В українській поезії нинішній рік позначений ювілеєм патріарха нашої літератури, відомого діяча культури, знакомитого роменця, великого патріота Олекси Яковича Ющенка. Це один з тих земляків, котрі становлять гордість нашого краю. Родом з Хоружівки, з тої самої, що і наш Президент В.А. Ющенко, Олекса Якович, залишаючись земляком недригайлівців, у такій же мірі малою Батьківщиною вважає і Ромен, де мешкав і навчався у дитячі та юнацькі роки, і цей період багато в чому був визначальним у його житті. Живучи в столиці, письменник ніколи не поривав зв’язків з рідною Роменщиною та Недригайлівщиною, не пропускає нагоди навідатись до земляків, зустрітися та поспілкуватися з ними. Бо це – свято його душі.
Святом душі кожного роменця стане і ювілей – 90-річчя від дня народження поета-земляка, яке відзначатиметься 2 серпня цього року. Звичайно, було б доречно до цієї дати зробити загальний огляд зробленого Олексою Ющенком у галузі літератури за всі десятиліття його творчості. Адже це ціла епоха, бо без біографії Олекси Яковича неповною була б і біографія багатьох інших славетних українців – серед яких Максим Рильський, Платон Майборода та ін. Але для такого дослідження потрібно багато місця і часу. Завданням же цієї публікації є короткий відгук на найновішу книжку Олекси Ющенка – збірку сонетів, котра уже цього року вийшла у видавництві „Щек” у Києві.
Сонет – класична форма, оволодіти якою прагне кожен поет. До нього у свій час зверталися і Іван Франко, і Микола Зеров, і Максим Рильський та інші великі майстри поетичного слова. Особливо хочеться сказати про сонети Максима Рильського, який не лише створив класичні зразки цього жанру в сучасній українській поезії, а й здійснив неперевершені переклади з інших літератур. Зокрема, з творів Адама Міцкевича. А пізніше ще один наш чудовий поет Дмитро Павличко уклав цілу антологію світового сонету.
Почесне місце серед майстрів цього жанру належить і нашому видатному землякові Олексі Ющенку. Про що й засвідчила остання книга поета. У збірку увійшли, як зазначено в анотації, „твори, писані автором у різні роки”. Отже ми маємо унікальну нагоду простежити за розвитком цього жанру в творчості нашого земляка. Книга складається з чотирьох розділів. І цікаво, що перший називається „Пам’яті Максима Рильського.” Видно, що у своїй творчості, коли доля дозволила в один час працювати в літературі, обидва поети йшли у творчому процесі поряд, відчуваючи плече товариша-побратима по перу. Власне, на цю думку наштовхують і слова Рильського, використані для передмови книги: „Форма поезій Олекси Ющенка досить різноманітна. Ми бачимо у цього завзятого пісняра такий, наприклад, мало вживаний, а деким відкинутий, ніби непридатний для сучасності, вид віршування, як СОНЕТИ.”
Книга відкривається „Роздумами над букварем” – сонетом, що починається такими рядками:
„Від букви – світло. Вірю, що без неї
Історія не проживе і дня.
Людина мре без світлої ідеї,
Долаючи дорогу навмання.”
Це слова першодрукаря Федорова, які передаються кожному з нас і сьогодні. Любов до рідної мови, до рідного слова – для поета, письменника – це і плекання та розвиток культури мови для свого народу. А кращої форми, як сонет, для цього важко й знайти. Мабуть, тому в творчості Олекси Ющенка, як і Максима Рильського, цей жанр займає помітне місце.
Підтвердженням цьому є сонет „Народному співцю” – М.Т. Рильському в день його п’ятдесятиріччя.
Про рідну матір огненні слова,
Величний спів про рідний край лунає, –
Їх кожну мить наш воїн пам’ятає,
Одвічна слава йде із ним жива.
Джерел криштальних ніжна синява –
Пісень володар силу в ній черпає.
Йому навкруг земля шумить і грає,
Й зоря горить незгасна світова.
І милих звуків чутно перелив,
І клекіт битви в грізний час розплати.
Мов косаря великих добрих жнив,
Співця прийшла година привітати.
Як запашний у гронах виноград,
Достиг його пісень могутній сад.
Сонет надрукований у березні 1945 року в журналі „Дніпро”.
