На вшанування пам’яті О. О. Потебні (22.09.1835-11.12.1891).
Ним пишається не тільки Роменщина. Олександр Опанасович Потебня – гордість України, усього слов’янського наукового простору. Недарма ж росіяни вважають О.О.Потебню своїм, російським ученим! Ідеї О.О.Потебні до цього часу обговорюють за кордоном. Його думки, погляди не старіють, не втрачають своєї актуальності. Висловлені ним наукові постулати з часом не знецінюються, не відходять на другий план, а, навпаки, викликають ще більший інтерес у науковців різних гуманітарних галузей, постають у нових ракурсах. Це є промовистим свівдченням вічності наукових відкриттів ученого.
Наша Роменщина – древній і мальовничий край – завжди славилася своїми гідними подвигу нащадками. Ця земля, рясна й буйноцвітна, щедра не тільки на високі врожаї, а й таланти. Саме вона виплекала багатьох геніїв науки та культури, які згодом принесли їй честь і славу. Це й І.Кавалерідзе та Г.Ващенко, С.Тимошенко та С.Шкурат, Г.Нудьга та Б.Антоненко-Давидович, П.Ключина та М.Бажанов…Серед цих імен одне з найпочесніших і найвизначніших місць належить Олександру Опанасовичу Потебні, вченому, лінгвісту світового масштабу, наукова діяльність якого відіграла неперевершену роль у розвитку слов’янської та світової культури. Велич О.О.Потебні була й залишається і, слід гадати, навічно залишиться незаперечною. Адже О.Потебня – багатогранний учений із досить широкими науковими інтересами. Його увагу привертала етнографія, фольклористика, психологія, філософія, теорія літератури. Надзвичайна цінність заслуг О.Потебні зобумовлюється тим, що його дослідження будувалися не лише на українському й російському мовному грунті, але й на зразках культури всіх слов’янських народів.
Дослідники його наукової спадщини неодноразово наголошували на тому, що О.Потебня володів рідкісним обдаруванням наукового передбачення. Розроблені ним концептуальні гіпотези до нашого часу суттєво впливають на розвиток філологічної думки, сприяють розв’язанню її актуальних проблем. Авторитет О.О.Потебні у вченому світі настільки великий, що нині без посилань на його дослідження не відбувається жодна філологічна дискусія.
Окрім того, інтерес до наукової спадщини вченого не згасає і понині, так само, як не згасає інтерес до його життя і діяльності взагалі.
Знайомлячись із біографією видатного вченого, нашого земляка О.О.Потебні, ще раз переконуємося у тому, що нашим нащадкам конче необхідно й важливо знати не тільки свої першовитоки, а й першовитоки тих, чий родовід пов’язаний із батьківщиною, рідним краєм. А це, в свою чергу, сприяє самоутвердженню особистості, розширенню її світогляду, інтелектуальному збагаченню.
Які ж корені О.О.Потебні?
Народився він, як свідчать документи, 10 (22) вересня 1835 року на хуторі Маневі біля Гаврилівки Роменського повіту Полтавської губернії (нині с.Гришине Роменського району Сумської області) у небагатій дворянській родині. В своїх спогадах О.Потебня зазначав, що його родичі належали до дрібних маєтних дворян, які походять з козацтва XVI I I ст.
Власний нахил до занять мовознавством у філософському плані О.Потебня пов’язує зі своїм родом, зокрема, батьковими родичами (тітка за четьями-мінеями вирішувала філософські питання, а дядько займався арабською, перською мовами, знав кілька гірських наріч, живучи на Кавказі).
Малому Сашкові не було й двох років, як хутір, де він народився, продали, і родина переїхала до Ромна. Тут минуло ще кілька років Сашкового дитинства. Проте більшість часу хлопчик провів на хуторі у бабусі Маркової, спілкування з якою не минуло для нього марно: від бабусі він почув безліч народних казок, легенд та оповідань, що потім дуже знадобилося у науковій діяльності, зокрема, при дослідженні фольклору.
Батько Олександра Потебні, відставний штабс-капітан, мріяв, що його сини, в тому числі і Олександр, стануть військовими, як і він сам, дід та прадід. Проте сталося інакше. У дев’ятирічному віці Олександр став учнем 1-го класу Радомської чоловічої гімназії (м.Радом тоді (1844 р.) знаходилось на території Царства Польського).
У травні 1851 р. він блискуче закінчив гімназію. За зразкову поведінку та успіхи у навчанні був нагороджений срібною медаллю. За порадою дядька, викладача цієї гімназії, Сашко вирішив продовжити навчання. І у серпні 1851 р. 16-річний юнак поїхав складати іспити до Харківського університету, що йому успішно вдалося здійснити. Провчившись рік в університеті, Олександр із другого курсу юридичного перейшов на перший курс історико-філологічного факультету.
У 1856 році О.Потебня одержав університетський диплом. А 12 грудня цього ж року його було затверджено кандидатом університету, який він закінчив.
Першою науковою роботою О.Потебні був випускний твір „Первые годы войны Хмельницкого”. Ця праця вченого, на жаль, не була надрукована. Не зберігся і її рукопис.
По закінченню університету О.Потебню призначають класним наглядачем, а потім викладачем російської словесної 1-ї Харківської гімназії. Про наукову діяльність О.Потебня тоді ще й не мріяв. Тільки через півроку після закінчення університету за порадою П.О.Лавровського О.Потебня почав готуватися до магістерського іспиту зі слов’янської філології. 22 листопада 1857 року історико-філологічний факультет порушив клопотання перед університетською радою про прикомандирування Потебні до університету для підготовки до магістерського іспиту з дорученням викладати деякі частини курсів російської словесності та історії літератури слов’янських народів.
