(Діалог із нагоди 20-ліття «Роменського земляцтва»)
Минуло 20 років від часу створення громадської організації «Роменське земляцтво». Із цієї нагоди ми звернулися до її фундатора і очільника, а нині голови Сумського земляцтва І.М.Рішняка. Іван Миколайович із радістю погодився відповісти на наші запитання.
– Іване Миколайовичу! На календарі знаменна дата – 20 літ Роменському земляцтву. Ви – один із його фундаторів. Вітаємо Вас з його «ювілеєм», розкажіть, що два десятка літ тому наштовхнуло вас і ваших однодумців на створення такої організації?
– Для мене це стало настільки близьким і рідним, що не можу сьогодні не радіти і самому існуванню, а головне – плідній роботі товариства. Отож, дякую за привітання. І, чесно кажучи, приємно хвилююся, адже це наше дітище, яке виправдовує наші надії і сподівання на все, чому і присвятили його. Що наштовхнуло на його створення? Нагадаю – у той час, при радянському режимі, населення країни було штучно відсторонене від участі у розбудові держави чи зокрема того чи іншого регіону. Люди звикли до того, що за них обов’язково хтось має потурбуватися або вирішити ту чи іншу проблему. Альтернатива владою не сприймалася, ініціатива нерідко переслідувалась. Усе це неминуче вело до занепаду економіки і культури. І така велика країна, як СРСР, пішла в небуття. Україна стала окремою державою, яку настав час розбудовувати самим українцям.
При переході на ринкові та демократичні відносини різко знизилась трудова дисципліна, відбувалися незворотні скорочення того чи іншого виробництва і падіння економіки набирало темпів. Не обминув цей процес і нашого Роменського району, який я тоді очолював.
Для мене, як особистості, це було неприйнятним, і я відшукував різні схеми і формули, як виправити становище. Доводилося часто виїжджати до столиці, випрошувати різні квоти чи фонди в тих чи інших міністерствах або відомствах, залучаючи до вирішення невідкладних питань і знайомих та земляків.
І ось на одній із зустрічей у м. Києві в готелі «Кооператор» зібралися декілька земляків, які на той час займали відповідальні посади в різних напрямках влади. Серед них були й добре вам відомі Ю.М. Вітренко, М.Ф. Степко, інші земляки. Їм, як і мені, боліла проблема економічного, суспільного та духовного життя нашого краю. В невимушеній, неофіційній обстановці ми чисто по-людськи, як знайомі і однодумці, стали міркувати, як зробити так, аби мати можливіть безпосередньо разом вирішувати назрілі питання. Так виникла ідея громадської органазації, яка б зближувала і згуртовувала нас для спільної роботи на благо рідного краю.
– І прийшли до висновку, що саме Земляцтво може бути такою організацією?
– Так. Обмірковуючи різні форми спілкування земляків і використовуючи досвід інших земляцтв, вирішили, що це найбільш оптимальний варіант. Адже такі організації, як «Калнишева рада», «Фонд Калнишевського» чи Всеукраїнський Фонд культури повинні займатися питаннями своїх вузько спрямованих сфер діяльності. Земляцтво ж торкається практично всіх сторін економічного, суспільно-політичного, соціального і духовного, культурного життя в рідному краї. Життя і діяльність земляків, які проживають у столиці, потребують нашої підтримки чи допомоги. Тому як і при створенні будь-яких організацій розробили відповідні документи, прийняли Статут і, власне, створили «Роменське земляцтво» у столиці України Києві.
– Ваша улюблена фраза «Не хлібом єдиним» – що Ви в неї вкладаєте?
– Дякую за це запитання і скажу відверто: мені часто стає шкода тих людей, котрі за матеріальною стороною повсякденних турбот забувають про основне – духовність, культуру у високому і всебічному значенні цих слів. Адже і матеріальне, і духовне взаємопов’язане і взаємозалежне. Матеріальне навіть часом роз’єднує людей – пробуджує заздрість, суперництво і таке інше. Духовне ж зближує і у вирішенні економічних питань, і в підтримці один одного. Та і скарби духовні вищі за матеріальні. Бо це те вічне, що не піддається руйнації.
– Ви вважаєте, що такими скарбами багатий і наш край?
– Історія нашого краю багата не тільки славетними подіями, а й особистостями, про яких нові покоління повинні знати. Взагалі, не слід забувати, що Роменський край – це духовна і культурно-мистецька перлина всієї Сумщини. Тому не випадково і «Роменське земляцтво», і «Сумське земляцтво» не втрачають міцних стосунків між собою, що сприяє більш плідному вирішенню питань, які є близькими для обох організацій. Так, справді жителі області заслужено пишаються такими історичними пам’ятками на Роменщині, як скіфські кургани, гора Золотуха, стародавні поселення, міста чи містечка типу Смілого або Глинська. Але ж найвеличнішою і найславетнішою «пам’яткою», звісно, є древній, більш як тисячолітній Ромен, – це, за висловом мудрих поцінувальників історії, «Київ у мініатюрі» над тихоплинною Сулою. Справді, кажуть, що у часи, коли він ще не був зруйнований, тут, як і в столиці над Славутичем, височіли бані храмів і церков із золотистими хрестами, у християнські свята та щонеділі у осонцену блакить неба линули високобожествені та чарівні голоси дзвонів… І цей край, справді, гідний того, аби його слава здіймалась на ту висоту всенародного вшанування, якої вона заслуговує.
