки,
І повернуть його не підіймаються вже руки…
Його нема…Зі мною його тепер нема…
А я в пітьмі залишилась сама.
Я не торкнусь тепер спотілого вікна,
Не напишу тепер його ім’я,
Бо в свої обійми мене забрала тьма,
Адже для нього мене уже нема.
І вже не обернеться він,
Коли його покличу я,
Не заспівають в серці солов’ї,
Коли побаче очі він мої…
А я стою сама… Стою і плачу…
І лиш від вітру в полі свист,
Коли, недочитавши, він спалив мій лист…
* * *
Зачем? Зачем догадками себя казнить?
Скажи, за что должна себя винить?
Что шаг твой каждый ненавижу я любя,
А ты и не знаешь, как сильно я люблю тебя?
Да и как ты можешь знать,
Ведь твоё сердце и громом не пронять!
Скажи мне, как характер твой жестом
Во мне любви поднял большой поток!
Когда тебя я вижу, по мне проходит дрожь.
Ведь знаю я, что в каждом твоём слове ложь.
Глаза слезами мне наливает боль,
А то, что в моем сердце уже неважно столь.
Мне очень трудно говорить с тобой,
Мне хочется на чувства все махнуть рукой,
Бежать, бежать со своей тоской,
А ты, я знаю, никогда не крикнешь мне: «Постой!»
И не кричи, тебя об этом не прошу,
Ведь очередных презрений уже я не ношу.
Любовь мою не сделаешь красивою
мольбой.
Прощай любимый! Теперь ты мне
чужой!!!