Люди в біді єднаються, розуміють, що всі нещастя та випробування можна побороти тільки разом. Так було під час Революції гідності на Майдані, так є і сьогодні, коли «братня» сусідка чинить агресію щодо України. Чоловіки стали на вогневі рубежі, жінки, як можуть, підтримують своїх визволителів у тилу. Сьогодні, як ніколи, про себе заявив волонтерський рух. Один із центрів надання допомоги бійцям АТО діє в Роменській школі № 8, організатором якого виступила директор навчального закладу І.В. Головач.
Почали з того, що школярі пройшлися вулицями міста з проханням посприяти бійцям. І жителі відгукнулися. Було зібрано понад 13000 гривень. Самі ж учні закупили одяг, взуття, речі побутового вжитку. А вже «презент» від земляків у зону АТО доставила Ірина Володимирівна. Не сама, а з командою однодумців. Здійснено понад 18 рейдів на вогневі позиції. Але щоб було що везти, потрібно організувати збір грошей, речей. А ще краще виготовити те, чого потребують наші воїни, своїми руками. Створено такий собі кооператив зі збирання предметів, речей, приготування їстівних припасів та в подальшому відправленні їх у зону АТО. Так, за борщ, сало з часником, вітамінні добавки відповідають Олена Юракова та Валентина Маслій. Смачні пиріжки, млинці, голубці добре вдаються ланці жінок, яку очолює Рита Водопоєнко. А різні салати на «відмінно» готують в їдальні жінки-вчительки ЗОШ № 8.
Особливим попитом серед бійців користується сухий овочевий набір «Борщ по-роменськи». Спочатку виготовляли десять пакетів, а сьогодні вже – 80. Воно ніби й небагато, але коли це оцінити в іншому вимірі, то виходить, що волонтери одноразово доставляють на передові позиції 80 відер національної страви. Нерідко визволителі замовляють вишукані святкові страви. Їхні прохання обов’язково виконують. Волонтерів, так би мовити, слабкої статі (а насправді дуже сильної) зібралося багато. Своє об’єднання вони найменували «жіночою сотнею».
– Останнім часом волонтерський рух усупереч тому, що люди біднішають, розширюється, – говорить Ірина Володимирівна. – Бабуся відриває 100 гривень від мізерної пенсії, дідусь пропонує в подарунок свої валянки, щиро діляться надскромними прибутками підприємці. Люди розуміють: якщо ворога не зупинити в донецьких степах, то війна чорною хмарою огорне всю Україну. Матеріальна допомога – безперечно, важливий фактор, але бійці не менше потребують і моральної підтримки. Ми, жінки, повсякчас перебуваємо з ними на телефонному зв’язку, заспокоюємо, підбадьорюємо, даємо поради. Не все визволителі можуть розповісти матерям, дружинам, тому в найбільш потаємному щиросердно сповідуються нам. Ще в одному я переконалася: нам незримо допомагає Всевишній. Одного разу забідкалися, що не вистачає коштів на придбання військового приладу, як тут із Сум телефонує жінка та пропонує гроші. Другий випадок: для доставки допомоги в АТО нам конче потрібен автомобіль підвищеної вантажопідйомності. Морили голови, де його взяти? Аж ось обізвався підприємець і запропонував мікроавтобус. І таких випадків можна навести безліч. «Бог – не в силі, а в правді», а правда – за всім українським народом. Отож і перемога буде за нами.
О.В. Камєнєва – лікар. Гуманна професія зобов’язує рятувати людей від хвороб, але на сьогодні молоді люди отримують поранення, гинуть на війні. Захисники України потребують підтримки. Тому Оксана Володимирівна разом з іншими волонтерами вже тричі побувала в зоні АТО. Ця вольова, весела за вдачею жінка сміливо виконує свою місію.
– Молодим чоловікам у бліндажах сьогодні найважче, – розмірковує вголос Оксана Володимирівна. – Залишивши сім’ї, затишні хати, вони в холоді, нерідко навіть без належного озброєння та обмундирування боронять рідну землю. Буває, відчуваю вину перед ними за те, що ми перебуваємо в теплі та добрі. Щоб хоч трішки згладити таку несправедливість, ми, жінки, готуємо воїнам домашні страви, плетемо шкарпетки, маскувальні халати, збираємо кошти на придбання військового спорядження. Все це нас об’єднує, ріднить, вселяє впевненість у тому, що обов’язково переможемо.
Не стоять осторонь українського горя і земляки з-за кордону. Для прикладу, Інга Тимошевська живе в Італії, але цікавиться, як проходять військові дії, двічі на місяць надсилає матеріальну допомогу.
На кухні О.В. Юракової теплінь така, що хоч до сорочки роздягайся. На плиті в посудинах щось кипить, шкварчить, сушиться.
– З учителя перекваліфікувалася на кухаря, – з почуттям задоволення говорить Олена В’ячеславівна. – Вивчаю рецепти, добавляю щось своє. Допомагають інші жіночки. Стараємося воїнів побалувати чимось смачним, домашнім. Люди, спасибі їм, допомагають і продуктами, і речами. Та найкраща, найбажаніша винагорода за нашу працю – це телефонні дзвінки від солдатів із подякою.
Підтримують жіночки воїнів від щирого серця, з любов’ю. А якщо так, то одяганки гріють тепліше, страви стають смачнішими, обереги надійніше рятують бійців від ворожої кулі. Жіноча сотня тилу теж наближає перемогу.
