БРАТУ
Донецькому Олексію Георгійовичу
(Притча-побажання)
І
Послухай, брате, що тобі скажу: Бог виліпив із глини чоловіка.
Та глини залишилася частина невелика.
– Що хочеш, чоловіче? Щось ще тобі зліпити?
– Так. Щастя виліпи. І ним щоб досхочу мені напитись.
Подумав Бог і кинув глину чоловіку:
– Е, ні. Ти сам собі його ліпи. Аж від сьогодні і до віку.
Чоловік із рук Господніх глину ту узяв, відомо.
З того часу він і ліпе, як підказує свідомість:
Творить кожний те, що вміє.
Та просити в Бога щастя вже не сміє.
ІІ
За роком рік летять роки.
Ми ж бо дорослішаємо ( а не старіємо).
А поглядом, куди не кинь,
Скрізь сходить те, що сіємо.
І досвід, і пошана є.
Бо є талант і молоді довіра.
То ж треба за життя таке своє,
Як то годиться, дякувати щиро.
Хай буде так. Цінуй же те, що є.
І хай не зрадить ні Душа тебе, ні Тіло.
Зна Доля, що кому дає.
Добра тобі! Щоб і моглося, і хотілось.
Поганий люд щоб не зустрівсь ніде.
Щоб скверну обминав. Дай, Боже, сили
Не згаяти ні час тобі, ні день.
А ноги щоби до ста літ носили.
Листопад, 2009р.
НЕ ПОСПІШАЙ У ОСІНЬ
Донецькій Людмилі Володимирівні
Берези в золоті, каштани аж червлені.
І лиш тополі в пору цю стоять зелені.
Калина грона нахилила,
Шипшина красні свічі запалила.
А Осінь-чарівниця, жінка зріла,
З усмішкою лукавою зустріла.
Приворожила, ще й зачарувала.
Співала, за собою звала.
Не поспішай у Осінь-заманиху.
Повільною ходою, тихо-тихо
Іди. Радій і кожній днині,
І годині.
Щоби жила ти в парі
Ген, глибоко до старі.
Не якби як, а так жила,
Щоб їла смачно і пила;
Щоб діти і онуки шанували;
Щоб гроші з гаманця не вибували;
Щоб пам’ятали друзі і держава,
І щоб не в гордій самоті пилась духмяна кава.
Жовтень, 2009р.
НЕ ОТДАВАЙТЕ ПРЕСТАРЕЛЫХ МАТЕРЕЙ В ЧУЖИЕ РУКИ
Памяти тёти моей Павлусь Натальи Николаевны
В руки чужие отдать
Престарелую мать!
Ноет сердце её, болит.
Она сама с собою говорит.
Зовёт
Ночами напролёт:
– Я здесь одна…. Оля… Москва….
Слёз больше нет, одни слова.
В ответе
Дети.
Дочери тем паче.
Мать престарелая не плачет.
Лишь тихо стонет.
А стон в её потугах тонет,
В душе распятой.
Год девяносто пятый
Сегодня ей пошёл.
Свет благодатный на неё сошёл.
В Татьянин день* в былые времена,
Гостей в свой дом звала она
И круглый стол был тесен.
– Спой, спой мне, Валя, песню
«Эти глаза напротив», любимую мою.
И я пою.
А мне она: – Ты самая родная!
– Я знаю, дорогая, знаю.
Сегодня у неё желания другие.
О, намерения благие!
Ведь вами, именно, и выстлана дорога в ад.
В рай – каждый рад,
Да не пускает грех.
Мать – ближе всех, дороже всех.
Она и жизнь, она и свет;
И слово доброе, совет.
С уходом матери не только дом пустой.
И сколько б ни было тебе, ты будешь сиротой.
Она – твоё начало.
Недосыпала, колыбель качала,
Не покладая рук.
Мать – самый верный друг.
Её ль вина – век долгий!
Нет, нет. То испытанье свыше дочерям их долга.
Когда-нибудь назад посмотришь взглядом зрелым –
Туда-сюда, и сам стал престарелым.
И думы тяжкие забыться не дадут,
Когда тебя твои же дети в чужие руки отдадут.
*Татьянин день – 25 января
Январь, 2010г.