Можна помітити, що окремі його рядки перекликаються з широко відомим віршем Рильського „Слово про рідну матір”, писаним у грізні роки Великої Вітчизняної війни. І його побратим по перу Олекса Ющенко, який у ті огненні літа був також на передовій лінії фронту як поет і громадянин, відгукнувся саме таким чином на ювілей Максима Тадейовича.
Як бачимо, дружба, яка пов’язувала двох митців, надихала і на створення талановитих творів, завдяки яким прискіпливі дослідники ще відкриють не одну сторінку в їх житті й творчості. Погодьтеся, п’ятнадцять прегарних сонетів, присвячених поету-побратиму, багато про що можуть розповісти, бо це п’ятнацять окремих стежинок до пізнання унікального явища творчого єднання споріднених талантів. А про їх спорідненість, не зважаючи на велику самобутність кожного, засвідчують і ці сонети.
Оглавом наступного розділу використано назву сонета „Світло від кореня”. Як на мене, тут йдеться про „світло від кореня” всього доброго, що є в людині. Данину шани поет віддає і могилі солдата, „де вічний вогонь над Дніпром”, і кобзарям – отим гомерам, які творили неповторний народний епос, і биттю українського генія у Шевченковому „Заповіті”, „Запорозькому марші”… Тут читач знайде рядки і про природні скарби ботанічного саду, згадає про знайомство з Києвом Олександра Блока і навіть про вінчання 1910 року в Микільсько-Слобідській церкві Києва Анни Ахматової та Миколи Гумільова і, звичайно ж, сонети присвячені безпосередньо столиці України – мабуть, найкрасивішому місту у світі, де „що не крок, то історичний знак”. І про те, що доводилося переживати самому поетові, як і його побратимам, у відстоюванні правди супроти злих антиукраїнських сил, зворушить читача й слово до першого космічного сина України Павла Поповича. І все це – пов’язано з суттю та діяннями людини.
Одні в безсмертя Золоті ворота –
Душі широчина і глибина,
Звідкіль виходить вічною вона –
Могутня дума, золота щедрота.
Вікам не зруйнувать таких воріт
І Думу не приспать, що йде у світ.
Ще два розділи „З доріг” та „Хід історії” відкриють читачеві інші поетичні світи, пережиті і подаровані автором для того, щоб кожен з нас міг знайти в них глибокий сенс і естетичну насолоду. Особливо хотілось би звернути увагу читача на останній розділ, де що не сонет – то звернення до особистості, котра складала чи складає живу сторінку нашої історії. Маю на увазі не лише видатних українців, а й представників інших народів, які мали причетність до минувшини чи сучасного України. Скажімо, Миколі Хвильовому тут присвячено цілий цикл. А хіба можна без особливого хвилювання читати сонети, у яких йдеться про Юрія Яновського, Олександра Довженка, Наталю Ужвій, Соломію Крушельницьку і багатьох інших видатних особистостей. Серед них і такі, про які ми так
мало знаємо. Ну хоча б про того ж Симиренка, який створив свій безсмертний ранет. Або чи не здивує когось із читачів, чому саме автор приділив увагу Юліушу Словацькому, а не іншому польському генію? І тільки детально ознайомившись з творчістю цього класика, читач зрозуміє, що Юліуш Словацький у своїй творчості з великою любов’ю, як сказали б сьогодні, „розробляв” українську тематику в світовій літературі. І тим він ще ближчий і зрозуміліший нам, українцям.
А завершує книгу вінок сонетів „Віщі зорі”. І хоч датований 1946-1975 роками, він особливо актуальний сьогодні в незалежній Україні. Не випадково починається такими словами:
Я славлю дружби пагони рясні,
Могутню землю в сонячнім промінні
І хвилі моря теплі, білопінні,
Трудящої сім’ї високі дні.
Адже ми знали багато братерств, але найсправжніше – це братерство свого народу, його консолідованість і соборність, як сама Україна:
Бо не руйнівник наш народ – творець,
Ми – нездоланні. Вічно жить народу!
Ділячись цими враженнями, хочу нагадати: нова книга нашого видатного земляка – це щедрий творчий дарунок читачам, прихильникам його таланту. Маю надію, що вона невдовзі з’явиться в наших бібліотеках і книгарнях. То ж не пропустіть нагоди долучитися до мудрого і щирого Слова. Воно збагатить ваші душі, допоможе інтелектуально піднятися над сірою буденністю наших повсякденних обивательських клопотів.