Магістерський диспут відбувся 28 лютого 1860 року. А 15 квітня 1860 р. О.Потебня був затверджений у званні магістра слов’янської словесності. За два роки О.Потебня підготував й подав на факультет дисертацію „О некоторых символах в славянской народной поэзии”.
Здобувши ступінь магістра слов’янських наріч, учений залишився викладачем при кафедрі російської словесності.
У перші роки викладацької роботи молодий О.Потебня став членом Харківської громади. Об’єднуючи ліберально настроєну інтелігенцію, громади вели легальну й нелегальну культурницьку роботу: видавали українською мовою підручники, науково-популярні книжки, організовували недільні школи, ставили спектаклі для простого народу, читали лекції, збирали етнографічні матеріали та ін. О.Потебня був дуже захоплений роботою у громаді. Його увагу привернула ідея народної освіти. І він створив для недільних шкіл спеціальний підручник-буквар. Буквар містив цікавий дидактичний матеріал. Написаний він рідною мовою – українською. Проте сумною виявилася його доля, як і доля недільних шкіл, заборонених царським урядом 1862 року.
Знання О.Потебні вельми цінувалися у тодішньому науковому світі. З освітницькою метою він побував у Німеччині (1862 р.). Там учений мав змогу виступати зі своїми лекціями перед німецькими студентами.
Проте із запланованого закордонного відрядження О.Потебня повернувся передчасно, пояснюючи це тим, що він не може залишатись осторонь важливих подій, які відбувалися тоді на батьківщині.
У 1863 р. сталася одна значна подія, що дуже вплинула на О.Потебню – це впровадження у життя Валуєвського циркуляра, який забороняв користуватися українським словом. Відтак був покладений кінець сподіванням Потебні підняти українську освіту. І вчений зосереджує всю свою увагу на науковому вивченні мови. Одна за одною виходять у світ його праці: „О полногласии” (1864), „О звуковых особенностях русских наречий” (1865), „Заметки о малорусском наречии” (1870), які по суті є першими науковими розвідками з вітчизняної діалектики.
З кінця 60-х років учений повністю присвятив себе написанню докторської дисертації, яку захистив у 1874 р. Тема дисертації: „Из записок по русской грамматике” (т.1-2). Докторська дисертація О.Потебні, будучи суто лінгвістичною працею, зробила цілий переворот у вітчизняній філології.
У 80-х роках О.Потебня знову зосередився на народній творчості. У цей час вченим було підготовлено дві праці – „Объяснения малорусских и сродных народных песен” та розгляд збірника Я.Ф.Головацького „Народные песни Галицкой и Угорской Руси”. Наприкінці XI ст. побачила світ ще одна праця вченого – „Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка” (1894).
У 80-х роках відбулися цікаві події у житті О.О.Потебні. У 1883-1890 рр. за його редакцією видруковано „Сочинения Григорія Федоровича Квітки” (т.1-4), у 1887 р. О.Потебня обраний дійсним членом Чеського товариства наук, а у 1890 – дійсним членом Товариства любителів природознавства, антропології і етнографії при Московському університеті. У 1891 році О.Потебні Російським географічним товариством присуджена золота Костянтинівська медаль.
Такі заслуги О.О.Потебні перед народом, рідною землею. 11 грудня 1891 року видатного вченого, нашого земляка Олександра Опанасовича Потебні не стало. В останню путь його провели рідні, друзі, учні й послідовники його вчення. Так скінчився життєвий шлях О.О.Потебні, шлях сповнений і тріумфу, і трагедії.
Тріумфом О.Потебні слід вважати те, що вченому вдалося зробити величезний внесок не тільки у вітчизняну, а й світову культуру, що за життя його досягнення й відкриття були визнані й високо поціновані. Трагедія ж великого мовознавця полягає у тому, що він не міг писати й видавати свої дослідження рідною мовою, бо саме на період його наукової діяльності припадає дія нищівних Валуєвського та Емського указів. І це жорстоко позначилось на долі О.Потебні як ученого. Недарма, у своїх працях він піднімає такі проблеми, як духовний розвиток особистості і вплив мови на цей процес, необхідність навчання рідною мовою у ранньому віці; роль рідної мови у формуванні й повному виявленні здібностей та задатків дитини; вплив рідної мови на розкриття таланту особистості та ін.
Як бачимо, у своїх працях О.О. Потебня торкався тих глибинних питань, які були надто наболілими для самого вченого і позначилися на його долі. Актуальними вони виявляються і нині. То ж чи не варто нам прислухатися до думок ученого, адже у нього є чому повчитися.
Віддаючи належне заслугам О.О.Потебні у науковому світі, нам, його землякам, варто подбати про подальше вшанування пам’яті великого вченого. Скажімо, чому б не подумати про спорудження пам’ятника О.Потебні у м.Ромни, про присвоєння одній із вулиць міста його імені тощо? Також про те, щоб кращому навчальному закладові було присвоєно ім’я вченого?
Доцільно було б запровадити традиційні Потебняньські читання (місцевого, регіонального, а у подальшому – й всеукраїнського значення). А як би було добре, аби в Ромні започаткували Алею слави земляків і на честь кожного з них висадили деревце…
Такі заходи виховували б у молоді гордість за рідний край, плекали у підростаючого покоління глибокі патріотичні почуття.
Гадаємо, що наші міркування прийме до уваги нинішня влада і посприяє розв’язанню багатьох проблем. Адже життєва і наукова діяльність О.О.Потебні – патріота України – гідна цього.
Світова слава наукової діяльності О.О.Потебні водночас уславлює й землю, що дала світові, зростила й виплекала такий талант.