Як же, серце, ми долями схожі,
Що в житті не знайшли головне,
Що пройшли по два шлюби негожі
І це дуже бентежить мене.
Що ніколи не станеш моєю,
Бо в планетах не буде снаги,
Не під силу в серцях Прометею
Спопелити останки нудьги.
Як людина, ти дуже приємна,
Я не зичу образи тобі,
Сподіваюсь, ця думка взаємна,
Тільки треба признатись собі,
Що серця наші долю шукають
Половинку душевну свою,
Які теж на нас дуже чекають,
Заблукавши в земному раю.
Я люблю тебе, сонечко, дуже,
Як сестру, як опору надій,
Ну, а хто ж нам іще допоможе,
Як не ми в своїх пошуках мрій.
Мої двері для тебе відкриті
І душа, що не має брехні,
Вівці цілі й вовки будуть ситі,
Коли щиро повіриш мені.
Мені важко про це говорити,
Та нехай воно буде, як є,
Бо ми мусимо гідно прожити,
Не прогледівши щастя своє.
Знаю я, тебе Марс приголубить,
А Венера всміхнеться мені,
Не сумуй, тебе доля полюбить
У дві тисячі сьомій весні.
