Не кожен із нас мав щастя народитися на землі, де протікають такі журливі, мов материнська пісня річки, серед замріяних долин, крутих берегів, де височать скіфські могили – Сумщині…
Крізь марево років, коли я вперше побачив чарівну батьківщину Івана Кавалерідзе – згадую Роменщину. Поруч – Недригайлівщина (колись теж Роменщина). Тут, у древньому селі Городищі, народився Богом даний письменник Пилип Капельгородський – тесть І. Кавалерідзе. Вони започаткували й духовно сформували мою дружину, унікальну творчу особистість, Нонну Капельгородську, яка володіла європейськими мовами, знала світову літературу, кінематограф, писала книги, позитивно впливала на розвиток нашої культури.
1982 року виповнилося 100 років від дня народження розстріляного у 1938 році в Полтаві П.Й. Капельгородського.
Глибоко шануючи письменника, я ненароком пройнявся його трагічною долею і за підтримки місцевої влади, Спілки письменників України, досить широко відзначили 1982 року знаменну дату «письменника-інтернаціоналіста» із тавром націоналіста. Відкриваючи меморіальні дошки на честь побратима Івана Франка, Михайла Коцюбинського в селі Городище, Деркачівка, місті Ромен, ми з незабутніми Олексою Ющенком, Дмитром Білоусом, Михайлом Стельмахом якомога гучніше вимовляли слова «письменник-інтернаціоналіст» і нівелювали українську суть багатогранного літератора, патріота Вітчизни, якому зі зловіщого погляду КДБ таки було за що знімати невгамовну, небезпечну для сталіністів світлу голову.
У злегка прозорі часи у місті Ромен постало питання про реставрацію унікального небаченого до цього пам’ятника Т. Г. Шевченку роботи Кавалерідзе, скульптора вже не було серед нас. Всі турботи про нічийну унікальну спадщину «неугодного» Митця догниваюча імперія полишила на-призволяще. Але світ не без розумних, далекоглядних людей, знаючих ціну нетлінному. Серед уболівальників за долю спадщини Майстра виявилося досить багато світлих голів, назвати їхні імена неможливо у цій короткій оповіді. Про них збережеться пам’ять у створеному на честь Кавалерідзе музеї, встановлених післяжиттєвих пам’ятниках, знятих фільмах, написаних книгах.
І все ж говорити про справжніх уболівальників за долю мистецтва треба. Особливо про тих, які ніби за родом діяльності і не повинні зайвий час витрачати на це, аби не занедбати державні справи. Міркую, з якого дня рахувати наші стосунки з дивовижно принадною людиною – Іваном Миколайовичем Рішняком, якого зустрів у високому роменському кабінеті. Мало доводилося бачити людей у керівних кабінетах, про яких виникає бажання говорити небуденною мовою. Рішняк – суцільна поезія, спрямована на добродіяльність, служіння людям. Багато зусиль він доклав у 1990 році напередодні святкування 300-річчя від дня народження Петра Калнишевського. Це моя третя закоханість у Роменщину, після Капельгородського та Кавалерідзе. Мені дорогі кожна меморіальна дошка у селі Деркачівка, Новопетрівцях, бюст Капельгородського в Деркачівці, у Ромнах дошки Капельгородському й Кавалерідзе. Спілкуючись із Рішняком, я зрозумів, що з цією людиною можна робити великі справи.
Завдяки доброзичливій атмосфері в районі, особистій вдачі Івана Миколайовича мій задум Історико-архітектурного комплексу Петра Калнишевського, визрів досить швидко й переконливо. На жаль, не з вини Рішняка, дорога до його втілення трагічна, як і доля нашого героя. Сумські і київські вожді, потакаючи місцевій темряві, «благополучно» забалакали чергову слушну ідею на користь Катерини ІІ. Скільки сумувати бронзовому Калнишу у пустовійтівських бур’янах – питання до наступних лавриків. Нам залишається вклонитися І. М. Рішняку за те, що, дякуючи йому, на Андріївському узвозі у Києві, стоїть бетонна модель першого у світі значного пам’ятника Т. Шевченку.
Сподіваємося, це не остання велика справа Роменського земляцтва, очолюваного відомим добродієм, непересічною особистістю, на яких тримається світ – Рішняком Іваном Миколайовичем.