Дмитрик сидів біля вікна і задоволено спостерігав за сваркою горобців, що стрибали в засніженому вишняку. Вони підлітали один до одного, клювали дзьобами у настовбурчене пір’ячко і голосно цвірінчали.
– Гріються, – подумав хлопчик.
Потім зграйка спурхнула на стежку, що вела до сусідського двора, і заходилася щось дзьобати. Від швидкого стрибання горобчики більше розгрібали сніг, ніж клювали залишені курми пшеничні зерна.
Згодом на вишні з’явилася вертлява жовтогруда синичка і, пурхаючи між гілками та уважно оглядаючи їх, не вгавала повторювати: «Цінь», «Сінь». Дмитрикові в цих звуках чулося: «Кинь!» Кинь!». Він швиденько відламав шматочок булочки і кинув через кватирку до вишні. Синичка миттю злетіла до шматочка, але він просунувся в сніг. Ще хвилину пташка покружляла над вишнею і полетіла за будинок.
Дмитрик задумався, та його думки перервав дзвінок у двері. Дмитрик відчинив. На порозі стояв однокласник Сашко. Його руде волосся вибилося з-під шапки, довгуватий червоний ніс був схожий на морквину, а очі, як два стиглі каштани, кинули на Дмитрика задерикуватий погляд.
– Чого похнюплений? Гайда горобців стріляти. Глянь, яку я рогатку зробив. А замість куль я взяв гороху. Ходімо!
Дмитрик вагався. А потім промовив:
– А тобі їх не шкода? Їм і так складно жити в таку холоднечу.
Та Сашко не вгамовувався:
– Та ходімо. Це ж цікаво! Зарядиш горошину в рогатку, прицілишся і стрель у сіроманця. Він упаде в сніг. Ти підійдеш, візьмеш його, погладиш і зігрієш. А захочеш – у хату занесеш, – і додав: – як залишиться живим .
– Оце так ти пожалієш пташку? – здивовано запитав Дмитрик.
– А як же її ще пожаліти? – розгублено пробурмотів Сашко. Ти думаєш, що мені не шкода пернатих? Та я б на них дивився і дивився, слухав би гороб’яче цвірінчання, дзенькання синичок, навіть скрекотання сорок і стукіт дятла.
– Так давай допоможемо їм пережити зиму. Адже, крім морозів, вони ще й терплять голод. Сам розумієш: комах взимку немає, насіння бур’янів позривали вітри, а сніг накрив їх своєю ковдрою. То де ж пташкам поживу дістати?
– Ну і що ти пропонуєш? – все ще не розумів Сашко.
– А пропоную от що: давай зробимо їм годівничку. Прилаштуємо її на вишневій
гілці, насиплемо різного корму і будемо спостерігати, як вони ласують.
– Та я не вмію, – відказав Сашко.
– А ми попросимо мого татка, він допоможе, – запевнив Дмитрик.
У перший же день зимових канікул хлоп’ята взялися за справу. Знайшли шматочки фанери, невеличкі брусочки, цвяхи, молоток, пилку і алюмінієвий дріт. Почали з брусочків збивати каркас, але ніяк не могли прилаштувати їх, щоб він мав форму квадрата чи прямокутника. Виходило якось косо. Хотіли вже покинути свій задум, та тут нагодився Дмитриків тато.
– Ну, майстри, покажіть, що у вас вийшло.
Оглянувши каркас, він повчально сказав:
– Таж брусочки для каркаса мають бути однакової довжини, а у вас вони різні. Та й гвіздочки треба менші, бо ці порозколюють брусочки.
Дмитрик і Сашко відшукали потрібної товщини цвяхи і уважно спостерігали за вправними татовими руками. На збитий каркас він приладнав дашок з фанери, а знизу прибив рівненьке дно. Потім до дашка приєднав гачок з дроту і сказав:
– Ну, тепер прилаштовуйте цю хатку хоч на вишню, хоч на оту низеньку яблуньку. Але не дуже низько, щоб коти не спіймали яку пташку. Та сходіть наберіть корму.
Хлопчики вихором побігли до хати. Скоро їхні кишені були набиті пшоном, насінням, крихтами хліба. А Дмитрик ще прихопив й шматочок несолоного сала, бо згадав синичку, яка прохала «Кинь. Кинь».
Почепити годівничку на яблуньку Дмитрик довірив Сашкові, бо той краще вмів лазити по деревах і був сміливіший.
І ось пташина їдальня, ледь гойдаючись, прикрасила дерево. Шматочок сала Сашко наколов на сухий сучок, на якому до цього висіло зморшкувате яблучко. Друзі відійшли до будинку і не відривали очей від годівниці.
– Дивись, летить, – прошепотів Дмитрик.
Горобчик несміливо сів на годівничку, покрутив голівкою, цвірінькнув, ніби скликав своїх сусідів, і заходився клювати зерно.
– Глянь, – не стримався Сашко, – ще летять.
Прилетіла і синичка. Вчепилася кігтиками у шматочок сала і швиденько стала його клювати. За синичкою прилетів і красень снігур. Від його червонястих пір’їнок порожевіла і годівничка, і яблунька, і навіть сніг довкола став рожевим і теплим. Та ще тепліше було на душі в Дмитрика і Сашка.
І дарма, що в обох лишились на руках подряпини від цвяхів і синці від молотка. Хіба на них звертають увагу, коли серце співає від того, що ти зробив добре діло?
