В.М. Васнецов. Сирин и Алконост. Песнь радости и печали.

Туга

Коли зацвітає весна біля хати,
На мене находить печалі пітьма,
Не хочеться вірить, не хочеться знати
Що рідної неньки й татуся нема.
Не хочеться вірить, що батькова хата
І рідне подвір’я пусте та сумне,
З яким розпрощались і два моїх брати
Які так любили і ждали мене.
Не хочеться їхать до рідного дому
Та бачить, як вишні без мами цвітуть,
Та дертися з серцем розбитим на гору,
Оту, що у розпачі цвинтарем звуть.

***
Усе, що в пам’яті лишилось
Про рідне батьківське село,
На скалки об роки розбилось,
Наче й дитинства не було.
Німа печаль здавила груди,
Не пізнаю села і край,
Погорбились старі споруди,
А де нові – не мій то рай.
Життя за часом все руйнує,
Як вирій бистрої ріки,
Останки памяті марнує
Й нові народжує рядки.
Вдивляюсь в лиця свого роду,
Читаю зморшки земляків
І не знаходжу того броду
Від юних до старих років.
На очі сльози накотились,
А кладовище ж, Боже мій,
Молодші мене вже спочились,
І не відкриють більше вій.
Від болю хочеться кричати,
Я вперше зріло злюсь на час,
Що на табличках тільки дати
Карбує доля повсякчас
І тільки правнуки й онуки
Змивають з ран пекучу сіль,
Так хочу взяти всіх за руки
Хто йде до мене звідусіль.
Пробачте ви і вас пробачать –
Таке це прокляте життя:
Сміються менше, більше плачуть
За тим, що йде без вороття.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *