На схилах пам’яті.
( До «17»-річчя з дня народження)
Травень теплими променями пробуджує землю до праці. Місяць перемог, звитяг, яблуневої заметілі. Ювілейний день Надії тривогами, звершеннями вривається у весняну круговерть трудових буднів. Треба спромогтися на відвагу, щоб озирнутися назад, у дивовижно напружені роки минулого. В пам’яті людини з часом стирається її власний попередній образ, і це — дарунок природи, адже зміни відбуваються постійно. І так діється не тільки з образом зовнішнім, а й внутрішнім…
Ось ти стоїш на кручах Широкого Яру, міцно стискаючи тепленьку внукову долоньку, ніби боїшся раптово загубити те, що маєш цієї миті, бо наступної воно вже буде іншим. Ви спускаєтеся у видолинок, густо зарослий кущами, пахучий і буйний, ніби пірнаєте в зелену воду. Солодкі запахи минулого треба передати внучкові, щоб знав і пам’ятав родове коріння… Ні краплі сентиментальності, лише правда, правда життя…
Та ні подвір’я вже, ні хати… Тільки високі берези, посаджені батьком над Сулою, привітно ведуть пісню. Спогади, спогади…У Надії Йосипівни Карпенко їх неймовірно багато, як і в кожного з нас. І не всі вони радісні, оптимістичні. Та мала вона в житті за Вчителя свого незабутнього батька — поета Йосипа Дудку. А це велика відповідальність і честь. Безнадійна справа — брати внуків у пошуки власного дитинства. У них свій погляд і на пейзажі, і на обійстя, і на Сулу. Спокійно сприймай зараз цю хвилю для роздумів, коли маєш трохи тиші й нагоду подумати. Внук зрозуміє тебе сьогоднішню колись пізніше, коли сам вирушить шукати своє дитинство. В ті мандри він візьме із собою вже свого сина. І аж тоді зрозуміє цей день, твій день. Але то буде колись. А поки що відпочинь, пригадай, подивися на улюблені проліски й ряст, якими заквітчані схили рідного краю. Хай колись і внукові випаде така гарна нагода для роздумів…
Спомини весняною повінню несуться в дитинство, оточене любов’ю рідних, у юність, окрилену романтикою зустрічей із цікавими людьми України, які приїздили до батька на гостини в Широкий Яр. Пам’ять реставрує подробиці нелегкого студентського життя, видобуває предметні подробиці вчительської долі, відкладає як реліквії найсвятіші миті материнства, відновлює близькі й далекі заходи, конференції, семінари, поїздки з ветеранами і до ветеранів району. Прожите й пережите не є вигадкою, міфом. Це — реальність, як і день нинішній. І нам усім конче необхідна віра в невмирущість минулого. Чумацький Шлях долі розлогий і горбистий. Та поки тріпоче парус неба, а земля погойдується на хвилях просторів незабутнього Широкого Яру, треба жити й міцно тримати в люблячих руках маленькі долоньки внуків. Адже внизу, понад Сулою, простеляються простори Роменщини з темними островами гаїв у полях, із селами, що скидаються на вічні, незнищенні грибниці. А тут, на горі, небо здається ближчим і досяжним. Попід горою ростуть дерева. Батько, скільки жив, стільки й саджав їх, бо любив цей світ і людей. Прожите життя — це своєрідна велика держава, що може існувати в пам’яті поколінь. Місця на схилах Широкого Яру не буває. Хай вони багатшають новими саджанцями, які посадять внуки. І будуть вони любити Україну. Людей так же палко, як Надія Йосипівна. Щоб кожне деревце було кимось посаджене, а за цим стояло людське ім’я. Травень — місяць квітів, саджанців і праці. Живіть із радістю!
Тамара Марченко.
* * *
Що – щастя?
Це жити!.. Це сонячний лебідь.
Босоніж ступити – по свіжій ріллі!..
Це в мирному світі, у рідному небі
та чайка, що крила купає в теплі.
Це з правдою віку – не знати розлуки
і поступу кроком іти до мети,
а в сутінь відчути натомлені руки,
щоб завтра ізнову їм діло знайти.
Це обрій, що кличе. Це сині причали.
І спрага повічна доріг і стежок,
щоб друзі, щоб рідні мене зустрічали,
аж доки не стихне останній мій крок.
Тоді, коли серце замовкне шалене
і ранок – не мій! – для людей спалахне,
хтось, може, ще думати буде про мене
і десь у шерензі – замінить мене…
Надія Карпенко