Віхола завіяла, завила,
Третій день без продиху мете,
А тебе, немов блоха вкусила,
Все тобі не так і все не те,
Не такий і я тобі сьогодні
Глянеш, аж по спині йде мороз,
І думки якісь жорсткі й холодні
Та колючі, як “шипи” від роз.
Ну й лютуй собі, як місяць лютий,
Все одно колись він промайне
І настане день легкий, розкутий
Віхола, як і прийшла – мине.
Вірна жінка, як мала дитина,
То сумує, то сміється знов,
Бо природа – це її родина
В безкінечних маревах обнов.
