МАТУСЯ
На рідному порозі
Матуся нас стрічає.
Вона своїх онуків
Давно уже чекає.
Не їдуть вони довго..
Робота, дача в місті..
Тепер уже ті діти
Не часті в домі гості.
Матусю, не хвилюйся,
Не ображайся дуже,
Ти ж розумієш, рідна,
Приїдем, коли зможем.
У кожної – родина,
Онуки підростають..
І дочки твої, мамо,
Спочинку теж не мають.
Душею ми б до тебе
Щомиті поспішали,
Якби ж, рідненька мамо,
Ми час той вільний мали.
Тебе ми пам’ятаєм,
Тебе ми сильно любим,
З онуками своїми
Обов’язково будем.
Ти не сумуй, матусю,
Ми линемо до хати.
Виходь скоріш, бабусю,
Онуків зустрічати.
СТАЛА БАБУШКОЮ Я…
Стала бабушкою я.
Это доченька моя
Подарила внука мне.
Благодарна я судьбе,
Что растет теперь внучок –
Дочки маленький сынок.
Чтоб не плакал никогда,
Светит пусть ему звезда,
Солнышко смеется пусть
И развеет скуку-грусть.
Счастья маме лишь даря,
Пусть откроет для себя
Мир большой и интересный,
Солнечный, цветной, чудесный,
Чтоб в нем пели соловьи
Лишь о счастье и любви.
ЛІТО
Літо! Літечко веселе
Знов прийшло в міста і села.
І щаслива дітвора
Вибігає із двора.
Біло-біло сад цвіте,
Зелене листя скрізь густе.
Тепло, сонячно повсюди,
Веселіші стали люди.
Річка бистрая хлюпоче,
Діток запросити хоче
До прозорої водички,
Щоб біленькі вмили личка.
Бігають в траві малята,
Разом з ними мами й тата.
Літо краснеє прийшло,
Щастя й радість принесло.
ГОРЕ ПРИШЛО…
Горе пришло…
Его не звала я…
Верила в чудо…чудес не бывает…
Слезы свои только зря проливала.
Сколько жила – столько я и страдала.
Бога просила, Бога молила,
В церковь молиться к нему я ходила.
Но от судьбы убежать не смогла,
Черная карта на сердце легла.
И от нее не уйти, не сбежать –
Мне остается теперь лишь страдать.
Так почему же судьба так жестока?
Ясно, что я не совсем одинока,
Но пустота в моем сердце теперь:
Сын не откроет мою больше дверь.
Внуков он мне никогда не подарит,
В старости кружку воды не поставит,
Смех его добрый я не услышу…
Глаз его добрых я не увижу…
Горе… большое…
Его не поправить…
Жизнь не воротишь…
Ошибки не исправить…