Треба сказати, що у дні святкування тисячолітнього ювілею Ромену, він багато в чому оновився. Але це ще не стало поштовхом для незворотнього процесу відродження його як одного з найдревніших і найславетніших міст не лише Сумщини, але й всієї України.
З історією нашого краю пов’язані імена багатьох історичних осіб. Згадую, як нам доводилося «пробивати» деякі питання для увічнення слави останнього кошового Січі Запорозької Петра Калнишевського до його славетного ювілею. Навіть для встановлення пам’ятника знаменитому землякові на його батьківщині в Пустовійтівці довелося долати всіляку байдужість і закомплексованість окремих чиновників. І тут, як не дивно може звучати, у пригоді ставала не амбіційна нахрапистість, а поміркований, спокійний підхід, щоб допомогти людині, яка стає на перепоні, зрозуміти свою помилку і, може, навіть… залучити її стати в один ряд із тими, хто відстоює історичну справедливість. Я та і всі «земляки», яким доводилося до самозабуття торувати непроходиме, нині з великою радістю дивимося на цей пам’ятник останньому кошовому, на відроджену Калнишеву церкву, на присвячений йому музей у Пустовійтівці, згадуємо ті заходи, де наші місцеві козаки і юні козачата з гордістю фотографувалися коло цих споруд. Нині життєвий подвиг Калниша шанують всі чесні люди і його лик навіть знаходиться серед православних святих українців.
З історією нашого народу і його церковних скарбів, зокрема шедеврів церковного зодчества, пов’язана доля іншого нашого краянина – М.О. Макаренка. Захищаючи своїм життям Михайлівський Золотоверхий храм у древньому Києві, він захистив і честь нашої історичної науки, яка стоїть і повинна завше стояти на засадах віковічної істини. І ми не шкодуємо сил і часу, аби про таких людей знали правду нові покоління.
А як не згадати митців і літераторів, чия доля була пов’язана з нашим краєм – це Михайло Щепкін, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич-Карпинська. Класиком сцени був і Степан Шкурат, якого найстаріші жителі Ромна ще добре пам’ятають. Цікава і повчальна постать цієї неординарної людини. Бо ж це був живий образ справжнього українця, що своєю козацькою статурою нагадував Тараса Бульбу, а сценічний талант і голос мав, як у найвидатніших акторів і співаків того часу. Але ж він, як і Тарас Шевченко, ніколи не відривався від народу. Не цурався найпростішої роботи, був набожною людиною (співав і в церковному хорі), до всього цього суворо і мудро привчаючи своїх дітей і внуків. У дні відзначення ювілею великого артиста про все це дуже гарно оповідала його невістка Н.Д. Шкурат та онука О.Д. Боряк.
Про таких людей, про вшанування їх пам’яті, можна оповідати дуже багато. Але найкраще побувати на такому святі і якомога більше дізнатися про таку постать у мистецтві чи літературі, аби розповісти й іншим. А серед літераторів, яких ми вшановували, не можу не згадати Леоніда Полтаву, чиє ім’я також є гордістю нашого краю.
Звичайно, гріх не згадати і митців пізнішого періоду, які також уславили Роменщину і вшануванню яких ми приділяємо постійну увагу. Це народний артист СРСР Василь Яременко, народні артисти УРСР Ірина Воликівська, Нонна Гурська, заслужені артисти УРСР Олександр Кока, Олександра Жила, народна артистка України Олександра Сокол.
Безперечно, вшанування наших класиків, корифеїв та ветеранів має значення і для виховання сучасної творчої молоді. Але не менше значення для утвердження творчої особистості має підтримка її таланту в час становлення. Для цього слугують і проведення різноманітних конкурсів, презентацій книг, виставок картин художників тощо. Пам’ятними були виставки – вшанування талантів наших обдарованих художників Надії Полуян-Внукової, Миколи Троценка, юних поетів тощо.
– Я бачу, що «Роменським земляцтвом» нагромаджений чималий досвід. І, звичайно, що співпраця Роменського і Сумського земляцтв – це велика сила. А чи вивчаєте ви досвід інших земляцтв і чи спілкуєтеся з ними?
– Звичайно, спілкуємося і при необхідності намагаємося співпрацювати. Особливо, якщо така організація з нами чимось споріднена. Так свого часу (у вересні 2003 року) було створено «Роменське земляцтво» у Санкт-Петербурзі. До нього увійшли наші краяни, що мешкають в північній столиці Росії. Головою тоді обрали Валерія Андрійовича Зеленського, а його заступником – Олександра Павловича Близнюка. Як і в Києві, у Санкт-Петербурзі нашими колегами проводиться відповідна робота, яку ми високо цінуємо і готові всіляко сприяти її результативності. Діяльність цієї організації заслуговує окремої і детальної розповіді.
– Іване Миколайовичу! Що можна сказати про плани Роменського і Сумського земляцтв, яке ви нині очолюєте, на майбутнє?
– Життя сьогодні ускладнене і насичене. Тому воно дуже часто вносить свої корективи у наші плани і задуми. А питань перед нами стоїть досить багато. Окрім різних знаменних дат, які будемо відзначати, проводитимуться традиційні заходи по підтримці молодих митців, літераторів, а також підготовці молоді для здобуття освіти тощо. Вам, журналістам, буде про що написати і розповісти своїм читачам. Насамкінець хочу побажати, аби вся духовно-мистецька та культурна спадщина знаходила відгук у серцях нових поколінь і чудові традиції розвивалися в майбутньому.
– Дякую за інтерв’ю.
– І вам щасти у житті і творчості.
Діалог вів і записав Віктор КЛЕЙНІХ,
головний редактор альманаху «Ромен».